Не сотвори собі кумира
Скажи мені, хто твій кумир, і я скажу … ні, не те, ким ти хочеш бути, а те, де найслабші місця твоєї психіки.
Досвід століття, яке минуло із часу оприлюднення цієї діагностичної формули Зиґмундом Фрейдом, перевів її з розряду провокативного парадоксалізму в категорію самоочевидностей, трюїзмів.
Концентричні кола від зауваження Фрейда розійшлися багатьма сферами суспільного буття. Приміром, у ХХ столітті аргументація на користь тези "не сотвори собі кумира" оприлюднювалася вдесятеро частіше, ніж століттям доти.
Звичайно, завжди існували байдужі до цих інтелектуальних тонкощів. Природа зазначеної індиферентності знаходиться в доволі широкому діапазоні: від "аргументація другої заповіді Ветхого Завіту й Зиґмунда Фрейда не є авторитетом" для певного прошарку, і до "подібні "ігри розуму" "до лампочки" такому типу істот.
Теперішній правлячий режим України може слугувати взірцевим прикладом такої байдужості. Бо його інтелектуальний рівень настільки мізерний, що єдиним способом уберегтися від "перевантажень від думок" є максимальне спрощення всього й уся.
А що не піддається спрощенню, те – на переконання цих "оптимізаторів" – слід або ігнорувати, або знищити. Виправдання зазначеної життєвої стратегії один з персонажів комедії Михайла Старицького свого часу сформулював так: "Я вам не Спиноза какой-нибудь..."
Верхівка нинішньої влади в Україні має не просто кумира, а два типи кумирів – для внутрішнього та зовнішнього використання.
Зовнішнім окозамилювальним авторитетом із перших днів президентської каденції Януковича була "велика двадцятка". Членом цього поважного клубу Україна нібито мала стати за п'ять років правління під егідою стабільності й проФФесіоналізму. Втім, після оприлюднення даних, згідно з якими українська економіка ввійшла до п'ятірки найгірших у світі, з амбітними планами довелося тишком-нишком розпрощатися.
Зрештою, для влади це – не велика біда. Адже залишилися кумири для внутрішнього використання.
На відміну від кумирів зовнішньої спрямованості, вони справжні, з ними теперішній режим відчуває спорідненість у цивілізаційному, ментальному та етичному сенсі. Тому все на мазі, "пожар идёт по плану".
Китай та Білорусь – основні кумири для внутрішнього використання. Сам по собі цей факт не викликає ані заперечень, ані занепокоєння, бо практично в кожної країни є переваги й чесноти, які не гріх і собі взяти на озброєння. От тільки проблема в тім, що сучасний політико-управлінський формат України не може опанувати перевагами Китаю та Білорусі в принципі.
Тому доводиться брати на озброєння недоліки.
Поясню більш розлого.
Враховуючи принципи функціонування сучасної української економіки й рівень зношеності основних фондів, оволодіння китайською магією "штампування" із року в рік приросту ВВП у межах 8 – 10% виявляється не більш вірогідним, ніж запозичення стратегічних know-how в інопланетян.
Та й навіщо кланово-олігархічному хребту теперішнього господарювання в Україні захмарні відсотки приросту ВВП, якщо мільярдних статків було досягнуто зовсім в інший спосіб?! У картярській справі цей сакральний забобон називається "не міняти щасливу руку".
Деякі олігархічні бонзи намагаються підняти концептуальну планку ще вище – мовляв, розбагатіти за умов шаленого зростання ВВП і дурень зможе, а ви станьте мільярдерами за умов тотальної стагнації!
Погодьтесь, це не всім до снаги – тут треба мати хист особливого ґатунку…
Друга за рангом чеснота Китаю – спроможність проводити абсолютно незалежну політику в усіх сферах життєдіяльності. Те, що така особливість вельми імпонує українським олігархам, цілком об'єктивно – особливо, якщо врахувати сумнівну легітимність накопиченого ними капіталу.
Однак, як не крути, а на цьому шляху також виникають непереборні труднощі.
Китай може дозволити собі розкіш незалежної політики, бо володіє астрономічними золотовалютними запасами, найбільшими людськими й другими за величиною економічними ресурсами. На цьому тлі суверенницька претензійність теперішніх українських можновладців має відверто трагікомічний вигляд.
Ще одним непересічним здобутком Китаю є шалене інвестування в інвестиційну та наукоємну діяльність. Зокрема, в 2010-му році Пекін витратив майже півтора трильйони доларів на купівлю активів підприємств і передових виробництв по всьому світу. Такий підхід важко назвати оригінальним. Зате його ефективність уже апробована: у 1950 – 1960-х роках цим шляхом пішла Японія, що дозволило їй уже в 80-х роках скласти серйозну конкуренцію США.
Ясна річ, валютні резерви України не дозволять бодай мріяти про мавпування кроків Китаю в цьому напрямку. Їх не вистачить навіть для підтримання курсу гривні в разі різкої девальвації долара чи ненадходження впродовж кількох місяців чергового траншу МВФ.
Однак втілити на практиці деякі концептуальні цінності Китаю теперішній українській владі цілком до снаги.
Взяти хоча б такий промовистий факт: на тлі безпрецедентного інвестування в новітні технології й фінансової підтримки програм боротьби з бідністю в майже півтора десятках країн Африки, офіційний Пекін незворушно ігнорує кричущу бідність у багатьох депресивних регіонах Піднебесної.
Як результат, ледве не чверть мільярда китайців, які живуть не більш як на долар зі чвертю на добу, стоять перед дилемою: будь-що вирватися в промислово розвинений регіон і виконувати найважчу, найнебезпечнішу роботу – або продовжувати балансувати на межі голодної смерті.
Оскільки ж обсяг ринку праці в Україні не йде ні в яке порівняння з китайським, то на оглядове майбутнє для значної частини наших співвітчизників залишається лише друга частина альтернативи мешканців депресивних районів Китаю.
Що стосується шаманських заклинань "професійних оптимістів", то вони абсолютно безглузді й неефективні, бо їм не до снаги ані нагодувати голодних, ані переконати фахівців у тому, що "жизнь налаживается".
Не треба бути великим пророком, щоб зробити припущення: теперішній політико-управлінській еліті України імпонує досвід спілкування з невдоволеним народом у спосіб побоїща, влаштованого на площі Тянаньмень 22 роки тому.
Враховуючи соціально-економічну динаміку, такий варіант розгортання подій поволі переходить із номінації гіпотетичних сценаріїв у категорію єдино можливих, безальтернативних. Інтрига зберігається лише щодо розв'язки: чи виконають люди в погонах злочинні накази, і, чи не потраплять ці виконавці "під роздачу" тих, для кого поняття офіцерської честі ще не перетворилось на порожній звук.
Втім, щось мені підказує, що всі ці олігархічні життєлюби намагатимуться до остатнього виторгувати для себе прийнятні умови капітуляції – на кшталт візьміть на державний баланс кілька комбінатів, подібних до "Криворіжсталі", але тільки без рукоприкладства.
Можливо, якісь угоди й будуть укладені, однак вельми сумніваюсь, що вони будуть виконані – після повчальних уроків 2005 року тінь колективного Робесп'єра заважатиме...
Перспективи опанування здобутками Білорусі для сучасних можновладців України не менш примарні. Закладаюся, що якість автошляхів в Україні навіть після епічного Євро-2012 залишиться гіршою ніж у наших північних сусідів.
Перспективи виходу на паритет щодо якості продукції м'ясо-молочної промисловості також ілюзорні. Поміркуйте самі: навіщо робити справжнє масло, якщо можна його брати в Білорусі й тут потихеньку "бодяжити"?
Дай, Боже, ягняті теперішньої української влади впоратись хоча б із тотальним нехлюйством і антисанітарією. Бо якось незручно, що в нас на півдні й сході країни реєструються інфекційні хвороби, про які в Європі й тій же Білорусі вже не пам'ятають два покоління.
Зрештою, цілком вірогідно, що це лише нам незручно – а владі дуже навіть зручно...
Зореслав Самчук, заступник директора Міжнародного інституту гуманітарних технологій, спеціально для УП
