Про переможців і переможених
Не пригадаю вже хто і з якого приводу сказав: “У будь-якому конфлікті не мусить бути ні переможців, а ні переможених! Бо наявність перших викликає озлобленість і мстивість других, а наявність других – розбещує і запаморочує голови перших, що кінцеве призводить до нового конфлікту.”
Почну з того, що “День Победы” із формулюванням “Праздник Победы СССР над Гитлеровской Германией” на офіційному рівні святкується 9-го травня лише в 10 країнах (усі вони колишні республіки СССР) плюс у двох квазідержавних утвореннях – Абхазії та Південній Осетії.
А от усі європейські країни 9-го травня відзначають свято миру та єдності – День Європи.
А ще загальновідомо, що увесь інший світ завершення Другої світової війни у Європі, по-перше відзначає 8-го травня, а по-друге, дещо з іншим формулюванням.
В США, Великобританії і більшості інших європейських країн цього дня святкують День Перемоги у Європі (Victory in Europe Day) .
Але державним це свято є лише у п’ятьох країн. На державному рівні 8-го травня у Франції, Чехії, Польщі та Норвегії відзначають День звільнення від фашизму, а в Латвії – День розгрому нацизму і пам’яті жертв Другої світової війни.
Ну, якщо мова вже пішла про Другу світову війну і свята у зв’язку із цим, то треба згадати і про Тихоокеанський театр бойових дій, а точніше про перемогу над Японією.
Так от, так званий День перемоги над Японією на державному чи офіційному рівні не відзначає ніхто, окрім окремо взятого штату Род-Айленда, де 2-е вересня вважається державним святом. Зате на загальнодержавному рівні в США відзначають День пам’яті жертвам бомбування Хіросіми.
Правда, у В’єтнамі 2-го вересня – день капітуляції Японії та фактичного завершення Другої світової війни – у зв’язку із цим святкують День незалежності.
Ну, і окрім того, нагадаю, що 2004 року Генеральна Асамблея ООН проголосила 8 та 9 травня Днями пам’яті та примирення.
Тобто День Перемоги, як перемогу над якоюсь конкретною країною у зв’язку із Другою світовою війною в світі святкують лише десять совєцьких (їй-бо, по іншому їх в цьому контексті назвати не можу) країн плюс окремо взятий штат Род-Айленд.
Отже, окрім постсовєцьких теренів, у всьому світі на сьогодні не існує країн, котрі б на державному рівні, в тому числі і через якісь офіційні святкові заходи, позиціонували себе як переможці над іншими конкретними країнами.
А немає переможців, то й не існує переможених. Що зводить можливість виникнення якихось конфліктів на ґрунті реваншизму чи ревізії результатів Другої світової війни нанівець.
Та й взагалі, важко було би уявити собі, наприклад, перебування тих ж таки Чехії чи Польщі в ЄС та НАТО, аби вони й до цього дня святкували День Перемоги над най і гітлерівською, але все ж таки Німеччиною.
Та що там Чехія із Польщею, коли навіть американцям, попри всі їхні імперські амбіції, вистачило розуму відзначати заразом із іншими День Перемоги у Європі, а не над Німеччиною.
Взагалі-то, переможець може вчинити щодо переможеного двояко. Або шляхетно – подати руку, допомогти піднятися і спробувати зробити із супротивника друга. Або брутально, варварське: поставити навколішки, принизити, обібрати до цурки -, наживши тим самим ще більш запеклого ворога.
В повоєнні часи США допомагали не лише європейським союзникам, а навіть в першу чергу нещодавнім ворогам Німеччині та Італії (план Маршалла). В результаті дядько Сем отримав вірних і дотепер друзів.
А як вчинив СССР? Правильно, варварське -, обібравши до цурки і поставивши навіть не навколішки, а раком пів-Європи. Переможених ворогів заразом із союзниками. В результаті усі вони за першої ж нагоди леменулися від одного переможця до іншого.
І ще про один аспект пов'язаний із Днем Перемоги. За Сталіна цей день був святковим лише пару-трійку перших повоєнних років. Чому б це?
Один із найпопулярніших істориків Другої світової війни Віктор Суворов пояснює цей факт тим, що Сталін перемогу у так званій ВВВ і за перемогу не вважав, а навіть навпаки – підсумки війни оцінював як поразку. Бо свого часу розраховував і готувався захопити не лише Східну, а всю Європу.
Я не історик, але своя думка з цього приводу в мене теж є.
Мені пощастило мати аж чотирьох дідів, котрі зі зброєю в руках війну воювали. Поясню цей феномен. По батьківській гілці – це прадід Данило, рідний дід Михайло і батьків вітчим дід Іван. По маминій гілці – дід Микола.
Так от, не лише вони, але й інші рідні, котрі пережили війну, а також багато хто із ветеранів, з якими мені доводилось спілкуватися стверджували, що напередодні завершення війни і відразу ж в повоєнний період простий люд жив в очікуванні, що лютий сталінський режим хоч трохи пом’якшає своє ставлення до народу-переможця.
А особливо широко такі настрої побутували серед фронтовиків.
Але ніякого пом’якшення не трапилось, а навіть і навпаки. Аби ті ж таки українці не забивали собі голови різними дурницями їм влаштували ще один штучний Голодомор 46-47 рр. Почалась нова хвиля репресій (ленінградська справа), багатьох людей, котрі перебували в полоні чи пережили окупацію теж репресували чи утискали, була проведена конфіскаційна, грабіжницька за своєю суттю, грошова реформа, тощо.
З огляду на це, я вважаю, що аби зайве не дратувати народ, а особливо фронтовиків-переможців, сподівання котрих на покращення життя не збулися, День Перемоги як свято Сталін і скасував.
А відновили його лише після того, коли за часи хрущовської відлиги народ дихнув трохи вільніше і зажив заможніше, вже в часи раннього Брежнєва.
До речі, саме за Брежнєва День Перемоги почали сакралізувати саме як свято переможців, а не якось інакше.
Оцінюючи ж нинішні українські реалії в контексті теми переможців і переможених, на мою думку, більшої дурниці ніж гучне святкування Дня Перемоги під червоними прапорами вигадати було важко.
Стукатися однією рукою, най, можливо, і декларативно, в двері ЄС, випрошуючи тією ж таки рукою кредити, а іншою рукою розмахувати на догоду Москві червоним ганчір’ям, забороненим, між іншим, в багатьох країнах Європи як символи тоталітаризму, це навіть не кучмівська багатовекторність – це геополітичний айдіотизм.
Правда, наші державні мудрагелі лукаво стверджують, мовляв, ці прапори до комуністично-радянської символіки ніякого відношення не мають, це аналоги того прапора, котрий був встановлений на рейхстагу. Ну, не придурки?
Це росіяни, у котрих німці сидять на газовій голці, можуть зайвий раз луснути фріців по носові, нагадуючи, як вони їх в далекому 45-му паімєлі.
А ми куди і з чим пнемося?
Уявіть собі на хвильку, аби із нинішнім співвідношенням економічно-військових потенціалів поміж Німеччиною та Україною, щось подібне і схожим чином ми б відсвяткували, аби в світі панували правила міжнародної поведінки, які побутували, наприклад, років із 100-150 тому назад.
Я думаю, вже б наступного дня після такого святкування, пара-трійка бригад сучасного бундесверу так би надрала гузно українському війську, що ми б відразу і назавжди вилікувалися від синдрому переможців.
Чую-чую голоси, мовляв, пам'ять паплюжиш…
Нічого подібного. Принаймні, двійко моїх дідів взагалі це свято не відзначали, а двійко інших, якщо і перехиляли чарчину цього дня, то в першу чергу не за перемогу, а за полеглих своїх товаришів.
І так вчиняла більшість справжніх фронтовиків.
А от, коли вони вже почали вимирати від отриманих на війні ран та усього пережитого ними, отут і почали вилазити псевдопереможці із числа так званих тилових щурів: інтенданти, завпроди, гулагівська вохра, різноманітна гебня та й взагалі публіка, котра просто за віком на фронті бути не могла.
“Вони передової не знали, солодко їли, міцно спали, здоров’я в окопах не підірвали, довго житимуть – от їх і призначили переможцями.” -, казав незадовго до смерті один із останніх моїх дідів.
Взагалі-то, те що ми святкували дотепер 9-го травня є нав’язаним, привнесеним і навіть ментально не українським. Нам не притаманно гарцювати Камарінського на кістках загиблих. Українці навіть в якості переможців, згадуючи ту чи іншу звитягу перед усе тихо, без зайвого галасу поминали загиблих.
А нашого люду в тую кляту війну полягло мільйонами незчисленними.
Тому мені видається 9 травня як свято переможців, та й взагалі як свято рано чи пізно зникне з наших календарів, а з’явиться День Пам’яті та Скорботи.
А я 9-го травня теж обов’язково чарку потягну: за дідів моїх померлих, за їх товаришів загиблих, за усіх інших фронтовиків, хто вже ту чарку випити давним-давно не може – за справжніх переможців.
При цьому себе я переможцем абсолютно відчувати не буду. І іншим не раджу…
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство “Малого Кола”
