Безкровна революційна розв’язка в Україні можлива, але маловірогідна

Те, що в країні нині назріла передреволюційна ситуація, здається, вже починають розуміти навіть найзапекліші еволюціоністи та пацифісти. Адже до іншої оцінки не спонукають ані дії влади, ані зростаюча соціально-економічна та політична суспільна напруга.

От , наприклад, думка з цього приводу відомого соціолога Ірини Бекешкіної:"Особисто я не є прихильником революцій, але революції виникають там і тоді, де і коли не спрацьовують демократичні механізми, які дозволяють пересічним громадянам впливати на владу і за потреби переобрати її цілком мирним шляхом".

В серйозному ж експертному середовищі дискусія точиться переважно навколо пошуку відповідей на такі питання: революційна розв’язка буде мирною чи насильницькою?

Якщо насильницькою, то хто першим почне: вулиця чи влада (до речі, варіант, що ініціатором мирного виходу із кризи може стати влада, практично не розглядається)…

Чи спроможеться так звана парламентська "апазіція" вмонтуватися в революційний процес, чи вулиця пошле її до дідька?

Чим все завершиться: поразкою і відповідно диктаторським режимом на кшталт путінського, чи нарешті по-справжньому демократичними системними змінами?

Чи втручатимуться в процес протистояння народу і влади на рівні прямої підтримки однієї зі сторін потужні світові геополітичні гравці? І чи не призведе останнє до серйозного військового конфлікту? Тощо…

Але я не буду сьогодні перейматися розглядом усіх цих питань, а спробую лише знайти відповідь на перше із них:чи буде революційна розв’язка мирною або ж насильницькою?

Для початку зауважу: саме по собі формулювання питання є невірним. Бо будь-яка системна революція – апріорі насильницьке дійство, позаяк мусить як мінімум супроводжуватися зламом старої системи влади.

А ще і повною чи частковою зміною владних еліт через того чи іншого ступеню жорсткості люстраційні процеси; як правило, запровадженням нового по суті держустрою; часто зміною економічної системи господарювання із відповідним перерозподілом власності.

Всі ці процеси за означенням не можуть бути ненасильницькими, а отже, непримусовими чи мирними. Мову можна вести лише про те, проллється кров при цьому чи ні?

Здавалось би, вся історія революцій свідчить про те, що будь-які радикальні суспільно-політичні та економічні системні зміни замішані на крові. Скрізь і завжди революційні пертурбації відбувались лише в результаті запеклої і нещадної боротьби.

Боротьба рабів за свободу провадилась шляхом кривавих повстань, війн та розвалу імперій. Перехід від феодалізму до капіталізму супроводжувався громадянськими війнами, заворушеннями та заколотами.

Промислова революція в Англії викликала громадянську війну. Велика французька революція супроводжувалась репресіями, стратами та війною. Дві американські революції набули форми війни, причому в ході Громадянської війни американці втратили люду двічі більше, ніж у Другій світовій.

Звільненню Індії передували чисельні повстання індусів, а за "мирними" протестами Ганді незримо стояли сотні тисяч озброєних сикхів.

Низка ліберальних та ліберально-демократичних революцій в Європі у 19 столітті, революція Мейдзі в Японії, революція Ататюрка в Туреччині, кубинська, ісламська в Ірані та "культурна" революція в Китаї – жодне із цих системних перетворень не обійшлось без кровопролиття.

І це не дивно. Бо завжди існує реакційний прошарок, котрий зацікавлений в збереженні існуючого ладу. Це категорія людей, котрих все влаштовує, вони займають домінуючу нішу, а біди та проблеми інших їх мало хвилюють.

Понад те, вони готові на будь-які злочини – вбивства, терор, репресії, шантаж, катування, громадянську війну – аби лише зберегти стан речей, який їх влаштовує.

І не існує іншого засобу, окрім збройного повалення, аби усунути їх від влади. Історія начебто вчить, що дерево свободи необхідно час від часу поливати кров’ю негідників, аби воно не засихало.

Але чи так це насправді?

Виявляється, ні! Наприклад, перша російська ліберальна революція (так звані реформи Олександра II) була безкровною. Правда, через свою недовершеність вона спричинила криваву і теж недовершену ліберально-демократичну революцію 1905-07 років, яка кінцево вилилась у досить миролюбну, попри Першу світову війну, Лютневу революцію 1917 року.

Інша справа, що потому трапився жовтневий більшовицький заколот – але то вже зовсім інша кривава пісня.

А можна згадати американський досвід. Так звані реформи Франкліна Рузвельта в 30-тих роках минулого століття, які багато хто із дослідників вважає Третьою американською революцією, були майже безкровними, якщо не рахувати "війни" із мафіозі.

А ще маємо більш близький (як у часі, так і географічно) історичний досвід практично безкровних оксамитових революцій в країнах Східної Європи та Балтії і Революцію троянд у Грузії.

Наші ж помаранчеві заворушення я до революції не відношу, бо, на відміну від східноєвропейців, прибалтів чи тих же грузинів, у нас революційних системних суспільно-політичних та економічних змін не відбулося.

Та, втім, чи можливе проведення таких змін в Україні у безкровний спосіб? Цілком, але за певних умов.

Справа в тому, що ще до початку оксамитових пертурбацій відомі американські суспільствознавці О"Доннелл та Шміттер, розробивши так звану ендогенну концепцію теорії демократичного транзиту, нам такий миролюбний шанс за певних умов таки залишили.

Але перед тим, як повідати про згадані шанс та умови, декілька слів про саму ендогенну концепцію ТДТ.

Якщо розглядати оксамитові перетворення не лише як одномоментну подію, а як тривалий процес , то тоді він чудовим чином вписується в концепцію О"Доннелла і Шміттера.

Згідно з нею, в процесі формування демократії будь-яка країна обов’язково проходить через три якісно різні фази – лібералізації та реформації старого режиму, безпосередньої демократизації і фазу консолідації демократії.

Яким, до речі, відповідають три стадії формування громадянського суспільства: зародження, становлення з одночасною інституалізацією ГС в законодавче поле та нормального функціонування.

Так от, якщо практично всі країни оксамитових революцій перебувають нині в останній із вищезгаданих фаз, то Україна в суспільно-політичному сенсі застрягла десь поміж першою та другою, а в економічному – заледве перейшла в другу фазу, позаяк наша національно-визвольна революція 1991 в системно-змінному аспекті досі носить недовершений характер.

А наше "помаранчеве непорозуміння", яке ми так полюбляємо гучно називати революцією, лише могло би стати ( в разі прийняття радикальних конституційних змін найперше в царині ГС, нового виборчого законодавства, хоча би часткової люстрації) заключним етапом першої фази реформації і непоганим стартовим майданчиком для розвитку другої.

І все це ми могли пережити у безкровний та більш-менш легітимний спосіб. Та цей шанс Україна, особливо в частині легітимності, втратила. Втім, абсолютно легітимною щодо законів старого режиму не була жодна із революцій.

А от безкровний перехід від першої до другої фази ТДТ – власне революції як такої в її найактивнішій стадії – в Україні цілком можливий.

Але за двох умов.

По-перше, задля цього необхідне не лише тотальне незадоволення суспільства існуючими в країні станом речей та владою, але й наявність потужної контрсистемної позапарламентської опозиційної організаційної форми.

По-друге, лідери такої опозиційної потуги, в разі її формування, мусять усвідомлювати, що на певному етапі їм доведеться домовлятися із певною частиною нинішньої української панівної верстви про безкровну форму передачі влади.

Як свідчить практика оксамитових революцій, такою формою були вибори, але за новими і прозорими правилами гри – при усвідомленні представниками старої влади, що більшість із них через люстраційні процеси до владних важелів вже не повернеться.

Чи можливий такий розвиток подій в Україні?

Цілком. Хоч ми ще й не маємо згаданої опозиційної потуги, тим не менш, вона таки формується. Майже два роки тому в циклі статей Самозахист по-українськи я прогнозував, що процеси самоорганізації народонаселення невдовзі стануть не поодинокими, а масовими.

Врешті-решт, так воно і сталося, і нині нові самоорганізаційні форми почали потроху вичавлювати із суспільно-політичного поля старі, совкового штибу громадські організації.

Підтвердженням цього став, попри його певну приховану заангажованість деякими відомими політичними силами, так званий Майдан-2.Там все ж таки домінували саме такі самоорганізаційні протестні форми дрібних та середніх підприємців.

А наступним етапом стане розростання руху протесту за рахунок інших суспільних груп, із подальшою його структуризацією.

Такий масовий рух, сформований знизу, здатен дати суспільству якісно нових, авторитетних для більшості громадян лідерів. А це вже напряму загрожує сучасній політичній системі в цілому, яка в таких умовах втрачає здатність до самовідтворення та консервації.

Що стосується домовленостей із частиною нинішньої політеліти, то це може відбутися в площині перемовин із нинішньою так званою парламентською "апазіцією".

Тільки перемовини ті мусять відбуватися не в сенсі надання можливостей її представникам ще покерувати країною в умовах нової влади, а в сенсі гарантій незастосування до цих персон жорстких гонінь чи якихось репресій в постреволюційний період.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП