Симулякр Дня гніву
14 травня в Києві (не)відбувся черговий "День гніву". Кількість присутніх міліціонерів та спец підрозділів у три-чотири рази перевищувала кількість протестувальників. Після традиційної вже штовханини організатори призупинили "День гніву" та пообіцяли відновити його 19 травня.
19 травня під стінами Верховної Ради із заявлених 13 тисяч зібралось близько тисячі людей з опозиційними прапорами, яких охороняли майже стільки ж міліціянтів. Невдовзі всі мирно розійшлися.
Ще до подій в арабських країнах словосполучення "День гніву" було доволі відомим. Починаючи з того, що саме такою є назва "судного дня" в Старому Завіті.
Для тих, хто цікавиться історичними романами, відомою також є однойменна книжка популярного іспанського письменника Артуро Перес-Реверте про Мадридське повстання проти Наполеона, що почалося 2 травня 1808 року. Повстання було жорстоко придушене, сотні арештованих були розстріляні. Відома картина "Третього травня 1808 року" Франсіско Гойї – саме про ці події
Упродовж кількох минулих років акції під назвою "День гніву" проводила російська опозиція. Характерною рисою була періодичність і відсутність результату.
Хвиля протестів та революційних змін в арабських країнах, що відбувалися й продовжують відбуватися з різною мірою успішності, надала цьому словосполученню нового звучання. Практично у всіх арабських країнах під час протестів були загиблі. У Лівії ще досі триває громадянська війна.
Після низки революцій в арабських країнах у вітчизняному середовищі суспільно-політичних активістів, політологів, політтехнологів та політиків почало кружляти питання: коли ж відбудеться український "День гніву"?
Всі активно обговорювали саме питання "коли?", а не "чи можливий?" Практично ніхто не сумнівається, що справжній "День гніву" в Україні обов'язково відбудеться.
Незважаючи на недавній період "помаранчевих перетворень" у 2004 році, переважна більшість диспутантів та активістів так захопилася процесом вивчення й обговорення чергового революційного досвіду, що абсолютно забула про власний.
Амбіційні молоді лідери доводили, що саме вони здатні вивести мільйони громадян на протест, інші ревно бралися за організацію чергового "Дня гніву", цілковито ігноруючи те, що ключовим питанням насправді є не питання, коли він відбудеться, а що буде після нього.
Не секрет, що основною проблемою для опозиційно налаштованих українців є проблема альтернативи. Насамперед альтернативи змісту. Більшість українців розчарована й не вірить сучасним політичним партіям та їхнім деклараційним програмам.
Невисловлена ж програма майбутнього політичного руху так і залишається невисловленою. Стратегічна лінія діяльності невідома. Ніхто не знає, яких саме змін потребує Україна.
Без цього всі "дії заради дій" працюють на виснаження та демотивацію.
Багато хто, захоплений новинами з арабських країн, наївно вирішив, що достатньо створити групу у Фейсбуку, а люди самі організуються та в назначений час вийдуть на вулиці.
Сумно, але історія знову нікого й нічому не вчить.
Щоб українці вийшли на вулиці в 2004-му, потрібні були роки наполегливої праці численних активістів, починаючи з 2000 року, та особливо протягом весни–осені 2004-го.
На те, що майбутні організатори локальних груп українських "днів гніву" не готові стати цими організаторами, також не звернули увагу. Усі зневажили брак національних мереж, чиї "вузли" могли б стати осердям народного протесту.
Дехто щиро переконаний, що проблема в "лідері", і що наявність такого лідера зможе змінити ситуацію.
Далі завжди йде дискусія щодо необхідних лідерських чеснот, що, напевне, є важливим і потрібним моментом, але навряд чи визначальним. Усі вони забувають, що тільки сильні та дружні команди показували здатність розробити та втілити амбітний план змін.
Українські політологи та політтехнологи, з якими автору статті довелося вести дискусії, погоджуються з тим, що без системи позитивних та конструктивних ідей, спільної системи цінностей та цілей – соціальний протест у вигляді "дня гніву" запросто перетвориться в типово російський бунт, "бєссмислєнний і бєспощадний". Бунт, спрямований виключно на нищення.
У результаті постраждають усі. А зміни на краще все одне не відбудуться.
Під час бунту ніхто не питатиме, чи ви свою іномарку заробили власною працею, а чи купили на крадені з бюджету кошти. Зруйнувати те, що існує, легко – а от будувати набагато важче. Особливо, коли не знаємо, що ж саме потрібно будувати.
Брак ідей та спільних цінностей, цілей та бачень змін, мереж та рухів, поєднаних спільним комунікаційним полем, помножений на відсутність будь-якого плану, а відповідно хаотична, несистематична діяльність – вселяють песимізм щодо наслідків майбутнього українського "дня гніву".
Протест заради протесту не має жодного сенсу.
Надмірне захоплення вищістю "процесу" над "результатом" доходить до абсурду. Вийти й погніватися на президента, уряд, депутатів, мерів тощо – стає найважливішим завданням.
Такий собі ефектний, але не ефективний, випуск пари.
Провал широко анонсованого українського "дня гніву" дозволяє сподіватися, що численні спроби маніпуляторів використати тенденції арабських країн – так і залишаться спробами. Зрештою, експортувати революцію неможливо.
А це вже додає оптимізму. Адже дасть нам час і можливість підготуватися до моменту змін, знайшовши відповіді на багато поки що відкритих питань.
P. S. Щодо ажіотажу в Україні із приводу подій в арабських країнах та численних "днів гніву"...
Пригадується, як в 2005 році в Росії та Білорусі був такий самий ажіотаж щодо "Помаранчевої революції". Тамтешні активісти тільки й говорили, що тепер і ми теж так зробимо. "Помаранчеву революцію" обговорювали й створювали різноманітні рухи зі словом "ПОРА" в назві.
Але тоді, як і зараз, копіювання назви ні до чого не призвело.
Результат може дати тільки систематична, цілеспрямована та спланована робота.
Андрій Когут, експерт Центру правових та політичних досліджень "Сім", спеціально для УП
