Лист із тюрми № 7. Дід Іван, Гітлер і Сталін
У родині, де я виховувався, 9 Травня завжди було особливим днем. Обидва мої діди, Іван і Михайло, пройшли війну з літа 41-го і зустрілися під Рейхстагом. Сімейна історія говорить, що вони познайомилися, коли дід Іван, завершивши надпис "Гітлеру – п…ць", побачив надпис діда Михайла "Козелець, Чернігівська область, Україна". Односельчани обнялися, а їх діти через 15 років стали моїми батьками.
Діда Михайла я майже не пам’ятаю – він рано помер. А дід Іван став моїм джерелом народної мудрості, невгамовного життєлюбства і по-селянськи крутих слів про владу.
Дід на все мав свою думку – і про колгосп, і про Фіделя Кастро, і про церкву, і про жінок. Часто його погляди не співпадали з поглядами мого батька, партфункціонера. Особливо дід Іван лаявся на портрети "Усатого генералісимуса", якими на початку 80-х було модно прикрашати автомобілі. Все життя дід воював – з Першої світової приніс 3 Георгіївських хрести і нагородний срібний годинник. Ці нагороди нам, малечі, дозволялося роздивлятися тільки по святах. У тій коробці лежали і медалі Вітчизняної – "За отвагу", "За взятие Берлина" та інші.
Дід гордився своїми нагородами, але проходивши все повоєнне життя аж до 70-х у військових галіфе і сорочці – їх не одягав. І про війну, як я не просив, розказував дуже мало. Лише один раз, випивши чарку саморобної сливової наливки на кісточках (кісточки – виправдання необхідності за рік випити всю сулійку, бо може з’явитися синильна кислота :)), дід розповів, як будучи санітаром з 44-го, вже під Берліном в черговій партії поранених знайшов старшого сина артилериста Василя з повністю розірваним животом і нутром назовні.
Такої операції простому солдату було "не положено". Тож дід власноруч промив кишки сину у відрі спирту і зашив великою "циганською голкою". На ранок почалося зараження – живіт розпух, била лихоманка. Дід ще двічі повторював операцію. Використав розчин спирту і соляної кислоти. Син вижив. "А скільки полягло…", - протягнув дід. "І скількох поклали…", - зло додав через хвилину.
Спогади про те, як форсували Дніпро, були ще важчими. Згадуючи, як гнали щойно мобілізованих "торбешників" у домашніх фуфайках з однією гвинтівкою на трьох, дід глухо матюкався. Взагалі, уникав тієї теми війни. Тоді я дивувався – чому? Тепер, знаючи, що за форсування Дніпра поклали в 10 разів (!) більше, ніж союзники за висадку в Нормандії, я його розумію.
Він, як і всі фронтовики, добре знав ціну бравурній пропаганді про Перемогу. Знав, але волів мовчати. Недавно я прочитав абсолютно точні слова про це Йосипа Бродського:
У истории русской страницы
Хватит для тех, кто в пехотном строю
смело входили в чужие столицы,
но возвращались в страхе в свою...
Ця дата, 9 Травня, дійсно особлива. Це поодинокий випадок, коли ми відзначаємо точну дату історичної події і знаємо страшну ціну свята зі сльозами на очах.
Я відзначав і відзначаю 9 Травня як особливий день. Україні є про що згадати в ці дні. Ми, українці, маємо бути горді своїм величезним внеском в спільній цивілізаційній перемозі над фашизмом і над його антилюдськими планами. Як маємо пам’ятати і про те, що домашню кровожерну диктатуру кров наших дідів так і не наситила. Сталін її пив і далі. А його нинішні оспівувачі в українській владі мріють повернути ту модель країни-табору. Цей розворот колеса української історії в ті страшні часи вони незмінно-пафосно прикривають Днем Перемоги 1945-го. Ніяких днів пам’яті ці діячі не допускають – їх війна з навколишнім світом і власним народом ще триває. Тут знову наведу цитату поета і Нобелівського лауреата Й.Бродського, що влучно характеризує неосталінські травневі шабаші останніх років: "Краска стыда вся ушла на флаги".
Краще й не казати про українських політиканів та їхні провокаційні ігрища з червоними прапорами. Гидко це все в країні, де про ветеранів і жертв тих років згадують між іншим. Нинішні симпатики Сталіна йдуть його шляхом – народу баланду і чвари. Цього разу – через примусове вивішування прапорів.
Мій батько був автором законопроекту про одноразову грошову допомогу ветеранам до 9 Травня. Прийняття цього закону було його останнім днем у житті. Для мене – це знак: влада мусить матеріально підтримувати ветерані, шанувати їх, але аж ніяк не використовувати.
І тим більше – ніякого повернення назад, бо як сказав би мій дід Іван: і Гітлеру, і Сталіну – п…ць!
