Інсценована державність
В історії світоглядної стилістики не існувало напряму, який сприймався б суспільною думкою в настільки широкому діапазоні, як постмодернізм. Одні його вважають ледве не інтелектуальною релігію сьогодення, інші виказують на його адресу спопеляючу критику. Відсутня лише одна категорія – байдужі.
Жан Бодрійяр пояснив це так: постмодернізм має функціональну подібність до дзеркала і діагнозу водночас. Безперечно, нам не завжди до вподоби наше віддзеркалення і те, що написано в графі діагнозу, але чи ліпше тим, хто не є свідком такої "неупередженої жорстокості"?
Ключова позиція серед термінологічних новацій постмодернізму належить симулякру – симульованій, уявній, фальсифікованій дійсності.
Симулякри – виразна характерна ознака нашого часу, результат критичного дефіциту часу, почуттів і повноцінного спілкування, наслідок зомбіювального впливу ЗМІ, а також короткозорого прагнення "володіти" замість далекоглядного "бути".
В сукупності це створює, за влучним висловом Василя Стуса, "четвертовану дійсність", в якій на всіх щаблях буття панують ерзаци. За умов такої дикої фантасмагорії цілком природним є прихід до влади проФФесіоналів, для яких насправді занадто високим є навіть статус аматорів.
Симулякр під умовною назвою "Україна"
Оскільки тенденція до поширення симулякрів є глобальною, то не варто дивуватися наявності цих атрибутів збоченої дійсності і в Україні. Подив викликає інше: Україна інфантильно дозволила, а почасти й свідомо сприяла вторгненню симулякрів у сферу, яка для всіх повноцінних країн вважається сакральною, недоторканою твердинею.
Йдеться про аспекти ідентичності, про обереги духовного суверенітету і критерії цілепокладання.
Розпорошення фундаментальних сутнісних ознак призвело до того, що по двадцяти роках державної незалежності сама назва країни набула непринципових, випадкових, відверто умовних ознак.
Як наслідок, Україну сучасного ґатунку можна з приблизно однаковим успіхом відрекомендувати чим завгодно – Гондурасом, Руандою, Бурунді абощо.
Доволі симптоматичною є також еволюція самооцінки: якщо два десятиліття тому абсолютна більшість громадян України на таке порівняння образилася б, то нині значна частина сприйняла б це як комплімент, респектабельний статус.
Цікаво, які "коники" історична доля викине ще через десяток років? Щось підказує, що резерви її вишуканої іронії ще не вичерпались…
Де оком не кинь – всюди "ёлка"
Втім, найбільш адекватним змістовним відповідником території, на якій доводиться жити 46 мільйонам моїх співвітчизників, була б "Ёкраїна". Між іншим, без жодної іронії наполягаю на доцільності вживлення в український алфавіт літери "ё".
Потреба прийняття такого доленосного рішення зумовлена аж ніяк не філологічними, а значно вагомішими – політичними, загальносуспільними, мегатрендовими міркуваннями.
У суто філологічному сенсі "ё" можна замінити майже бездоганним відповідником – буквосполученням "йо", але як собі дати раду в тих випадках, коли доводиться мати справу з кричущою невідповідністю хоча б сяким-таким нормам здорового глузду?
Тут без "ё" – ніяк.
Геть як у тому анекдоті про новенький автомобіль, який, подолавши декілька кілометрів від автосалону, раптом зупинився. Кинувши оком на панель приладів, викликаний автослюсар іронічно спитав у розлюченої власниці гламурної автівки: "А бензин заливати пробували?".
У нашій спаплюженій і зґвалтованій дійсності ситуація аналогічна: без префікса у вигляді літери "ё" неможливо зрушити з мертвої точки пояснення і розуміння багатьох речей – в діапазоні від чому дві третини мешканців країни з найбільш родючими чорноземами змушені обмежувати свій споживчий кошик навіть найнеобхіднішими продуктами харчування й до чому ми досі не сказали: "ДОСИТЬ"?!
Правдоподібно тому, що в нас недостатньо виразно сформований стрижень гідності. Тому й дійсність наша коректно вписується в термін "ёлка".
Подібно до людей і країн деякі слова мають свою долю: вони змінюють смислові відтінки в розлогому конотативному діапазоні, надаючи спілкуванню додаткової інтриги, пікантності.
Якщо в 2009 році слово "ёлка" асоціювалося лише з ангажованою регіоналами співачкою, яка своїм хітом запропонувала невибагливу систему сенсожиттєвих координат, то роком пізніше, завдяки передноворічному ступору Януковича, воно перетворилось на загальну назву, на навіювальний образ, метафору, символ безнадійно обмеженої, проте надзвичайно чіпкої, непоступливої влади.
А там еще немножко – и Прованс
Володимир Винниченко мав рацію, коли стверджував, що українську історію важко читати без брому. Втім, його діагностика і метод лікування все-таки далекі від досконалості, адже найбільш дошкульними є навіть не історичні рани, а нестерпність ідіотського сьогодення.
А оскільки бром у наш час не всім по кишені, то можна скористатися його плацебо-еквівалентом у вигляді знову-таки літери "ё" і деяких "душевних" слів, котрі вона започатковує.
Припускаю, що деяким "професійним інтелігентам" ця думка припаде не до смаку, але, як слушно зазначав Артур Шопенгауер, бути ввічливим лише з міркувань ввічливості НЕВВІЧЛИВО.
Поміркуйте самі: чи доречною виявиться чемність сприйняття дійсності, невід’ємною ознакою якої є, з одного боку, останні позиції України за всіма рейтингами прогресу і перші – за критерієм бідності.
А з іншого боку, впевнене лідерство серед глав європейських держав за рівнем щоденних витрат на утримання президента.
Якщо висловитися конкретніше, то на Януковича державна казна витрачає 229 тисяч доларів на добу. Цей показник поступається лише Росії та США.
Однак ключ до розуміння сутності цієї ситуації лежить не в сфері абсолютних цифрових показників і не в тому, скільки за ці гроші можна зварити благочинних обідів для малозабезпечених, збудувати шкіл і пологових будинків, а в тому, що Янукович дав "добро" на такий рівень забезпечення себе державними благами СВІДОМО.
Можливо, комусь це здасться неймовірним, але він не має критичної потреби в астрономічному фінансуванні президентської ритуалістики й інших витребеньок.
Не має, бо разом зі своїм оточенням уже давно так добряче "нацарював", що міг би власним коштом купувати вертольоти і катамарани, асфальтувати дорогу не лише до Межигір’я, а й далі – аж до Північного полюсу.
Міг би, але не робить… Чому?
Існують щонайменше дві вагомі причини. Перша – суто прагматична. Це напередодні президентських виборів 2009 року можна було відмовлятися від депутатських зарплат і практикувати інші види популістського мазохізму, а нині треба жити "на всю котушку", незважаючи на етичну двозначність ситуації і народне скрипіння зубами.
Друга причина лежить у сфері психологічних (чи пак – психіатричних) комплексів, які підсвідомо штовхають на компенсацію дитячо-юнацької упослідженості за рахунок досягнення чергової "величної мети".
Жоден з владних щаблів, опанованих Януковичем упродовж попереднього десятиліття, йому – з раціональних міркувань – не потрібен.
Він обтяжливий з огляду на очевидну невідповідність займаним посадам і створює безліч фактів психологічного дискомфорту. Але Янукович завжди йшов на ці жертви, кидав їх на вівтар божества своїх комплексів.
От і в цьому випадку: якщо неможливо ввійти у велику сімку чи двадцятку, то чому б не компенсувати цей недолік видатками на обслуговування президента, яким позаздрять нафтові монархії Перської затоки?!
Зрештою, вся історія української державності є свідченням погамування зуду чиїхось комплексів. Ясна річ, це не означає що Україна можлива лише як результат задоволення психологічної збитковості – просто цій країні фатально не щастить на політичну еліту, яка навіть державність не виборює і не впроваджує, а театралізовано імітує.
Результат цілком прогнозований: якщо ми стоїмо на позиціях реалізму і здорового глузду, то маємо констатувати навіть не привид української державності, а її інсценування з тактичних міркувань. Дмитро Донцов такий стан речей відрекомендував би провансальщиною у чистому вигляді.
Політико-управлінський бомонд сучасної України нагадує зграю навіть не вовків, а підступних шакалів, яких запопадливо обслуговує натовп жалюгідних блазнів і маріонеток.
Оскільки заперечувати чи переглядати своє існування в Україні вони не збираються, то заперечують право на існування України, її ідеалів, пріоритетів і цілепокладаючих орієнтриів.
Їхній ідеал – суспільство по той бік свободи і гідності. Точніше, свобода і гідність як буттєві категорії в принципі ними не заперечуються – просто вони набувають статусу привілеїв для обраних.
Якби обраними вважалися кращі з кращих за інтелектуальним, етичним і естетичним критерієм, то з таким світоглядним акцентом можна було б погодитись, але ж теперішня порода можновладців намагається канонізувати у статусі взірця безнадійні затримки розвитку, потворність і ницість…
Ця обставина не залишає для компромісів з ними бодай найменшої можливості.
Зореслав Самчук, заступник директора Міжнародного інституту гуманітарних технологій, для УП
