День Європи: увімкнути для себе Україну

День Європи є одним із загальновизнаних символів Європейського Союзу. Уся європейська громадськість відзначає ця свято 9 травня – у день, який, завдяки Декларації Шумана, вже протягом кількох десятиліть вважається днем народження Європейського Союзу. 

Історично сталося так, що 9 травня українська громадськість вшановує жертв Другої світової війни й відзначає день перемоги над нацизмом. На що перетворилося останнє таке вшанування, відомо. Однак, зараз не про це… 

Відзначення Дня Європи в Україні може стати приводом для того, щоб нарешті переключитися від численних спровокованих й штучно породжених політичною боротьбою протистоянь. 

І хоча офіційні заходи відбудуться в суботу, 21 травня, ось уже протягом тижня в країні проводяться різноманітні виставки, презентації, круглі столи та наукові конференції приурочені до цієї дати. 

Що змінилося за останній рік у відносинах між Україною та Європейським Союзом? Чи стала Україна ближчою до Європи? Quo vadis, Kyiv? 

На перший погляд, нічого поганого не трапилося. Більше того, повільно, але наближаються до завершення переговори щодо асоціації, ведеться, хоча й з куди меншим успіхом, робота щодо лібералізації та перспективи запровадження безвізового режиму з ЄС. 

Втім, навряд чи за останній рік Україна зробила суттєвий крок в напрямку до Європейського Союзу. 

Навряд чи офіційний Брюссель зумів "увімкнути для себе Україну". 

Власне, риторика європейської інтеграції й надалі зберегла своє місце в уже традиційному пакеті мессиджів з Києва. Однак, одними деклараціями членства в ЄС не здобути. На жаль, за майже двадцять років української незалежності Європейський Союз так і не зрозумів, чим для України є інтеграція – стратегічним курсом чи, як влучно зауважив Олександр Сушко, всього-на-всього "фасадною інтеграцією"? 

На жаль, ось уже тривалий час Європа є свідком фасаду декларацій…

Саме тому і не дивно, що доволі значна частина експертів й надалі відзначає, що чи не найбільших успіхів на "шляху до Європи" Україна досягла за президентства Леоніда Кучми. 

Віктор Ющенко з різних причин власні європейські амбіції так і не зреалізував. А численні політики свою проєвропейську риторику зводили, якщо не до тих же декларацій, то використовували брюссельський майданчик, як плацдарм для політичних звинувачень на адресу опонентів. 

Тепер шанс довести свою європейську "профпридатність" отримав Віктор Янукович. 

На відміну від попередника, який "виключив" із переліку своїх зовнішньополітичних орієнтацій Москву, Віктор Янукович встигає й про "стратегічне партнерство з Росією" не забувати й про пріоритетність "європейської інтеграції" пам’ятати. Все задля забезпечення національних інтересів. Принаймні на словах… 

Загалом, двадцять років української незалежності можна розцінювати не інакше, як час втрачених європейських можливостей. 

Маючи на початку 90-тих практично однакові стартові умови з Польщею, володіючи чи не найбільшим потенціалом серед усіх пострадянських республік, сьогодні Україну не те що наздоганяють – залишають далеко позаду – набагато слабші конкуренти. 

Взяти хоча б ту ж таки Грузію, яка продемонструвала просто таки феноменальні результати в сфері успішного здійснення реформ в максимально обмежені терміни. 

Україні й надалі залишається пройти достатньо довгий й не менш тернистий шлях задля набуття перспективи членства. Адже, незважаючи на всі "кордони", геополітичні міркування та політичні ігрища, концепції якогось особливого шляху, географічне, історичне, економічне, політичне місце України в Європі. 

Наздоганяюча інтеграція України має базуватися не лише на безумовному й поетапному виконанні так званих "домашніх завдань", але й на переосмисленні самого процесу інтеграції в ЄС. 

Політична воля й конкретні результати роботи, а не пустопорожні балачки. Цього прагне ЄС від України. Європі необхідний надійний та стабільний партнер, прагматик, а не маріонетка, яка декларує одне, а чинить протилежне. 

Інша справа, що і самий ЄС не повинен стати для українця якимось міражем, оазою чи фетишем. Європа ХХІ століття – це Європа численних викликів та загроз. І Європа лише вчиться їм протистояти. 

Всезагальна держава добробуту, яким в уявленнях багатьох поставав ЄС ще кілька років назад, не відбулася. Світова економічна криза лише засвідчила численні економічні негаразди абсолютної більшості держав-членів. 

Незважаючи на фінансову міць, ще один "голодуючий" ЄС просто не потрібен. Європі потрібна сильна, економічно розвинута Україна. 

Саме на таку країну очікує й пересічний українець. 

Втім, щоб цього досягнути, необхідними є принаймні дві важливі передумови – реформи та непорушність основоположних загальноєвропейських цінностей. 

Націленість чинної влади на проведення часом непопулярних, однак життєво необхідних реформ, вражає. Втім, декларованого перед виборами "покращення життя вже сьогодні" так і не спостерігається. 

Звичайно, позитивний ефект не може бути миттєвим. Європейських стандартів за один день досягнути неможливо. Однак, значну частину так званих "реформ" важко вважати "європейськими" й за духом. Часто-густо вони лише змінюють декорації, але не зачіпають основ, не змінюють суті. 

З іншого боку, європейські цінності – це свобода слова, вибору, верховенство права, забезпечення прав національних меншин тощо. Без них європейська інтеграція неможлива. 

Зараз спостерігаємо значні зрушення у цьому плані. На жаль, у протилежний, антидемократичний бік. Брюссель реагує на такого роду тенденції надзвичайно гостро. 

Сьогодні абсолютно чітко зрозуміло, що фасад декларацій нарешті має бути змінений конкретною й послідовною роботою. 

За таких умов дні Європи, як і Євро-2012, яке відбудеться вже наступного літа, є свого роду невеличкими шансами для України підтвердити свої декларації конкретними діями та результатами. Адже, це не лише шанс, це водночас і випробування. 

Випробування наповнене значним символічним змістом. 

Відповідно, випробування слід пройти, а шанс – належним чином використати. Навколо цього слід гуртуватися вже зараз, а не гаяти час на з’ясування стосунків, штучно спровокованих недалекоглядними політиками та політтехнологами. 

Європі нарешті настав час увімкнути для себе Україну. Однак, і Україні для цього необхідно перевтілитися. 

Ігор Дебенко, політолог, Івано-Франківськ, для УП