Топтання прапора по-українськи

Парадокс епохи донецького правління в Україні полягає в тому, що з одного боку ми бачимо, як Віктор Янукович підтягує гайки, намагаючись облаштувати державу на середньоазійський або білоруський зразки. А з іншого – президент дозволяє своїм поплічникам знущання над символами держави, якою, поза сумнівом, збирається володіти довічно, а відтак і залишити у спадок нащадкам.

Якщо президент намагається робити варіант пострадянського “м’якого” авторитаризму, він міг би поцікавитися, скільки уваги колеги приділяють звеличенню власної держави: бо ж пишнота держави має підкреслювати і їхню особисту велич.

Наприкінці квітня я відвідав Баку й упевнився в цьому на власні очі.

Кумедно було побачити у холі новенького, кращих світових зразків готелю великі портрети Ільхама та Гейдара Алієвих. Проте до міста з аеропорту вела дорога так оздоблена, що в порівнянні з нею траса між Диснейлендом та Лос-Анджелесом – просто шлях на Бориспіль. А над столицею майоріло кілька гігантських стягів: їх добре було видно і з маленьких вуличок старого центру, вони вирізнялися на тлі Каспію, і, як мені уявляється, не псували краєвиду.

Після подорожі у пам’яті залишаються не лише назви народних страв та алкогольних напоїв, а і кольори прапору. І розуміючи, що собою уявляє режим династії Алієвих, я все ж таки не відмовляю йому у послідовності – йому потрібна кріпка прогнозована патерналістські налаштована держава.

Здається, і Януковичу потрібне таке саме. Але в Азербайджані жодному з політиків біля державної годівниці і на думку не спаде влаштувати таке знущання над національною символікою, як це зробили напередодні Дня Перемоги регіонали та їхні партнери по коаліції – комуністи.

У Луганську вирішили похизуватися гигантомисленням: зібрали школярів та студентів, щоб ті розтягнули по місту “георгієвську” стрічку завдовжки 15 кілометрів. Захід мав назву “Лента памяти – символ Победы, связавший поколения”.

І ось – на цій дійсно масштабній акції не було жодного синьо-жовтого прапору – лише знамена Партії регіонів і КПУ та радянські прапори.

Не будемо шукати у цьому випадку якийсь високий розрахунок. Подивіться відео, першу мімічну реакцію голову фракції ПР у Верховній Раді Олександра Єфремова на запитання журналіста про відсутність державного прапора: на обличчі майнуло – та як ви вже задовбали своїми прапорами! Народний депутат відповів:

– Цей захід організувала депутатська фракція Партії регіонів. Це була їхня акція, тому вони мають право визначати кольори. Повірте, міська влада тут не в силах вплинути.

Відповідь, як часто буває у гарячці, не витримана. Бо, окрім приниження голови, що пройшов двічі у владу під проводом ПР, пан Єфремов ще указує дійсне місце державної символіки у теперішньої партії влади.

І державні прапори у біло-блакитних осередках Луганська є – регіонали, ще кілька років тому, протестуючи проти героїзації УПА та українізації Луганщини, брали їх на мітинги, аби підкреслити – ми, мовляв, теж українці! А зараз, скоріше за все, дивування голови та нардепа не було штучним – їм і на гадку не спало, що гідним буде роздати школярам і кілька українських прапорів. Просто забули: бо ж часи вже не ті.

А ось комуністи у трактуваннях “знаменних питань” показали, що Наталі Вітренко вже й не варто і сподіватися про працю у колишній ніші. Нардеп Євген Царьков заявив, що будь-який ветеран асоціює український прапор “з поліцаями і колабораціоністами”. Цитату комуніста краще передати мовою оригіналу:

“При всем официальном статусе “жовто-блакытного” знамени, у него есть свои моменты. Если любого ветерана спросить, с чем он ассоциирует “жовто-блакытный” флаг во время Великой отечественной войны, он ответит: с полицаями и коллаборационистами. И “жовто-блакытный” флаг никогда не был флагом регулярной армии, которая боролась с фашизмом. Поэтому с исторической точки зрения на праздновании Дня Победы уместным является именно красный флаг”.

Давайте знов звернемося за прикладом до сусідів та уявимо собі, як, приміром, лідер КПРФ Геннадій Зюганов каже, що російські ветерани зневажають “триколор”, бо цей прапор у них асоціюється з німецькими посіпаками – власовцями, і що державний прапор РФ ніколи не був прапором переможців над нацизмом?

Він ніколи такого не скаже, бо влада в Росії, якщо й саморуйнується, то в інший спосіб - не через зневагу до символів своєї ж влади, “держави, яку треба держати”. Над прапором країни не дозволять насміхатися можновладці ні в Казахстані, ні в Азербайджані, ні в “демократичному колі”. Бо навіщо ж пиляти гілляку, на який сидиш і непогано годуєшся?

Навіть Ющенка можна згадати незлими словами: дивлячись на азербайджанський прапор на березі Каспію, я пригадав такі самі величезні, але синьо-жовті прапори на березі Чорного моря – у Севастополі, влітку 2009 року. Так, вони були розвішані на противагу російським “триколорам”, численні, але менших розмірів. Я назвав це тоді “Війна прапорів”. Це протистояння на тлі прекрасних краєвидів підкреслювало важливість символіки.

А ось для соратників Януковича найбільш доречним для державного свята виявляється прапор неіснуючої вже 20 років держави.

А про “жовто-блакытный” можна й забути. Якщо ніхто вже не нагадає.

Ярослав Гребенюк, спеціально для “Української Правди”