Що день наступний нам готує
Дещо з українського буття
Співвідношення кількості громадян в Україні, зайнятих у різних сферах життєдіяльності суспільства, свідчить про певні диспропорції. Найперше, щодо чисельності працюючих у продуктивному виробництві, яка складає, орієнтовно, третину від загальної кількості громадян працездатного віку. Тобто, у тій сфері, де створюються матеріальні цінності і, як наслідок, відповідні фінансові ресурси.
Отут дійсно – один із сошкою, а семеро з ложкою.
І відкривається чи не найбільша загроза українській державності. Бо за таких умов перспектива наша незавидна: банкрутство країни.
Ми перетворилися в суспільство гендлярів із повною відсутністю розуміння хибності обраного, чи нав'язаного ззовні шляху. Образно кажучи, на плечах робітника, селянина, інженера вмостилися не тільки сила-силенна чиновництва, усіляких менеджерів, економістів, юристів, а іще більше комерсантів, фінансистів, бізнесменів, малих та середніх торгових підприємців.
Адже гроші не продукують ні базари, ні банки, ні біржі, ні інша комерція. Їхня функція – побори з трудящої людини.
Гроші – це лише умовний еквівалент вартості виробленого суспільно-корисного, споживчого товару. Не більше!
То ж заспокійливі заяви про те, що десь/колись/щось робиться не за бюджетний кошт –не інше, як омана. Для трудящої людини немає ніякої різниці – чи то державний бюджет, чи то гроші мільйонера. І перші, і другі з кишені трудівника.
Об'єктивний аналіз соціальної, економічної, демографічної ситуації, що склалася в Україні, дозволив би реально оцінити й співвідношенням працюючих та пенсіонерів і визнати, що не пенсіонери, які своє заробили раніше в продуктивному виробництві, живуть за рахунок працюючих. А хто? – Дивись вище.
Взагалі, колізії української пенсійної системи обумовлені зовсім не отим лякливим співвідношенням, а, як і все інше, кричущою недосконалістю нашого суспільно-економічного ладу. Одним із наслідків його фундаментальної реконструкції мало б стати запровадження пенсійного забезпечення громадян лише через їх безпосередні стосунки з державним банком, без будь чиєї посередницької участі.
Не менш актуальні питання заявленого урядом пріоритетного розвитку агропромислового комплексу та будівництва.
Але що стоїть за тими пріоритетами?
Невже "піднімати" АПК збираються завдяки приватизації та введенню в товарооборот сільськогосподарських земель? Звичайно, це дасть певні та далекі від позитивних результати. Уже маємо "ехвективних" власників у промисловості.
Чи не досить? Чи нам не вистачає в соціальному плані новітнього феодалізму та кріпацтва, а в еколого-технологічному – подальшої руйнації українських чорноземів та купи непридатних до споживання харчів? Бо керуватимуться нові власники землі одкровенням, яке приписують Людовику XV-му: після нас хоч потоп. Такий собі прапор "временщизма".
Чи замало нам корупції та спекуляцій? Земля-товар буде продаватися-купуватися стільки разів, скільки знадобиться хазяям. А за всі ті оборудки розплачуватиметься люд трудящий.
Навпаки, економічною основою аграрного виробництва беззастережно повинна стати повноцінна, гарантована й підконтрольна оренда землі, яка закрила б назавжди питання її приватизації.
Торгівля українською землею неприпустима!
Не оминаючи урядових намірів у плані будівництва, спочатку запитаємо: що, для чого й для кого будувати? П'ятизіркові готелі, стадіони вищого класу, міст через Керченську протоку, вселенський базар під Києвом, термінали аеропортів для чартерних рейсів, фешенебельні комерційні, бізнесові, адміністративні апартаменти?
Можна, і не тільки це, а й багато чого іншого, що сприятиме забезпеченню високого іміджу країни.
Можна. Але після того коли:
– дороги в Україні повсюдно, а не тільки для футбольних фанатів, будуть мати європейську якість;
– українські громадяни житимуть у нормальних умовах, адже зараз біля третини населення існує в міських та сільських гетто;
– позбавимося фактично вже епідемії туберкульозу, СНІДу – захворювання, які характеризують рівень суспільного неблагополуччя, а сфера охорони здоров'я стане такою ж люб'язною до кожного з нас, як і до народного депутата;
– коли не будемо чути волання батьків: подайте на порятунок смертельно хворої, часто народженої з патологічними вадами, дитини;
– коли переважна більшість із нас не буде втрачати свідомість од власної бідності, а переважна меншість втрачати елементарний глузд від власних статків.
Таких "коли" є багато. І саме діяльність, спрямована на їх усунення, мала б сприйматися пріоритетною за гаслом "Держава для трудящої людини".
Для вирішення завдань за тим гаслом, звичайно, знадобляться крупні, масштабні інвестиції інноваційного характеру. Та звідки інвестиції, хто інвестор?
Питання не даремне. Адже авансований у виробництво будь-якого товару матеріальний і фінансовий капітал – це результат раніше уречевленої, розумової та фізичної праці конкретних творців інтелектуальних і матеріальних цінностей.
Тож єдиним джерелом інвестицій є частина вилученої вартості реалізованого товару – робоча сила.
Зрештою, при будь-яких варіантах інвестування за все платить саме трудящий люд, а не олігархи, банки, бюджети, інші експропріатори. Так чому б не створити для цілей інноваційного інвестування суспільний фонд інтелектуального й технологічного розвитку, віддавши забуттю наявну схему інвестицій та кредитів, які ми хибно вважаємо панацеєю?
Це відповідь на питання про першоджерело інвестицій.
А навіщо, для чого інвестиції? Невже знову на задоволення непомірно зростаючих потреб наших багатіїв, пришвидшуючи рух у небуття?
Чи не краще натомість поставити принципово іншу мету: мінімізувати самі потреби людини, забезпечивши оптимальний комфорт життєдіяльності в суспільстві сталого інтелектуального розвитку. Економічна система такого суспільства сприймається альтернативою постмодерністському варіанту руйнівної фінансово-спекулятивної капіталізації всього й уся.
Без ключових реформ у економічній системі, найперше у виробничих стосунках, – мова про позитивні зрушення безпредметна.
За умов реалізації вже опрацьованих засад новітньої економіки ХХІ століття, зокрема:
– виявляються непотрібними інститути ринкової економіки: фондові ринки, посередницькі фірми, товарні, фінансові біржі, комерційні банки тощо;
– унеможливлюються корупція, "відкати", спекуляція;
– вирішуються проблеми пенсійного забезпечення та "конвертації" зарплат.
Отут і виникає риторичне запитання: навіщо нам така економіка – без корупції, "відкатів", спекуляцій – звичних та вже, мабуть, невід'ємних складових українського житія?
А напрямки побудови нового суспільно-економічного ладу завдяки оптимальній реконструкції, а не ефемерній, примітивній модернізації або пролетарській революції, вимушено пролягають через жорстку, але принципово іншу, у порівнянні з відомими тоталітарними режимами, політичну диктатуру – диктатуру високої моралі, інтелекту, компетентності, честі, совісті, патріотизму.
В організації соціуму дієздатною в повному розмірі повинна стати державна влада. Домагання усунути державу від управління соціально-економічними процесами, видно, знову повертають нас до марксистсько-ленінської тези про "отмирание государства".
У той же час, країна, що втратила державне керування, сама приречена на "отмирание".
Тому зараз, як ніколи, нам потрібні відновлена керованість, сувора дисципліна та порядок, мужність, тверда воля, рішучість влади, що реалізувала б розгорнуту концепцію новітньої економічної політики сталого інтелектуального розвитку. Саме Україна потенційно, з попелу духовної розрухи, усе ж здатна відкрити нову сторінку в історії людства.
От чи буде на те воля суспільства та влади?
І наостанок.
Чи не виглядають вершиною цинізму, лицемірства, облудності – заклики "багаті мають ділитися з бідними", "нехай багаті платять за бідних", а також спонсорство, меценатство, благодійність наших магнатів? Спочатку експропріювали народ на мільйони та мільярди, а тепер відкуповуються копійками.
Поки будемо мати таких багатих, доти бідність переважної частки населення в Україні залишиться непоборною, при тому, що наша країна зовсім не бідна.
А якщо й бідна, то лише порядністю людських стосунків.
Володимир Назаров, доктор технічних наук, професор, село Бахматівці, Хмельниччина, спеціально для УП
