Високоповажний суд?
Гуманіст Нікколо Макіавеллі в знаменитому трактаті "Державець" писав, що влада складається із двох неподільних компонентів: згоди та сили.
Розвиваючи цю думку стосовно судової влади, мусимо визнати, що судочинство є застосуванням необхідної сили в ім'я суспільної згоди. Мова не про силу примусу – для цього в держави є "силовики".
Ідеться про силу переконання, про авторитет. Згадаймо, що слово authority англійською означає саме владу.
Лишень згадка про можливість звернення до суду в багатьох випадках дозволяє домогтися виконання закону, витверезити вельми нахабних та свавільних суб'єктів. Притягнення до суду в цивілізованих країнах часто стає першим кроком до примирення конфліктуючих сторін.
Безперечно, певний, вельми сумнівний, авторитет має й український суд.
Його – бояться.
Точніше, його бояться прості люди. Бо українські суди повертають закон, як дишло, на користь багатіїв та чиновників і в ущерб усім іншим.
За Совєтів, сподіваючись вибити з пам'яті людей розстрільні трійки, процеси "ворогів народу" та інші подібні неподобства, тоталітарна держава пропагувала гасло: "Буржуазний суд – це суд багатіїв. Радянський суд – це суд народу".
Це гасло тиражувалося в мільйонах плакатів. Однак замість поваги до суду викликало лише нестримну іронію народу. У шедеврі радянського кіно, фільмі "Кавказька полонянка" ця іронія виплеснулася реплікою злодійкуватого боягуза: "Хай живе радянський суд – найгуманніший суд у світі!"
Втім, найбільшою іронією "народного суду" була ліквідація інституту присяжних, який створили були в Російській імперії. Натомість вигадали так званих "народних засідателів", що затверджувалися декоративними "радами народних депутатів", і, як самі ці "ради", лише створювали видимість справедливості. Адже справу, як правило, можна було вважати вирішеною після підписання обвинувального висновку.
У радянських підручниках з риторики адвокату радили не дискутувати із прокурором. Тож не дивно, що багато "адвокатів" тих часів на суді починали викривати та звинувачувати підзахисного, аби вислужитися перед системою.
Тепер суди не звуться народними, адвокатура менш скидається на замкнену касту, а народних засідателів тишком-нишком усунули зі сцени.
Однак суд справедливішим не став.
Достатньо подивитися, що творить найголовніший суд держави – Конституційний Суд – щоб волосся стало дибки.
Згадаймо рішення про можливість третього терміну президента Кучми. Згадаймо, як за милості шановних суддів було ліквідовано єдиний інструмент відповідальності політиків перед виборцями – імперативний мандат. А потім вони, на додачу, повернули стару редакцію Конституції, де прописано мало не диктаторські повноваження президента.
Добре, що хоч дали відсіч червоному прапору: то була непереконлива ложка меду в діжці дьогтю...
Хтось, може, наївно вірить, що загальновідомі "дивні" рішення КСУ продиктовані не крючкотворством, замішаним на правовому нігілізмі, а ретельністю та глибоким розумінням права. Однак мені важко в це повірити, після неодноразового звернення до цієї інстанції за офіційним тлумаченням законодавства.
Бувало, що за двома однаковими позовами, текст яких відрізнявся лише власними іменами, суди ухвалювали різні рішення, проте секретаріат Конституційного суду повертав звернення на підставі таких рішень заявнику, відмовляючись бачити очевидно неоднакове застосування норм права.
Перебираючи в пам'яті гучні судові процеси років незалежності України, я не пригадую жодного бездоганного з точки зору фахівців. Можна називати багато прикладів.
Це знущальницьке судилище над учасниками акції "Україна без Кучми", де суд чув лише свідчення міліції та відкидав будь-які докази протилежного.
Це закриті процеси над убивцями Георгія Гонгадзе.
Це заочні суди над історичними персонами – Сталіним, Молотовим, Бандерою, Шухевичем.
Це сумнівний "третій тур", призначений Верховним судом.
Це скасування судами в 2008 році під тиском юристів-депутатів президентського указу про дострокове припинення повноважень Верховної Ради.
Це ганебна, беззаконна й протиправна практика заборони судами мирних зібрань – від "податкового майдану" до традиційної щорічної процесії на релігійне свято католиків – на підставі оціночних суджень про "небезпеку" зібрання, нічим не підкріплених, окрім домислів судді, або міліцейського чиновника, або навіть сільського голови.
За останні півроку довіра людей до судів впала майже вдвічі.
За результатами соціологічного дослідження компанії TNS в Україні на замовлення Лабораторії законодавчих ініціатив, у лютому 2011 року судам довіряли 14,3% респондентів.
Не дивно, що Юлія Тимошенко на кожному засіданні підкреслює відсутність будь-якого пієтету перед судом.
Справа тут навіть не в тому, що вона, як справжній популіст, підкреслено й радикально висловлює переконання більшості виборців. Справа в тому, що вона знає те, чого більшість людей воліють не помічати: ми досі живемо не в правовому, а в звичаєвому суспільстві, де рейтинг важливіший від принципів.
Тому Тимошенко так упевнено ставить на місце суддю Кірєєва, відчуваючи, що звичай на її боці. Тому суддя Кірєєв, що судить перш за все за тим же звичаєвим правом, змушений ковтати образу.
Суддя Кірєєв не штрафує громадянку Тимошенко за неповагу до суду й не садить її під арешт, бо такої команди не надходило. У театрі абсурду навколо політично-кримінальної справи Тимошенко він скромно погоджується на роль цапа-відбувайла і для влади, і для опозиції – за всі гріхи, неміч та непопулярність судів та суддів.
Рейтинг Юлії Тимошенко більший, ніж рейтинг довіри до суду. І це не стільки комплімент Юлії Тимошенко, скільки яскравий індикатор ганьби вітчизняного правосуддя. Це – запорука нелегітимності будь-якого вироку, який ми почуємо: хоч обвинувального, хоч виправдального.
Усе могло б бути інакше, якщо б влада справді захотіла реформувати кримінальне судочинство. Навіть політично забарвлені процеси не спричиняють обвалу народної довіри до суду в країнах, де судочинство здійснюється за участі присяжних засідателів.
Нам кажуть, що український народ нібито "не дозрів" до суду присяжних. Але не помиляється той, хто нічого не робить. Поки нема чесного суду, доти наше право залишатиметься вічним недоростком на маргінесі цивілізованого світу.
Нам кажуть, що суд присяжних надто дорогий.
Смішно це чути: хіба важко прописати в законі, що робота присяжних оплачується за рахунок державного мита, стягнутого зі сторони, яка вимагає розгляду справи за участі присяжних?!
Мабуть, і справді, запровадження чесного суду ця влада вважає надто дорогою ціною для себе. Бо справа Бейліса ще 100 років тому показала, що суд присяжних прагне встановити істину проти волі політиків.
А політикам не потрібно встановлювати істину – їх цікавить тільки вигідний для себе результат.
Юрій Шеляженко, редактор газети "Правдошукач", спеціально для УП
