Брига-а-ада
Нещодавно в одному із матеріалів я згадав певну спільноту, яку означив як протомафію. Втім про подібні самоорганізаційні гурти я писав і до того, але на їх певній мафіозності наголосу не робив. Однак прискіпливі читачі певні паралелі угледіли і прохали їх висвітлити.
Ну, що є висвітлюю…
Але насамперед пропоную ознайомитись із визначенням мафії.
Зазначу, що згадувані дядьки самі себе "мах вією" кличуть, звичайно ж, жартома (без жартів означаються бригадою). Але, як відомо, в кожному жарті є частка жарту…
Усі вони свого часу – початок/середина 90-тих – починали практично однаково.
Технікою, реманентом, сякими-такими переважно дрібними с/г об’єктами, якимись матеріалами, тими ж добривами вони розживались майже за безцінь за рахунок колгоспів та спеціалізованих с/г підприємств (на кшталт сільгоспхімії чи сільгосптехніки). Тоді подібні підприємства якщо не банкрутували до цурки, то значно скорочували обсяги виробництва.
Один хтось характеризував той анархічний період наступним чином: "Започаткувати свою справу було як два пальці об асфальт. Усі можливості валялися попід ногами. Тре’ було лише нахилитися і підняти. Не робили цього лише ліниві та дурні".
А чолов’яги ці лінивими не були, та й з клепкою в голові у них все гаразд.
Втім, згаданої матеріально-технічної бази задля ведення власної справи, було недостатньо. Потребувався певний фінансовий капітал. І, звісно ж, в залежності від обраної специфікації виробництва, той чи інший кавалок землі.
Із землею питання вирішувалось більш-менш просто. Якщо власної, отриманої на пай, було замало, то вона орендувалася у родичів, знайомих, родичів знайомих, тощо.
А от із фінансами було сутужно. Звісно, можна було взяти (і брали) кредити, але ж відсотки виплат по ним могли звести нанівець усі зусилля річного циклу робіт.
Підкреслюю, мова ведеться не про колишню колгоспну голівку із усіма її можливостями, старими зв’язками і відповідним традиційно прихильним ставленням до неї колишньої районної номенклатури, котра як була, так і залишилась переважно на своїх місцях.
Мова про "вільних козаків", котрі побачили можливість самостійно здійнятися на ноги, започаткувавши власну справу. Хоча, зрозуміло, і серед них багато хто пройшов школу колгоспного керівництва.
Так от, вирішення фінансової проблеми лежало лише в одній площині – гроші треба було роздобувати десь на стороні. А сторона та до с/г виробництва ніякого стосунку не мала, і перебувала часто-густо по той бік закону.
Втім, на відміну від прадавніх сицилійських колег, ніхто із дядьків на велику дорогу поночі із лупарами (обрізами) не вештався.
Викручувались, хто як міг. Через близькість кордону багато-хто переймався контрабандою або облаштовував перевалочні бази. Дехто організовував підпільно-бодяжні горілчані цехи. Бодяжили вино, фальшували чай, вирубували кинуті старі колгоспні садки та дичку по лісах і возили червонодеревку аж у Польщу.
Бувало, провадили одноразові гуртові оборудки. Якось на першотравневі свята, поки інший люд гуляв, розібрали до цурки кілометрів із 12 покинутої вузькоколійки. Рейки збули, а шпали поділили – в господарстві згодиться. Підгребли б і гравійну насип, та часу не вистачило.
Траплялись і більш ризикові оборудки, але про них помовчу...
Можуть зауважити: а на біса таке сільське господарство, якщо на середньо фермерському рівні його треба дотувати лівими і не завжди праведними приробітками? Якщо вже встрявати у якісь непевні оборудки, чи, бува, не простіше було би або просто жити з них, або ж неправедно зароблене вкласти згодом у легальний, але не такий ризиковий та малоприбутковий бізнес, як аграрний?
Я теж про таке запитувався у дядьків.
Відповідь була приблизно такою: "Ми вміємо і хочемо працювати на землі. І аби ставлення держави до проблем села та аграріїв, а особливо середнього та дрібного фермерства, було ощадливе та більш турботливе, то нікому і в голову би не прийшло перейматись чимось непевним задля виживання".
Що стосується тези просто жити із, м’яко кажучи, непевних прибутків, то, на думку дядьків, "дурні гроші башту зносять", що добром не закінчується.
З іншого боку, саме авантюрні, ризикові оборудки зіграли свою селекційну роль у формуванні цієї спільноти. В решті-решт, там підібралися люди не лише кмітливі й роботящі, але й рішучі та небоязкі.
Окрім того, років за 15-20 досить жорсткого виживання поміж дядьками виробилась ефективна система взаємодопомоги.
Вони вже й не пригадають, з чого конкретно все почалось.
Чи то згадують, як декілька років тому по тривожному дзвінку одного із них, стрибнувши до авто та на мотоцикли, гайнули відбивати рейдерську атаку на поле сону того одного. А потім, спровадивши комбайни загарбника – директора одного із АТ, котрий претендував на те поле – спільними зусиллями той сон хутко скосили, аби навіть предмету суперечки не залишилось.
Або пригадують історію, як декілька днів тримали кругову оборону від судових виконавців на хуторі-обійсті іншого свого товариша, допоки той їздив оформляти повернення кредиту із процентами в один із харківських банків.
Втім, коли оборону було знято, а судовим виконавцям було пред’явлено відповідного папірця про повне повернення боргу – це їх не зупинило. Вони, маючи на руках відповідне судове рішення, кинулись було накладати арешт на майно, а головне – техніку небораки.
Але дзуськи. Накладати арешт вже не було на що. Дядьки по-тихому ночами вивезли усе більш-менш цінне, а головне – техніку, із хутора. Бо як не зробили б цього, у їхнього товариша могла би зірватися посівна.
А що ще, окрім кримінальної складової та сільського місцеперебування, поєднує цю спільноту із давньою сицилійською мафією?
Ну, по-перше, мафія виникла за умов іноземного панування, тобто окупації. А тепер пригадайте неодноразові означення цілком серйозними політологами та суспільствознавцями існуючої в Україні влади як окупаційної. Чим не одна із підстав для виникнення чогось аналогічного в Україні?
По-друге, мафія гуртувалась переважно на родинно-кланових засадах – чужинцю туди потрапити було зась. У дядьків приблизно те саме – нова людина пристане до спільноти не просто через земляцтво, але й потрібно буде відшукати якийсь зв’язок із кимось із них, хоча би на рівні "чоловіка сестри кумового зятя брат".
По-третє, за організаційно-структурним характером мафія – це мережа. Коли ж я про цю спільноту розповів одному із провідних українських спеціалістів з мережевих структур Тарасу Плахтію, то він означив її як самоврядну динамічну мережеву структуру без керівного ядра. Бо у дядьків ні якогось керівного органу, ні явного лідера не існує.
По-четверте, якщо мафія ділилась часткою награбованого із односельцями, то дядьки теж надають певну допомогу землякам, в першу чергу, нужденним і немічним. Це вже правило – безкоштовні оранка городів, забезпечення дровами, доставка пайового зерна тощо для одиноких бабусь, дідусів і багатодітних родин.
На їх харчовому забезпеченні перебуває сільський будинок пристарілих, на фінансовому – пара-трійка сільських футбольних команд.
І останнє. У правдивих мафіозі існувала омерта – кодекс честі. Але ж в перекладі з італійської omerta – це взаємодопомога, кругова порука. Тобто, саме ті наріжні камені, на котрих формувалась і діє спільнота дядьків.
Ну, а окрім того, у них маються певні власні покони, котрі беззаперечно виконуються: основна праця на землі; безумовне дотримання даного слова; ухвалене колективно рішення обов’язкове для виконання; входження до гурту лише "своїх"; про поточні справи не знає ніхто сторонній, тощо.
Втім, якщо у мафії порушення омерти каралось на горло, то дядьки не такі кровожерливі. Порушення поконів спільноти максимум карається вигнанням із гурту.
Ось так і виживають…
Коли ж я запитав, а що, власне, мусить зробити в першу чергу держава, аби фермери припинили виживати, а просто би нормально працювали, то почув у відповідь приблизно наступне.
Сучасний сільський господар потребує насамперед трьох головних речей: якщо не вільних купівлі/продажу, то як мінімум безстрокової оренди землі із можливістю застави права на оренду; створення державних земельних кредитних банків; пільгового податкового законодавства.
Втім, я переконаний, навіть за виконання таких умов ця спільнота нікуди не подінеться. Хіба що незаконної складової в її діяльності значно поменшає.
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП
