Ініціатива "знизу" на догоду "верхам"
Під час одного з ефірів "Великої політики" Сергій Рахманін звернувся до Юлії Тимошенко щодо доцільності вкотре повернутися до теми, яка останніми місяцями активно мусується в журналістському та експертному середовищі, формування широкого громадянського руху як альтернативи боротьби з владою у суто партійній формі.
На що Юля Володимирівна почала відповідати, використовуючи словесні конструкції про важливий контроль громадянського суспільства за владою та потребу співпраці політиків з третім сектором.
Насправді про масовий рух "знизу" вже давно думають опозиційні політики, насамперед, щоб використати його для підняття власного рейтингу.
В той же час лідери громадських організацій, як на регіональному, так і на загальнодержавному рівні домовляються про проведення спільних акцій чи втілення якихось ініціатив, щоправда, про довгострокову співпрацю з партіями говорити не поспішають.
Втім, проект співпраці можливий, навіть за участі політиків. За чітко прописаних об׳єднавчих умов, участі партій та громадських організацій на паритетних засадах, дотримання пропорційності у формуванні виборчих списків, а також наявності різних центрів фінансування, він може функціонувати певний час.
Класичний приклад громадянського руху, який прийшов до влади, – це "Солідарність" у Польщі. В той час, коли в Україні формувалась Українська Гельсінська група (УГГ) та пізніше НРУ, у Польщі на політичну авансцену вийшли профспілки.
Виникнувши у 1980 році як незалежна профспіска робочих, "Солідарність" згодом переросла у широкий громадсько-політичний рух, який зробив значний внесок у падіння комуністичної польської республіки.
"Солідарність" об’єднала представників різних суспільних верств. Загалом під гаслами демократизації, вирішення соціальних проблем та відміни цензури виступили майже 10 мільйонів поляків.
У 80-тих роках з'явилися партії, які взяли за взірець структуру та діяльність соціальних рухів – наприклад, "зелені" у Німеччині.
В сучасних європейських країнах, де існує двопартійна система чи так звана система двох з половиною партій, менш потужним організаціям залишається можливість існувати окремо, або ж влитися у тіло домінуючих партій.
Лейбористи і консерватори, демократи і республіканці, ХСС та ХДС є розгалуженими структурами з освітніми, аналітичними центрами та широкою підтримкою середнього бізнесу і третього сектора.
Яскравою політичною тенденцією останніх років є поглиблення процесу "ерозії партій" – скорочення числа членів і прихильників партій, поряд з виникненням широкого спектра громадських організацій, які через прив׳язку до певного кола проблем, мають можливість більш адекватно представляти інтереси власних членів.
Найбільше постраждають від такої тенденції партії, які є кланово-олігархічними структурами. Занепокоєння в зв׳язку з цим вже виникає в лідерів топових українських партій, які фактично не працюють з рупорами громадянського суспільства.
Нещодавно в Івано-Франківську створено раду громадських організацій при голові облради, яку очолив…сам голова облради. Позитивом є те, що її учасники будуть мати можливість обговорювати соціально важливі питання перед сесією, а також брати участь у роботі постійних комісій облради.
Але в результаті ідею громадянського контролю за владою було спотворено.
Якщо голова обласної ради очолює орган, який фактично отримав статус дорадчого, то виходить, що влада створила структуру, щоб саму себе контролювати.
Третій сектор в Україні слабкий, і не тільки тому, що його не чує влада.
Багато громадських та неурядових організацій є ініціативою купки людей, які не розуміють механізмів співпраці з владою, ще значна частина існує тільки заради отримання грантів, а активність деяких обмежується реєстрацією.
Поштовх до політичного об׳єднання могли б дати профспілки, а не політики. Але реально профспілки заполітизовані. Головою Федерації профспілок переобрано представника провладної партії, депутата від ПР Василя Хару. Це нонсенс для Європи, де традиційно профспілки опозиційні до влади і стимулюють вирішення соціальних проблем.
Масові протести бюджетників в Україні неможливі, бо профспілки, які мають виводити людей на вулиці, зрослися з тілом влади. Відповідно влада не буде сама проти себе виступати.
В суспільстві вже проростають паростки самоорганізації, як от рух "Стоп цензурі!" чи підприємницький майдан. Учасники підприємницького майдану ініціювали створення партії з гучною назвою "Громадянський рух України", закликавши приєднатись до оргкомітету по створенню партії представників громадських організацій та бізнесу.
Про потребу альтернативи владі в формі громадянського руху заявляють деякі українські інтелігенти, як от проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович. Але далі декларацій діло не йде.
Давайте припустимо, що проект громадянського руху таки буде втілений у життя. Він неминуче наштовхнеться на прагнення політиків використати його і прибрати під себе.
Його дискредитує опозиція вже після перших виборів. А обіцянки залишаться на папері.
Єдиним позитивом втілення такого проекту в Україні може стати те, що він, на зразок того, як студентський рух привів у політику Кириленка, Донія і Ко, може перетворитись у своєрідний політичний ліфт для окремих вирощених цим середовищем лідерів, які зможуть заявити про себе та піти у велику політику.
Таким чином може оновитися український політикум, що незалежно від численних виборів досі існує за закритим кастовим принципом, а з ним дещо реальнішими стануть очікування на зміни у країні.
Василь Кедик, політолог, Івано-Франківськ, для УП
