Україна, яку ми не повинні втратити
Те, що українці є, окрім іншого, однією із найбільших діаспор у світі серед європейських націй, напевно, факт загальновідомий.
Дані наводяться різні – від 8 до 25 мільйонів наших співвітчизників, що в силу певних обставин розкидані по всьому світу вже тривалий час.
І якщо навіть погодитись на усереднене число – близько 15 мільйонів, що дорівнює 1/3 від всього населення сучасної держави, – то виникає цілком логічне запитання: чи українське суспільство, а найголовніше, влада в Україні гідно "дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави" (стаття 12 Конституції)?
Чи хоча б чує таку багаточисельну частину єдиного національного організму?
Відповідь однозначна: ні.
Звичайно, можна все списати на те, що сьогоднішня влада в Україні погано дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців навіть в самій Україні – в Криму, Донбасі, а то і в Києві, то де ж їй до потреб українця в Казахстані, Москві та Неаполі.
Власне, у ставленні до представництв всесвітнього українства в самій материнській Україні зазвичай існувало два стереотипи.
Перший – радянський. Як результат комуністичної пропаганди – всі, хто опинився на Заході, є поплічниками фашистів у минулому й агентами світового імперіалізму сьогодні.
Другий – паразитичний. Згідно з яким, діаспора зобов’язана допомагати Україні грошима, будівлями під амбасади, інвестиціями тощо. Поради приймаються, але вони не сильно бажані, якщо критичні у ставленні до ситуації в державі, а особливо до її можновладців.
Тепер з'явився третій. Навіть не стереотип, а практика. Байдужість.
Звичайно, раз у п'ять років збираються Всесвітні форуми українців. Звичайно, існує Українська всесвітня координаційна рада, товариство "Україна – Світ". Але все це радше аматорська робота з діаспорою, аніж системна солідна реалізація хоча б тієї ж конституційної норми, яка згадувалась вище.
Особливо це помітно у порівнянні з тим, як це робиться у державах, що не можуть похвалитися такими чисельними, тривалими й розгалуженими спільнотами, як от Греція, Азербайджан, Вірменія, Сербія… – цей перелік можна довго продовжувати – мають міністерства, державні комітети по роботі із діаспорами.
У них ведеться системна державна праця зі своїми співвітчизниками і є солідні позитивні результати. Вони не лише використовують інвестиційний потенціал своїх громад, а не бояться вмонтовувати їх в органи державного управління, законодавчо забезпечують їм можливість ставати членами парламентів, міністерств.
Так що в цій ситуації повинна робити Україна чи, точніше, влада в Україні?
Найперше, змінити ставлення: закордонні українці – не чужі чи свої, що виїхали (ну, і щасливої дороги). Закордонні українці – і стара політична еміграція, і трудова, й українці з колишнього Союзу, й західна діаспора, й наші на наших етнічних українських територіях Придністров’я, Воронежчини, Підляшшя – є частиною єдиного національного організму. І вони потребують не загравань, ігнорування чи формалізму у стосунках.
Вони мають право і потребують бути повноцінними учасниками державної розбудови й державного правління.
Що робити?
Необхідно, нарешті, створити єдиний центральний орган виконавчої влади з роботи із закордонними українцями. Не може ця робота бути розпорошена між Міністерством закордонних справ, Мінкультом, Міносвіти, різними комітетами, де всі нею займаються, як самі визнають, за залишковим принципом.
Потрібно створити не міністерство, а мобільний, не забюрократизований державний комітет чи агенцію, яка у взаємодії із існуючими громадськими організаціями СКУ, УВКР, Трудової міграції здійснюватиме єдину, скоординовану щоденну роботу із взаємодії із українцями за кордоном.
Кожний державний візит державних службовців за кордон повинен включати в себе зустріч із представниками українських громад. Жодна міждержавна угода не повинна підписуватись, якщо в ній не передбачено захист національних, духовних, культурних потреб української етнічної меншини в державі, з якою укладається угода.
У політичній ділянці закордонне українство повинно бути допущене до управління в державі. У першу чергу це стосується трудової міграції, серед якої мільйони наших заробітчан є і залишаються громадянами.
Але вони майже повністю позбавлені свого конституційного права обирати і бути обраними в органи державної влади.
Олесь Городецький з Італії, на одному з нещодавніх "круглих столів" навів такий приклад: на виборчу дільницю у Неаполі, де він працював, було завезено лише 27 бюлетенів для голосування по виборам до Верховної Ради – і це при тому, що в Неаполі і його околицях перебувають близько 130 тисяч українських громадян – заробітчан.
На минулих і позаминулих парламентських виборах Президія УВКР запропонувала парламентським партіям взяти в прохідну частину списку хоча б по одному представнику з трудової міграції. Але пропозиція залишилась не почутою.
Хто ж тоді буде відстоювати законодавчо інтереси мільйонів українських заробітчан? Тих українських громадян, які щорічно інвестують в Україну із-за кордону суми, співмірні (згідно із даними Світового і Національного банків) із розміром кредиту МВФ, – і при цьому не вимагають сплачувати за відсотками й піднімати пенсійний вік для жінок.
Сприяти збереженню та розвитку української мови і культури у місцях проживання закордонних українців без реалізації освітніх програм та проектів, без відкриття українських шкіл за кордоном, без створення умов для здобуття закордонними українцями освіти в Україні – в умовах асиміляції й глобалізації – майже нереально.
Треба констатувати: після закінчення дії п'ятирічної Державної програми співпраці з закордонними українцями у 2010 році Україна не має якогось чіткого плану роботи з діаспорою.
2011 рік – фактично випав. Є розпорядження Кабміну від 22 червня цього року "Про концепцію державної програми співпраці з закордонними українцями на період до 2015 року", але від концепції до програми ще довга дорога.
Тим паче в Концепції загубили і те позитивне, що було в попередній програмі. Особливо болюче це відчувається в ділянці освіти.
Україна була піонером у гарантуванні молодим людям із діаспори можливості навчанні на бюджетній формі в українських вишах. Часто відвідуючи наші громади за кордоном, знаю, з яким трепетом і гордістю готували цілі національні товариства таких абітурієнтів.
На весь Казахстан відома історія дівчини-сироти з Актюбінська, яка роками готувалась до вступу в український виш, сподіваючись на бюджетну форму навчання. Але оскільки в цьому році такого набору не було, всі зусилля громади і дитини виявились марними. А моральна травма…
Звичайно, і Міністерству освіти, і деяким ректорам вигідніше навчати за гроші студентів з Африки та Азії. А закордонні українці почекають.
Як чекають українці Росії від міністра Табачника відкриття хоча б однієї української школи на всю Російську Федерацію. Щоправда, потім вони з його російським колегою Фурсенком, не відкривши жодної, пообіцяли одразу дві. Напевно, наступного року, знову не відкривши жодної, пообіцяють цілих п’ять.
Але чого чекати українцям Москви чи Санкт-Петербурга від україноненависника Табачника, коли при ньому закриваються школи в Донецьку?
У такій атмосфері 19-21 серпня цього року у Києві збирається П'ятий Всесвітній форум українців. Очікується понад 300 делегатів і до 100 почесних гостей із більш ніж 40 держав світу й України.
Закордонні українці їдуть із різних країн – від Фінляндії до Нової Зеландії. Україну представлятимуть делегати від знаних громадських організацій, як "Просвіта", "Меморіал"… до "Конгресу українців Севастополя". Кажуть, вони також почувають себе етнічною меншиною на рідних землях.
Їдуть не лише, щоб зустрітися у переддень Дня Незалежності, а щоб провести щиру, відверту розмову між собою і Україною. Щоб з'ясувати, де ми стоїмо і як нам рухатися далі. Як планує Україна працювати зі своїм закордонним українством і чи планує.
На цьому Форумі очікується як ніколи велике представництво молоді. Українські зарубіжні молодіжні організації, користуючись Інтернетом й соціальними мережами, створили свій молодіжний форум.
Делегати української молоді від Узбекистану до Бразилії одразу після "дорослого" Форуму проведуть установчі збори молодіжного Форуму української діаспори.
Делегати чекають владу.
Відкритим залишається питання: чи буде на відкритті Форуму Віктор Янукович?
Чи буде, нарешті, відправлено у відставку міністра Табачника, як цього домагається переважна частина українських громад за кордоном?
Чи зацікавлення проблемами української діаспори закінчиться після офіційного закриття Форуму 21 серпня?
Не можуть не хвилювати наших співвітчизників питання стану демократії, свободи слова й інших свобод у самій Україні…
P. S. І все-таки, насамкінець, хочеться якогось позитиву й надії.
Без сумніву, П'ятий Всесвітній форум українців було б неможливо провести в Києві, якби на його проведення не було виділено кошти з державного бюджету. Сума невелика, трохи більше 3 мільйонів гривень, і рішення про це ухвалювалось на найвищому рівні – Віктором Януковичем.
Останнім часом на сайті МЗС та інших державних органів стали з'являтися документи, що безпосередньо стосуються роботи із закордонними українцями.
…Управління Державної охорони почало резервувати місця в Національній опері на день офіційного відкриття Форуму 19 серпня. Значить, зустріч буде…
Українці зі всього світу сподіваються, що буде і щира розмова.
Михайло Ратушний, заступник голови Української всесвітньої координаційної ради, для УП
