Опозиція, яка по інший бік телеекрана

Була якась дуже інтелектуальна телепередача. І один "дужеінтелектуал" театрально підкинув догори руки й розпачливо вигукнув:

- Ну, погана у нас влада, погана! А де ви візьмете кращу?!

- На виборах, – несміливо озвалася ведуча.

- А з кого вибирать? З кого?! Вони всі однакові!– зняв окуляри, протер серветкою, знову одягнув і роззирнувся навсібіч: – Я не бачу в нас опозиції… сильної, конструктивної. Немає її!

Присутні теж почали крутити головами сюди-туди. А таки правда! На телешоу був і заслужений парламентський деригент, і та була, що нікому не дає рота розкрити, і ще хтось, а з опозицї сидів лише один депутат у вишиванці. Але його можна було не брати до уваги. Бо він хоч і з вусами та з борідкою, але вже давно не "конструктивний".

Отже, опозиція у нас слабка і ніяка? Але чекайте, щоб опозиція була сильною, вона повинна мати механізми впливу на парламент і суспільство в цілому. Механізми і права, які мають бути конституційно за нею закріплені і які розумна (а не злодійкувата) влада мусить їй залишити.

От, наприклад, Конституція США містить норми захисту опозиції, і ці права парламентської меншості настільки значні, що за сотні років існування США було ратифіковано лише 26 поправок до Основного закону Сполучених Штатів.

А то ще скажу зрозумілішою для нашого люду мовою: в Англії, починаючи з 1800 року, лідер опозиції отримує платню однакову з платнею прем’єр-міністра.

Ні-ні, я не за те, щоб хтось отримував таку зарплату, як достойний пан Азаров! Я лише хочу сказати, що в демократичних країнах опозиція складає невід’ємну частину державного механізму.

В нашому парламенті були неодноразові спроби прийняти хоча б закон про опозицію, який давав би парламентській меншості певні права і кадрові гарантії. Так, опозиція повинна була б отримати посади голови парламентського бюджетного комітету, голови Рахункової палати тощо.

Цього не вдалося зробити. Чому? Питання, в усякому разі, не до БЮТ, результати голосувань, як і рукописи, не горять. Отож ж фіксуємо як доконаний факт, що роль опозиції в українському парламенті звелася до ролі спостерігачів, і тисячі поправок опозиційних депутатів до законів, які регулюють податки, пенсії були відкинуті "нє глядя" одним помахом руки "людини-маховика".

А ще до сотень законодавчих ініціатив депутатів, які не входять до каоліціії і не стушкувалися, справа взагалі не доходить.

Ну, наприклад, ваш покірний слуга вніс законопроект про жертви політичних репресій в Україні. Давненько він це зробив. А тепер вгадайте до трьох раз: чи виносили цей законопроект на засідання парламенту?

Чи розглядався він в Комітеті? Чи є на нього бодай висновок науково-експертного управління? Правильно.

Як там писав Василь Симоненко? "На цвинтарі розстріляних іллюзій Уже немає місця для могил".

Ну, майже про наш парламент, з ілюзіями на покращення життя вже сьогодні…

І коли "власть прідєржащіє" (пишу на зрозумілішій для українських можновладців мові) говорять, що опозиція – слабка і невпливова, то вони цим маркують перед усім світом режим Януковича як режим тоталітарний і несправедливий.

Адже сильна, впливова опозиція може бути лише в демократичних країнах. Якщо інше, то це Росія, Куба, Білорусія і на підході Україна.

Але повернемося до телешоу, з якого ми почали нашу розмову. До театрального:

- А з кого ж вибирати?

- Вони всі однакові!

Владі така диспозиція дуже зручна, і в якості медіаторів цієї лицемірної сентенції виступають і "незалежні" соціологи, і старанно підібрані зарубіжні гості, і навіть спортсмени та секс-бомби, яких раптом потягнуло на політичні торжища – у кожної категорії населення свої авторитети.

Але ця мільйонно розтиражована теза "вони всі однакові" – ні що інше, як теза "голосуй проти всіх". Зворотній бік однієї медалі.

І до речі, математики з ПР нічого тут нового не вигадали. Подібний нехитрий прийомчик успішно засвоїли ще древні скіфи. Атож, на просторах величезного євразійського степу жили скіфи-орачі, скіфи-хлібороби, скіфи-кочівники, інші, а їх усіх перемогло порівняно невелике плем’я царських скіфів.

Бо коли царські скіфи приходили воювати, то казали: ми такі ж, як і ви. От у нас і мова схожа, імена схожі, і у вас, і в нас степові кургани-могили, навіщо вам з нами битися? А потім дуже швидко робили те, за чим і приходили: перетворювали інші скіфські племена у своїх рабів.

Це вам не нагадує – "Ми адного корня, історія у нас адна, і пабєди і горєсті одні, і цєрковь, і язик"?

Іншими словами, "всі однакові" – то маска для влади, але водночас це лихо для спільноти. "Держави гинуть тоді, коли не можуть відрізнити гарних людей від поганих", – говорив Антисфен з Афін, який жив ще в 435-370 роках до нашої ери.

Ну й насамкінець. Телепередача, яка мене надихнула на ці скромні міркування, відбувалася вночі. Її учасники не могли піти в аптеки й купити собі окуляри від близорукості, щоб помітити опозицію.

То я їм скажу таке: опозиція, не вичерпується рядом прізвищ, навіть достойних. Вона – по той бік екрану. І її можна побачити й почути без окулярів і слухових апаратів.

Скрізь і всюди.

В безкінечних автомобільних пробках, коли перекривають дороги, бо їде якесь "чмо" з мигалками.

В чергах за злиденними пенсіями, які тепер зменшаться.

В судах і в СІЗО, де з нар падають люди – раз, тоді ще раз, і так аж доти, доки самі себе не замордують.

В порівняно незалежних ЗМІ, де свобода слова починається з щоденних відвідин податківців.

В студентських аудиторіях, в школах і в академіях, бо кожен день перебування на своєму посту такого Табачніка – то ганьба для української освіти і для кожного українця.

В ще не задушеному інтернеті, в розмовах, в поглядах, навіть у мовчанні, навіть на практичних заняттях з політичного харакірі для Партії регіонів.

Ну й до речі, сильної парламентської опозиції в єгипетському парламенті не було. Була потужна опозиція по той бік екрану.

Віктор Терен, письменник, перший заступник голови парламентського Комітету з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, для УП