20 років незалежності: Камо грядеші, Україно?
Нації живуть чи гинуть залежно від того, як вони реагують на внутрішні та зовнішні виклики, які перед ними стоять. Головний внутрішній виклик, який стоїть перед Україною на третьому десятилітті незалежності – наявність у суспільстві цілої низки відцентрових сил.
Йдеться і про брак довіри народу до влади, про несформованість консолідованої політичної нації, зростання прірви між дуже багатими і дуже бідними, відсутність єдиної помісної церкви, непомірні особисті амбіції лідерів, мовні та ментальні відмінності між регіонами, про значну кількість агентів впливу інших держав серед громадян та інше.
Головний зовнішній виклик – експансіоністська політика Кремля, тобто намагання будь-якими способами втягнути Україну у створення наддержавних економічних та політичних утворень, антиукраїнська спрямованість діяльності РПЦ та її екзархату в Україні, підтримка, у тому числі фінансова, антиукраїнських партій та організацій, безпрецедентне в міжнародній практиці втручання у внутрішні справи України, тощо.
У 1215 році збунтовані барони змусили англійського короля Джона підписати Magna Carta. Цей документ запроваджував концепцію конституційної монархії та, в кінцевому підсумку, індивідуальні свободи і демократичне самоврядування, що було з часом транспортовано до Нового Світу, де набуло подальшого розвитку.
Приблизно в цей же час монголо-татарські орди захопили Московське князівство. Вдаючись до безжального терору і одночасно винахідливо маніпулюючи суперництвом між князями, завойовники наклали на завойованих московитів тяжку данину і запровадили складну систему адміністративної бюрократії, що дозволило їм упродовж майже 250 років утримувати населення Московії в цілковито безправному стані.
Московити цілковито прийняли монгольські методи державного управління і навіть самі стали збирати завойовникам данину. У 1480 році московський князь Іван III перестав це робити, що, власне, поклало кінець монголо-татарському пануванню, хоч на менталітет кожного московита монголо-татарське ярмо вже наклало відбиток безправного, упослідженого державою раба.
Беручи до уваги державну політику Московії, у 1713 за указом царя Петра I московську державу було перейменовано на Росію, рабський менталітет московитів не змінювався навіть коли вони піднімалися на верхні щаблі адміністративно-державної драбини.
Адже кремлівські правителі ніколи не рахувалися зі своїми підданими, які, незалежно від ставлення до влади, майнового і соціального статусу, були цілковито безправними перед авторитарною державною владою. Згадаймо лише, що виробляли зі своїми підданими такі криваві кремлівські кати, як Іван Грозний, Петро I та Сталін.
Прийняття Magna Carta в Англії та монголо-татарське поневолення Московії лежать в основі двох різних цивілізаційних векторів розвитку, свого роду світоглядних водорозділів між двома цивілізаціями: демократичною Європою і США, де в основі державного управління – демократичні засади Magna Carta і античних Греції та Риму, та тоталітарною і авторитарною, окрім хіба що відносно коротких періодів правління Керенського та Єльцина, Росією, де в основі державного управління – монголо-татарські засади експансії та жорстокого поневолення завойованих народів.
Колишній Генеральний секретар НАТО Манліо Брошіо, який був 5 років послом Італії в Москві, сказав якось президенту США Річарду Ніксону:"Я добре знаю росіян. Росіяни є великими брехунами, вмілими шахраями та чудовими акторами. Їм не можна довіряти. Вони завжди обдурюють і брешуть".
Історія багатостраждальної України, яку, за словами Винниченка, не можна читати без брому, таку характеристику підступності та брехливості офіційної Москви цілковито підтверджує.
Москва обіцяє золоті гори, а потім забирає у обдурених та поневолених все, що лише можна забрати. Так, з легкої руки Богдана Хмельницького, Москва забрала в України історію, мову, культуру, церкву, етнонім "Русь", гідність та свободу, масово позбавляючи її кращих синів та дочок навіть даного Богом права на життя з одночасним навішуванням їм тавра "зрадника" власного народу.
А недолуга військова доктрина Грушевського та Винниченка, тобто фактична відмова від формування власної регулярної армії, дозволила вже "червоній" московській імперії знову поневолити Україну та безкарно винищувати українців фізичним терором та штучними голодоморами.
Тому, певне, і не поспішають донецькі "бульдозеровожаті" круто розвертати владний "бульдозер" у бік Москви, адже відразу за Хутором Михайлівським "бульдозер" у них обов’язково відберуть, а самих якщо, висловлюючись фігурально, не запроторять до Сибіру, то, безперечно, обдеруть як липку, або – що найбільш імовірно – і те, і друге.
Та й Ганна Герман розповідала, певне, крутим донецьким "пацанам" про Юлія Цезаря, який притримувався думки, що безпечніше бути першим у провінції, ніж другим у Римі.
На відміну від пропонованих Україні Кремлем інтеграційних проектів, ЄС та НАТО – це паритетні міжнародні об‘єднання без сюзеренів та васалів, де всі принципово важливі рішення приймаються консенсусом.
Той же Митний Союз, у який так наполегливо намагається втягнути Україну Кремль, будується на принципах явного і неявного домінування Москви.
До того ж з ЄС та НАТО можна будь-коли вийти. З Митного Союзу, поза всяким сумнівом, як і з СРСР, вийти вже буде можна лише теоретично і Україну знову буде перетворено у недорікувату колонію Москви, яка ніколи і ні з ким (NB!) упродовж всієї історії свого існування не підтримувала концепцію рівності стосунків.
І хай кине камінь у автора цих рядків той, хто аргументовано спростує цю тезу!
Для Кремля кожен, хто стоїть на дорозі до його гегемонії є ворогом. Саме тому Україна часів Ющенка була для Кремля ворогом значно більшим, ніж НАТО та США разом узяті. Навіть Україна часів Януковича наражається на ризик з тієї ж причини стати ворогом в очах Кремля.
Варто відзначити, що експансіонізм Росії був завжди безжальним і добре продуманим, а не експансіоністською Росія не була ніколи.
Наразі донецькі "бульдозеристи" стверджують, що прямують до Європи, точніше до зони вільної торгівлі та асоційованого членства з ЄС. Основних причин тут дві:
1) усвідомлення ними того, що входження України до будь-яких наддержавних утворень з Росією рано чи пізно завершиться повною втратою Україною незалежності та, як наслідок, втратою особистої влади.
2)зацікавленість українських олігархів, які тісно переплетені з владою, у високотехнологічному ринку ЄС.
Але чи відповідають декларованим євроінтеграційним намірам дії нинішньої влади? Далебі, ні! Вже хоча б тому, що потенційне асоційоване членство у Євросоюзі вимагає від українських можновладців грати на власному полі за європейськими демократичними, а не власними "бульдозерними" правилами і в царині побудови громадянського суспільства.
Як мінімум, це а) боротьба з корупцією не на словах, а на ділі; б) забезпечення верховенства права; в)проведення чесних виборів; г) шанобливе ставлення до свободи слова; д) право громадян на проведення мирних зібрань.
Яку ж оцінку з усіх вище наведених пунктів поставили президенту Януковичу та його команді після більше року перебування при владі впливові незалежні міжнародні організації – зокрема такі, як "Reporters without borders", "Freedom House" та "Transparency International"?
З усіх пунктів нинішня влада отримала цілковито заслужену тверду двійку за п‘ятибальною системою, свідченням чого є значна втрата здобутих за часів Ющенка позицій у рейтингах цих організацій.
Бо, попри відсутність вагомих здобутків у економіці та перманентну війну між президентом та прем’єром, певні досягнення у побудові громадянського демократичного суспільства за Ющенка все ж мали місце. І це те, за що його, попри все, будуть хвалити наступні покоління.
Системна боротьба з корупцією в Україні, яка, за даними незалежних міжнародних експертів, є однією з найбільш корумпованих країн світу, не ведеться. Натомість здійснюються спроби імітації такої боротьби. Хоч Україна і не Росія, це якщо вірити другому президенту України Леоніду Кучмі, але, на жаль, і не Грузія.
Щодо верховенства права, то воно поширюється лише на "своїх" – за принципом Муссоліні "друзям все – ворогам закон".
Судова система цілковито залежна від президента та його найближчого оточення, наслідком чого є те, що судові переслідування високих державних чиновників, головним чином "колишніх", хоч під жорна інколи для "стьобу" у стилі гурту "Братів Гадюкіних" потрапляють і нинішні здійснюються вибірково.
"Свої" у цей час безкарно крадуть мільярдами.
"Колишніх" прем’єра Тимошенко та міністра МВС Луценка тримають у СІЗО взагалі невідомо за що не лише з точки зору переважної більшості українських громадян, а й урядів багатьох демократичних розвинених країн.
Підготовлений законопроект про вибори до Верховної Ради за змішаною системою має на меті не демократичне волевиявлення народу, а остаточну узурпацію та консервацію влади, що вже вдалося ПР зробити у місцевих радах після останніх виборів за змішаною системою до місцевих органів влади.
Так, за рахунок адміністративного ресурсу в мажоритарних округах ПР здобула в обласній раді столичної області 75% місць при тому, що за партійними списками отримала лише 20% голосів. Про яке народне волевиявлення тут може йти мова? "Не вірю!" – казав у таких випадках Станіславський.
Що ж до свободи слова та зібрань, то і тут ситуація значно погіршилася порівняно з проміжком часу від Помаранчевої революції до обрання президентом Януковича. Більше того, нинішня влада намагається підім’яти під себе навіть самоврядні громадські організації.
Достатньо згадати лише скандал з Суркісом, якого "донецькі" намагалися змістити з поста президента ФФУ та брутальний зрив у червні цього року з’їзду Асоціації українських банків, під час проведення якого ситуація, ймовірно, могла вийти з-під контролю влади.
Неадекватне реагування з боку влади на виклики, які стоять перед країною, є критичним для самого існування української держави, принаймні в її нинішніх кордонах.
У першу чергу, варто зробити так, щоб народ довіряв владі. Без цього будь-яка влада, окрім хіба що авторитарно-тоталітарної, приречена на поразку вже у короткостроковій перспективі.
Змінити ж природу зажерливих українських, фактично "совкових", чиновників дуже і дуже не просто.
Вчорашні корупціонери не будуть сьогодні системно боротися з корупцією. Вовки навіть у овечих шкурах залишаються вовками. Тому скільки б не говорила корумпована влада про боротьбу з корупцією, але якщо вона не почне її з себе, то у результаті матиме лише "пшик".
Наразі владний "бульдозер" продовжує наосліп перти манівцями. У суспільстві, щоправда, складається враження, що його керманичі-"бульдозеристи" дуже все ж туманно здають собі справу з того, куди саме той "бульдозер" пре і як ним потрібно кермувати!
КАМО ГРЯДЕШІ, УКРАЇНО?
Валерій Степаненко, для УП
