Молодь голосує ногами?
"Люди! Хто буде останнім із цієї країни їхати, не забудьте вимкнути світло в аеропорті!"
Сучасний молодіжний фольклор
Офіційної статистики людей, які назавжди покинули Україну в пошуках нової кращої долі, поки що немає. Однак у середовищі спілкування молоді щодалі, то якнайчастіше – лунає теза про можливо еміграцію "з цієї країни".
Автор цих рядків неодноразово чув від своїх однолітків – молоді люди у віці 22-24 роки – про нестримне бажання покинути неньку. Хтось каже "тут немає чого робити", спробувавши себе в тій чи іншій царині діяльності. Хоча насправді, роботи в державі – непочатий край! Інші – виносять цю тезу із сім'ї. Дійсно, найчастіше трапляється так, що саме старше покоління українців в основному виступає каталізатором таких думок молоді.
Можна сказати, що в сучасній Україні мало хто не думав про можливу еміграцію.
На жаль, такі думки закономірні.
Особливо гостро такі питання постають саме в молодому віці, адже сучасна молодь – найбільш мобільна соціальна група. Багато хто з молодих уже встиг побувати за кордоном, пожити там деякий час, попрацювати там, багато хто – навчається, або мріє про іноземну освіту. Після порівняння умов життя, звісно, багатьом повертатися не хочеться.
Проблеми в суспільстві мають акумулятивний ефект. І результат дії цих негативних чинників ми бачимо перш за все на бажаннях молоді.
Однак бажання виїхати ще зовсім не означає самого факту еміграції.
Та й серед молодих людей немає яскраво вираженого потягу до втечі. Насправді, мало хто це робить через певні ідеологічні питання, чи через незгоду з політичним або економічним курсом країни.
В основному, такі думки приходять через безвихідь. Дуже часто молодь мріє про роботу за кордоном із метою більших заробітків, або прагне здобути прогресивний, на думку молоді, досвід для розвитку власної кар'єри вже на теренах своєї Батьківщини.
За даними дослідження "Український характер", проведеного центром "Софія" у березні 2011 року, третина – 34,1% – опитаних зазначили, що якби дозволяли обставини, вони переїхали б в іншу країну на постійне місце проживання. Тільки близько половини – 55,1% – респондентів однозначно сказали "ні, не переїжджав би". Ще 10,8% опитаних вагалися відповісти на запитання, що теж доволі промовисто.
"Аналіз показує: чим молодший респондент, то частіше він висловлює бажання виїхати із країни. Серед молоді віком 18-29 років показник готовності до еміграції становить 50,4%, а у віковій групі 30-39 років – 42,4%. Таким чином, серед вікової когорти, від якої залежить майбутнє України, кожен другий допускає для себе можливість еміграції", – резюмують автори дослідження.
Існує й інша цікава тенденція.
У суспільстві існує міф, що молодь – політично найактивніша частина суспільства. Однак, це не зовсім так.
Українські політтехнологи дуже часто наголошують: молодь – це потенційно ненадійний електорат. До того ж, сучасна молодь позбавлена "ідеологічних сентиментів" і нічого не робитиме "за спасибі". Як правило, це і є ключовим аргументом, коли, проводячи виборчі кампанії, політики намагаються здобути прихильність "старшого покоління".
А от із молоддю працюють інакше. Після витратних і малоефективних замовних концертів, конкурсів, розважальних програм – політики вирішили піти в соцмережі та інтернет саме з метою побільше "засвітитися" перед молодим електоратом.
Інтернет, як засіб комунікації, недовго залишався відносно дешевим та ефективним методом здобуття прихильності серед студентів та молодих людей. Про таку "переорієнтацію" швидко зметикували політтехнологи – і послуги із пропаганди в мережі зросли в рази.
А вже після перемоги Віктора Януковича та останніх подій у політичному житті України в 2010-2011 роках, у середовищі професійних агітаторів та стратегів виборчих кампаній усе частіше лунає теза: єдиним ефективним методом здобуття голосів у наступній парламентській кампанії 2012 року буде банальна "купівля" голосів.
Решта дій – не матимуть ніякого сенсу для влади та її конкурентів.
Для перших, "купівля" голосів – найвигідніший варіант перемогти та показати більш-менш високу явку виборців на дільницях. Другим – без домовленостей із владою навіть усі політтехнологи світу з найпродуманішими та найкреативнішими ідеями не допоможуть.
З іншого боку, молодь – це активна та безапеляційна до своїх вимог сила. Особливо активні – студенти.
Теза про те, що нинішнє покоління молодих людей здатне до протестних дій, також викликає сумніви. Відповідь – у тих самих соцопитуваннях.
Судіть самі: кожна друга молода людина краще емігрує, чим інтегрується з іншими в єдиному пориві щось змінити в житті суспільства. А це – наслідок такого характерного для українського суспільства явища, як безвідповідальність.
Насправді, як це не банально звучить, відчуття громадянської відповідальності виховується поколіннями.
А хто виховує – або не виховує – сучасну молодь? Старше покоління батьків, які, у більшості своїй, упродовж життя не мали звідки черпати почуття відповідальності?
Натомість, багато хто зі старшого покоління в буремні 90-ті та 2000-ні обрав поведінку – "не сподіватися ні на кого, крім себе самого". Така риса характеру цілком позитивна. Проте почуття солідарності та загальної відповідальності не виховує.
Найімовірніший висновок: і як активний електорат, і як активна частина суспільства, здатна на рішучі кроки, молодь нинішній владі не потрібна.
Отож і бачимо результати так званої "молодіжної політики", яку провадить нинішнє керівництво держави.
Питання до влади тільки в наступному: які реальні реформи можливі в суспільстві, де кожна друга молода людина мріє про еміграцію в іншу країну?
Питання до старших поколінь: яка пенсійна, чи будь-яка інша реформа можлива в суспільстві, у якому молодь не планує народжувати своїх дітей?
Питання до МВФ та інших міжнародних організацій, що надавали й надають Україні кредити: чи взагалі керівництво бачить тенденції і звертає увагу на такого штибу соціологічні опитування, і що планує із цим робити в майбутньому? Якщо вже простіше, то хто віддаватиме кредити та відсотки по них?
І наостанок.
Не варто перераховувати всі ті проблеми, з якими зіштовхується кожен громадянин України незалежно від віку. Однак, одна красномовна деталь: 4 червня 2011 року Національний реєстр рекордів зафіксував Національний Рекорд "Найбільша Карта Мрії Української Сім'ї". Так от, як виявилося, найбільшою мрією української родини є власне житло.
Ось і одна з відповідей, із чого потрібно починати дії влади, щоб молодь не мріяла про еміграцію за кордон.
Чи втілиться декларована еміграція в реальну – наразі важко спрогнозувати. Адже для реальних кроків потрібно дещо більше, аніж просто бажання.
Однозначно можна сказати тільки одне – сучасна генерація українців зовсім не має того запасу конформізму "радянського загартування", який залишився в старших поколінь.
І, мабуть, уже зовсім не очікуватиме від когось, тим паче від держави – "покращення життя вже сьогодні".
Олександр Радчук, політичний оглядач, спеціально для УП
