Чому влада боїться моніторингу ситуації з дотриманням прав жінок
Моніторинг, який може показати реальний і невеселий стан справ речей у сфері, яка раніше ніколи не входила до кола так званої "високої політики", є для влади абсолютно небажаним. Але він потрібний Україні, суспільству. Він потрібний українським громадянам.
Моніторинг потрібний і владі, якщо вона хоче працювати для людей.
Тож замість того, щоб робити все задля зупинення ініціативи по моніторингу, навпаки, потрібно прислухатися до думок національних та міжнародних експертів.
Інакше як реалізувати обіцяне рік тому президентом депутатам ПАРЄ, про підняття гендерної політики на нову висоту?
Проблеми прав жінок та гендерної дискримінації крок за кроком входять до "великої політики".
Початок такого входження можна відмірювати з лютого 2010 року. І не тільки тому, що це водорозділ у зміні влади. Тоді ще відбулося малопомітне для суспільства голосування парламентської більшості проти гендерного квотування в партійних виборчих списках. А ще – більш помітні дискримінаційні вислови президента та прем'єра щодо неможливості участі жінок в управління державними справами та перший судовий позов із питань дискримінації жінок.
Продовженням стало здивування президента України під час виступу в Раді Європи, коли йому члени ПАРЄ задали питання щодо порушень прав жінок в Україні. А також неприйняття державних програм протидії торгівлі людьми, підтримки сім'ї, рівних прав жінок і чоловіків, Комплексного закону по протидії торгівлі людьми, наміри вирішення питань наповнення Пенсійного фонду за рахунок підвищення пенсійного віку жінок.
До речі, прийняття цього закону відповідно до Програми економічних реформ президента є однією з головних умов забезпечення безвізового режиму між Україною та Європейським Союзом.
Потім – прийняття дискримінаційних правових актів, обмеження для жінок при вступі до вищих навчальних закладів МВС України та руйнування інституціональних механізмів впровадження гендерної рівності внаслідок адмінреформи.
Окрім того – різниця в оплаті чоловіків та жінок за рівну працю, домашнє насильство з вираженим гендерним підґрунтям, поширеність гендерних стереотипів у ЗМІ, дискримінаційна реклама та зростання сексизму в інформаційному просторі тощо.
Дискримінація за ознакою статі, зрозуміло, не з'явилася сьогодні. Вона існувала й раніше.
Але не було такого відвертого нерозуміння та ігнорування проблеми.
Не було при всіх реформуваннях тотального руйнування інституцій.
Не було відвертих дискримінаційних виступів керівників держави.
Не приймалися подібні відверто дискримінаційні нормативні документи.
Не розміщувалася реклама, у якій на фоні роздягнутих жінок – надпис "Завжди соковита телятина", або "Кожен третій безкоштовно".
І як раз на подібні речі, не дивлячись на звернення, навіть волання громадських організацій, експертів – жодної конструктивної реакції, конкретної справи або реальної ініціативи зверху. Лише слова, які вводять в оману і наших громадян, і закордонних експертів, і міжнародну спільноту.
Ось приклад. Через десять днів після затвердження в грудні 2010 року кабміном плану заходів з проведення Національної кампанії "Стоп насильству!" на період до 2015 року – було ліквідовано міністерство, яке відповідає за реалізацію цього плану. Крім того, уряд і не планував виконувати свій основний обов'язок – забезпечувати та захищати права громадян, надаючи допомогу потерпілим від насильства в сім'ї.
Словосполучення "надавати допомогу" – не зустрічається серед заходів кампанії .
При цьому держава буде інформувати через ЗМІ про види допомоги особам, які потерпають від насильства. За аналогією – голодному розповідати про рецепти смачних страв, а хворому – про чудодійні ліки, які він/вона ніколи не зможуть придбати.
Виглядає дуже цинічно, ну як програма "Світське життя" на фоні зростаючої злиденності більшості населення.
Або руйнування інституційного механізму забезпечення прав жінок та просування гендерної рівності. Після прийняття указу президента про оптимізацію діяльності органів влади в грудні 2010 року були втрачені важливі галузі управління – протягом чотирьох місяців на жодний орган виконавчої влади не було покладено функції реалізації гендерної політики, протидії торгівлі людьми та запобігання насильства в сім'ї.
Ніхто не потурбувався й про фахівців, які займалися цими питаннями, і доля яких невідома. Після затвердження положень про ЦОВВ, частково такі функції передані Міністерству соціальної політики.
Але функція протидії торгівлі людьми загубилась повністю!
Як результат – на сьогодні на жодний орган центральної влади не покладені зобов'язання в сфері протидії та попередження торгівлі людьми, наданні допомоги постраждалим.
Вони відсутні в положенні про МВС України, у якому перелічені основні напрями протидії злочинності.
І в положенні про мінсоцполітики, до сфери компетентності якого перейшли питання сімейної та гендерної політики, захисту прав дітей, попередження насильства в сім'ї.
І в положенні про міністерство освіти і науки, молоді та спорту, яке визначено відповідальним за реалізацію підписаного в лютому 2011 року Плану співпраці між урядами Сполучених Штатів Америки та України з питань протидії торгівлі людьми їх також немає.
Це означатиме, що функція протидії торгівлі людьми втрачається й на обласному та місцевому рівнях. Оскільки більше немає структури, відповідальної за координацію дій, за реалізацію національного механізму перенаправлення постраждалих від торгівлі людьми для надання їм всебічної допомоги, за проведення попереджувальної роботи.
Маніпулятивним кроком по введенню в оману національної та міжнародної спільноти було запровадження посади Радника прем'єра з гендерних питань, яка ніколи не зустрічалась з керівником і не мала можливостей впливу на політику.
Можна говорити й про неефективність захисту від дискримінації.
У законі "Про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків та жінок" визначаються такі можливості оскарження дискримінації за ознакою статі:
–Уповноваженого із прав людини;
– звернення до спеціально уповноваженого ЦОВВ із питань рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;
– або уповноважених осіб (координаторів) з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування, які реально сьогодні відсутні;
– до правоохоронних органів, суду;
– надсилання повідомлень до Комітету ООН із ліквідації дискримінації щодо жінок, коли вичерпані внутрішні засоби правового захисту, їхнє застосування невиправдано затягується, або мають місце серйозні чи систематичні порушення прав жінок.
Висновок один – система не працює.
В 2010 році при мінсім'ї, молоді та спорту створена Експертна Рада з питань розгляду звернень за фактами дискримінації за ознакою статі. В 2010-2011 роках розглядалися скарги на дискримінацію в рекламі, дискримінаційні вислови керівників держави, дискримінаційні нормативні документи тощо.
Проблема в тому, що немає реагування на її висновки з боку тих, хто порушує закон і створює дискримінаційні ситуації. Та й міністерство вже не існує.
Тож важливими є питання здійснення моніторингу політики в цій сфері. Сьогодні зрозуміло, що влада ігнорує результати громадського моніторингу, пропозиції, ініціативи та зауваження громадських організацій, експертів.
На певну реакцію можна розраховувати в ситуації уваги з боку міжнародних організацій. Такими інструментами є Моніторинговий комітет та Комітет із рівних можливостей для жінок і чоловіків ПАРЄ, Група експертів РЄ в сфері протидії торгівлі людьми (ГРЕТА), Комітет ООН із ліквідації дискримінації щодо жінок тощо. Ці інституції уповноважені на проведення моніторингу та приймають доповіді від громадських організацій.
Така кількість проблем і порушень привернула до себе увагу й міжнародної спільноти. Бо права людини, а точніше їх порушення, не є внутрішньою справою однієї держави. Тим більше – держави, яка називає себе демократичною.
Усвідомлення того, що не все гаразд і в цій сфері при бажанні демонструвати лише позитивні зрушення, стає перешкодою на шляху розповсюдження інформації про реальну ситуацію в Україні із правами людини, і, зокрема, із забезпеченням та дотриманням прав жінок.
Тому ще раз наголошую:
Будь-який моніторинг, який може ще раз показати реальний і невеселий стан справ речей у цій сфері, є для влади абсолютно небажаним. Але він потрібний Україні.
Він потрібний українським громадянам.
Моніторинг потрібний і владі, якщо вона хоче працювати для людей.
Катерина Левченко, Міжнародний жіночий правозахисний центр "Ла Страда – Україна", спеціально для УП
