Мерітократія – образ майбутнього України

Україна, звичайно, не Сінгапур і навіть не Грузія, але й для неї мерітократичний шлях розвитку – дуже перспективний.

Мені вже доводилось говорити про роль образу майбутнього для розвитку країни та його значення при проведенні змін на краще. Вважаю за вчасне поговорити про можливі мерітократичні риси цього образу.

Спершу, про термінологію.

МерИтократія – буквально "влада достойних", від латинської meritus – достойний, гідний і грецької κρατος – влада, правління; принцип управління, згідно з яким керівні пости повинні займати найздібніші люди, незалежно від їх соціального чи економічного походження. Термін був уперше використаний, у принизливому значенні, англійським соціологом Майклом Янгом в антиутопії "Піднесення меритократії, 1870-2033".

МерІтократія – термін, введений українським сучасним політиком Ігорем Шевченком у його "Січневих тезах" 2010 року в дуже позитивному, програмному сенсі. За Шевченком, мерітократія – це нова філософія нової державної еліти, у якій постійно відбувається селекція чесних, талановитих та здібних особистостей, і яких система просуває наверх по соціальних та політичних сходах відповідно до їхніх особистих досягнень та моральних якостей.

Здавалось би, заміна лише однієї літери, та й то, лише в українському варіанті, написання цього терміну – вигадка автора. Але, замислившись, маємо визнати слушність саме такого, оригінального трактування.

Мерітократія, як влада достойних, гідних – це поняття вочевидь глибоке, багатопланове, значною мірою ще не до кінця усвідомлене, не вивчене й не конкретизоване.

Нерідко, прихильників мерітократії намагаються поставити в тупик простим запитанням: "Достойні чого?" А відповідь також ще простіша і не треба її соромитися: "Достойні людської поваги та пошани".

Дійсно, нині важко уявити, що владу, яка завжди є репресивним елементом у суспільному житті, можна любити. Проте вважаємо, що шанувати конкретних її представників за наслідками їх діяльності й вчинків, можна й треба, коли вони того варті.

Отож, якими мають бути ці люди та їхні вчинки, щоб викликати безумовну повагу та пошану переважної більшості громадян-виборців?

Якщо ми погоджуємося, що мерітократія – це філософія розумних та водночас моральних людей, то очевидно, що діяльність таких людей у будь-якій галузі має суттєво відрізнятися своєю раціональністю, виваженістю. А відтак, і ефективністю.

Як бачимо, з відомих причин, у нас відносно мало осіб із такими успадкованими та вихованими з дитинства якостями.

Натомість у різних сферах суспільного життя вистачає осіб, про яких не можна сказати, що вони дуже розумні й моральні – але які суттєво впливають на якість нашого життя. Причому, як свідчить практика, вплив на суспільні процеси саме громадяни цієї, м'яко кажучи, не дуже відповідальної категорії є, як мінімум, на порядок більшим.

Тому очевидно, що є недостатнім, щоб верхні щаблі влади в державі посіли мерітократи; необхідно, щоб і всі державні та громадські інституції в ній, а також взаємовідносини між ними й пересічними громадянами були побудовані саме на мерітократичних засадах.

Такі засади повинні стати основою й нормою державної політики

Директор Інституту світової економіки й міжнародних відносин НАН України академік Юрій Пахомов в інтерв'ю журналу Weekly.ua, зокрема сказав: "Коли легендарного прем'єра Сінгапуру Лі Куан Ю, який зробив з бомжатника першокласну країну, запитали:"Як ви впоралися з корупцією?" – він відповів: "Прийшовши до влади, я відразу посадив до в'язниці двох найближчих друзів. Далі, за одну добу звільнив усіх суддів і на їх місця поставив найкращих випускників юридичних факультетів. Так, це було недемократичним. Але ті самі Сполучені Штати, які нас учать демократії й стежать за нами, як кіт за мишею, – наші дії схвалили із захватом."

Далі академік зауважив, що, очевидно, саме такий рецепт може вивести Україну з переліку держав, що не відбулися, складеного ООН.

От тільки чи погодяться з такою перспективою друзі нашого президента?..

Запитання, звичайно, риторичне. Зауважимо, академік Пахомов нині є радником прем'єр-міністра Миколи Азарова, тож знає, що каже.

Однак, цей приклад швидше демонструє рівень політичної волі щодо реформування, а не сам зміст реформ. Змістовне ж і технологічне наповнення реформ, очевидно, у кожній країні має бути своє.

Також очевидно, що політична сила, котра може започаткувати та здійснити такі радикальні реформи, має бути новою, не обтяженою ані негативом власного минулого, ані владними турботами нашого не простого сьогодення.

Багато хто з партій могли б – а можливо, і хотіли б – взяти на своє озброєння ідеологію мерітократії. Але така ідеологія вимагає суттєвих самообмежень. Простіше кажучи – совісті від усіх членів партії та, перш за все, від їхніх лідерів.

Але ж, оглядаючи наш політичний обрій, розумні обличчя деінде ще можна побачити – та совісних серед них не видно.

Один досить відомий політик, підсумовуючи два десятиліття незалежності України, якось сказав: "Перше десятиліття було десятиліттям безграмотних та безсовісних, друге – грамотних, але також безсовісних, я надіюсь, сказав він, що в третьому – з'являться і грамотні, і совісні".

Тож будемо сподіватися, що наше Мерітократичне, Совісне майбутнє – не за горами.

Олександр Гнєдаш, аналітик, спеціально для УП