Гендерна рівність vs рівність громадянська
В Україні дедалі більшої популярності набуває тема гендерної рівності, що є цілком закономірною тенденцією в світлі критики, яка надходить з боку міжнародних організацій та зокрема ООН.
Ключовим аспектом цієї проблеми прийнято вважати факт наявності катастрофічної диспропорції представництва чоловіків та жінок в українському парламенті.
На сьогодні відсоток жінок представлених у Верховній Раді має мізерний рівень (7,5%) і за всі роки незалежності України не долав 10-відсоткового бар'єру, що дає підстави для обговорення можливих варіантів збалансування гендерної структури законодавчого органу країни та інших владних інститутів.
Як один з радикальних та, в той же час, швидких інструментів розв'язання проблеми пропонується введення жорстких гендерних квот для жінок на законодавчому рівні. Така ініціатива вже висувалась неодноразово у різних варіаціях, проте жодного разу не знаходила достатньої підтримки з боку депутатського корпусу Верховної Ради.
З одного боку, можна було би гостро засудити таке вперте несприйняття парламентарями ідеї введення жорстких квот для жінок у виборчих списках, але, з іншого, депутати, очевидно, самі того не усвідомлюючи, захистили ту базову основу, на якій має ґрунтуватись ліберально-демократичне суспільство.
Головний принцип демократичної правової держави — цінність індивіда та рівність всіх громадян перед законом незалежно від статі, кольору шкіри та віросповідання. Відповідно, українська держава, яка через Конституцію проголосила себе "демократичною та правовою", законодавчо закріпила принцип рівності всіх громадян перед законом.
Повертаючись до теми гендерної рівності, варто наголосити на тому, що на сьогодні це питання, разом з питанням неможливості дискримінації за ознакою статі, врегульоване законом "Про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків та жінок" і формально-правових обмежень для участі жінок у політичному житті не існує.
Жінка, відповідно до законодавства, так само як і чоловік, може обирати, обиратись та бути обраною, а відтак немає підстав для виділення жінок як окремої гомогенної групи, що потребує ексклюзивних прав.
Надання особливих колективних прав жінкам (до чого можна віднести жорстке законодавче квотування) є дискримінацією щодо інших громадян, позбавлених такого ексклюзивного права в силу того, що вони просто не є жінкам, і прямо суперечить тим принципам рівності громадян перед законом, що лежать в основі Конституції.
Крім того, на думку багатьох жінок (зокрема представниць феміністичних організацій), надання законодавчих квот є образливим та дискримінаційним для самої жінки, яка в даному випадку розглядається не як самодостатня особистість, а як цілком непридатна для політичного життя і не здатна досягти політичної влади самостійно.
Приклад, Юлії Тимошенко слугує яскравим підтвердженням того, що таке початкове припущення, покладене в основу ідеї квотування для жінок, є хибним.
Проте, незважаючи на ту антиліберальність, яку несе в собі принцип квотування, ми не можемо ігнорувати реальний факт існування гендерної диспропорції в політичній сфері, а відтак маємо шукати альтернативні підходи до вирішення цієї об'єктивної проблеми.
Для цього варто, в першу чергу, подивитись в корінь проблеми і зрозуміти, що складає основну перешкоду жінкам для участі в політичному житті . Серед найбільш популярних причин називають:
- по-перше, нестачу фінансово-економічних ресурсів в силу “монополізації” останніх чоловіками;
- недостатню обізнаність жінок в політичних питаннях (через нестачу вільного часу, наявність інших побутових зобов'язань тощо);
- гендерні стереотипи стосовно жінок у політиці.
Відтак, виходячи з логіки ліберальної держави, що не передбачає прямого втручання в хід політичного процесу через примусові механізми квотування, варто виробити таку державну політику, що опосередковано впливатиме на позиції жінок і надасть їм можливість брати участь у політичному житті країни в рівній конкуренції із чоловіками.
Такий підхід до гендерної проблематики у політичній площині носитиме більш справедливий характер і не вступатиме у суперечність із принципом рівності прав і свобод всіх громадян країни.
Держава має стимулювати політичну активність жінок, сприяти створенню адекватних справедливих умов для їхньої участі в політиці, а не штучно притягувати жінок до парламенту через механізм законодавчого квотування.
Головне завдання держави — розробити механізм створення більш-менш рівних стартових умов чоловікам та жінкам шляхом часових, грошових та інтелектуальних компенсацій для останніх.
Відтак, в основу нової державної політики мають бути закладені деякі базові позитивні дії.
По-перше, фінансова підтримка жінок-кандидатів на політичні посади: бюджетні асигнування та залучення неурядових цільових фондів на фінансування виборчих кампаній.
По-друге, організація спеціальних курсів та семінарів, покликаних забезпечити жінок-кандидатів необхідною інформацією та знаннями щодо політики, технологій ведення виборчих кампаній, творення політичного іміджу тощо.
По-третє, грошові компенсації для жінок-кандидатів, що мають дітей і потребують догляду за ними на час ведення виборчої кампанії.
По-четверте, стимулювання з боку держави партійних ініціатив щодо розширення кількості жінок у виборчих списках, необхідне також проведення інформаційних кампаній, що роз'яснюватимуть прогресивність стратегії широкого представництва жінок, можливих переваг для партій на виборах (отримання жіночого електорату).
По-п’яте, розробка програми боротьби із поширеними стереотипами стосовно жінок у політиці.
Таким чином, існують цілком прийнятні для демократичного суспільства механізми побудови гендерно справедливого публічного простору.
Очевидно, що позитивні результати політики опосередкованого сприяння політичній активності жінок не будуть надшвидкими, проте така політика матиме справедливий формат і не закладатиме прецедентів для громадянської дискримінації в українському суспільстві.
Руслан Кермач, спеціально для УП
