Природа історичного шансу

Всесвіт становить собою цілісну організовану систему, у якій кожному елементу відведена певна об'єктивна роль. З точки зору життєдіяльності елементу все його існування є, по суті, оптимумом взаємодії його генетичних якостей та об'єктивних історичних умов.

Даний підхід цілком узгоджується з біблійною тезою: "Всяка влада від Бога"...

Щоб проілюструвати дане твердження наочно, скористаємося доволі типовим прикладом.

Уявімо собі молоду, достатньо вродливу й кмітливу дівчину із села, щиру й наївну, як новонароджене теля, що одного літнього ранку потрапляє у велике місто зі сподіваннями космічних масштабів.

Прямо на вокзалі до неї під'їжджає жевжик на блискучій іномарці, якому за півгодини спілкування з "клієнткою" вдається переконати останню в тому, що вона найкрасивіша, найрозумніша, най.., най.., най... Словом – таким тільки в палацах жити й на лімузинах їздити.

У результаті нетривалого спілкування з жевжиком у дешевих нічліжках дівчина оперативно позбувається цноти, грошей і оптимізму й опиняється, як то кажуть, у ситуації повного нуля. Її подальший життєвий шлях залежатиме від того, якою з доступних можливостей вона вирішить скористатися.

У місті для неї є три реальні вакансії: продавщиці на базарі, повії на окружній та студентки дефіцитної спеціальності.

Якщо вона вважатиме, що вона таки "най-най", а всі чоловіки – "казли", то тоді вона з певністю обере кар'єру проститутки, і її подальший життєвий шлях більш-менш співпадатиме із сюжетною лінією "Повії" Панаса Мирного.

Якщо вона буде переконана, що найважливіше в житті – це заробити гроші й жити "по-людськи", то, швидше за все, найметься в продавщиці, і з часом, якщо опанує мистецтвом обманювати ближнього, матиме нагоду придбати квартиру, авто тощо. Але її життя як закрутилося навколо грошей, так на цій орбіті й зафіксується.

Якщо ж життєве розчарування не похитнуло її віри в справжні людські ідеали, то вона обере найбільш тернистий, але й найбільш перспективний шлях: піде вчитися, опанує свою улюблену професію, виявить свої здібності й коли-небудь знайде своє сімейне щастя, громадське визнання, душевну гармонію й таке інше.

Однак, за будь-якого розвитку події, вона ніколи не зможе виявити себе ані в тих сферах, на які немає жодного суспільного попиту, ані в тих професіях, до яких у неї немає жодних здібностей.

У сучасної України є дуже багато можливостей для розвитку. Але реальних перспектив – усього лише кілька, з яких можна виділити чотири основні.

1. "Євроінтеграція"

Генетика, ментальність переконливо свідчать: між українцями та європейськими народами не більше спорідненості, ніж між китайцями та індусами.

З точки зору прагматичних європейців, будь-що їм потрібне лише тоді, коли з нього можна витягнути якусь користь. Із цього можна визначити історичну нішу українців у складі "європейської сім'ї народів" – постачальника сировини, живої сили та вільних територій.

Принаймні, доки вистачить в Україні сировини, живої сили та вільних територій.

2. "Повернення до сім'ї братерських народів"

Дві, три, п'ять колишніх радянських республік можуть об'єднатися в певну подобу "оновленого Союзу". Однак, вигоди від такого об'єднання радше уявні.

Деградуючі народи зі спільним минулим та більш-менш подібними проблемами нічого принципово нового створити не здатні. І повернутися до того, що було, теж неможливо.

Росія вже давно більше нагадує старого моржа, обліпленого паразитами та болячками міжетнічних конфліктів, аніж грізного ведмедя. При цьому, як у кожного старіючого парубка, амбіції ще ті: хоча нічого гідного запропонувати вже не може, претензії буде виявляти, як молодий.

Незважаючи на всю слабкість Росії, Україна в її теперішньому стані є ще менш потентною. Тому будь-який союз із Москвою об'єктивно поставить її на рівень бідного родича, тільки вже без колишніх гарантій територіальної цілісності та впевненості в майбутньому.

3. "Зимне умирання", як писала Олена Теліга, або "багатовекторність", як полюбляли говорити при Кучмі 

Існуюча українська держава створена не для українців, не українцями й не на українській ментальній основі.

Модель ринкової демократії, закладена в її базис, жодним чином не може вважатися природною для українського генотипу. Логічне обґрунтування цієї тези зайняло б не одну сотню сторінок, тому обмежимося лише одним фактом: біля 50% молодих українців, згідно даних соцопитувань, готові покинути "ринкову" батьківщину при першій можливості.

Невідповідність суспільної моделі національному типу виявляється, насамперед, у несамостійності країни. Без зовнішніх надходжень енергії така система швидко розвалюється.

Тож якщо жити так, як живеться, то дуже швидко ми станемо свідками остаточного занепаду й краху всіх надій на незалежну Українську Державу. Без десятків мільярдів заробітчанських грошей, продажу спадщини "проклятого комуністичного минулого" та зовнішніх запозичень – дана держава навряд чи дотягнула б навіть до кризи 2008 року.

Логіка існування сучасної України є лише продовженням процесів розпаду "радянської імперії" на все менші складові. Геополітичне розташування України – на стику європейської, православної та ісламської цивілізацій – не залишає сумніву в тому, що дана територія не залишиться без уваги.

Якщо скористатися методикою Гумільова, то можна визначити актуальний стан більшості мусульманських народів як фазу етнічного підйому, тоді як Європа перебуває у фазі занепаду, а українці Європу в цьому відношенні далеко обігнали.

Тому у випадку відкритого протистояння існуюча українська держава не має жодної надії на збереження своєї незалежності. І найбільшим вірогідним реципієнтом цієї незалежності виглядає наразі мусульманство.

4. "Щось принципово нове"

Основні завдання індустріальної епохи людством були, в основному, виконані в минулому столітті, тому десь із початку 1960-х провідні капіталістичні країни, а з 1980-х і країни "соцтабору" – вступили у фазу занепаду. Модель суспільства, орієнтованого на нарощення матеріального споживання, вичерпала свій потенціал.

Основним моментом, що перекреслює сьогодні майбутнє індустріального суспільства, і капіталістичного, і соціалістичного – є об'єктивна обмеженість ресурсів Землі, у силу чого будь-які перспективи людства можуть пролягати лише через неекономічний розвиток.

З іншого боку, об'єктивний сенс існування людської цивілізації полягає не в нарощенні матеріального споживання людини, а в створенні умов для її максимально тривалого й творчого життя.

Із цього можна вивести основне завдання суспільства майбутнього: забезпечення максимальної тривалості вільного й активного життя при мінімізації споживання матеріальних ресурсів.

Це вимагає переходу до нової цивілізаційної парадигми й докорінної зміни фундаментальних засад соціально-економічного моделювання.

З точки зору тривалості життя світова цитадель капіталізму, США, та Острів соціалістичної Свободи, Куба, є явищами одного порядку: біля 78 років, що приблизно дорівнює природнім біологічним обмеженням.

З точки зору можливостей для самореалізації Куба, з її середньодушовим ВНП на рівні українського, виразно програє.

Але якщо порівняти ціну цих можливостей: населення США складає менше 5% населення Землі, а споживає біля 40% її ресурсів; то тоді картина різко змінюється: за стандартами матеріального споживання американців на Землі може вижити не більше 1 мільярда людей, тоді як кубинська модель надає достатньо місця і для людини, і для природи.

Отже, провідна соціально-економічна модель майбутнього – це соціальні набутки соціалізму плюс науково-технологічні досягнення провідних капіталістичних країн.

Якщо б українцям удалося створити таку модель, то тоді місце серед лідерів світового прогресу їм було б гарантоване, принаймні, на найближчу сотню років.

*   *   *

Четвертий варіант виглядає наразі утопічним. Однак будь-яка утопія – це лише суспільна ідея, для реалізації якої не знаходиться людей відповідного ґатунку.

Оцінимо із цієї точки зору модель ринкової демократії, яку вже протягом 20 років намагаються "впровадити" в Україні.

По мірі "впровадження" цієї моделі населення України скорочується на найбільш активних громадян. А серед тих, що залишаються, зростає невпевненість у завтрашньому дні. Логічно припустити, що якби "впровадження" відбувалося б активніше, на чому наполягають вірні капіталізму, то вже, напевно, не було б кому насолоджуватися плодами ринкової свободи.

Основною проблемою на шляху до "капіталістичного раю" модно називати "совковість" мислення більшості українців, що залишилась, мовляв, у спадщину із часів СРСР.

Як людина, що побувала в багатьох країнах, можу зауважити, що прояви цієї "совковості" зустрічаються серед українських емігрантів, народжених при капіталізмі, з не меншою частотою, ніж в українських пенсіонерів.

Це суб'єктивне враження.

А об'єктивним є те, що біля 80% сучасних громадян України, більшість яких ніколи не працювала в "совку" і, отже, не може знати тодішніх традицій, вперто демонструють нездатність до пристойного життя в капіталістичних реаліях. Решта ж 20% своє більш-менш стабільне матеріальне становище завоювали переважно не здібностями до чесного бізнесу.

Із цієї точки зору цивілізоване суспільство на основі моделі ринкової демократії в Україні виглядає не меншою утопією, ніж комунізм Маркса.

Однак, якщо при "впровадженні" останнього українці чинили масовий спротив, то безпрецедентне придушення основ моралі та людської гідності сучасною "ринковою" владою – не зустрічає жодної адекватної реакції з боку широкого загалу.

Це може означати лише одне: українці як етнос втратили інтерес та здатність до формування політичних структур, внаслідок чого їхня соціотворчість, за великим рахунком, не здатна піднятися вище шлунково-сечостатевих інтересів.

У такій ситуації немає нічого ані дивного, ні неприродного. Гумільов характеризує цей стан національної душі як фінальну фазу етногенезу, за якою настає реліктове існування. Усі народи рано чи пізно приходять до цього.

Тільки одні релікти бігають по джунглях і лякають ворогів розмальованими візажами, а інші, за певних умов, дають початок новим етносам і цивілізаційним ривкам.

Але лише тоді, коли виявляють у собі сили створити суспільство якісно вищого рівня досконалості.

Суспільство, яке для їхніх сучасників видається чистою утопією.

Олександр Бобик, спеціально для УП