Яка хата – такий тин, яка школа – такий син
Щоб "якось" зовсім непомітно в державі запанувала атмосфера по-справжньому народної державної політики, еліті суспільства треба озвучити явну річ: "Нація жива думкою про майбутнє, а де ж, як не в школі, вирощувати носіїв думок про майбутнє".
Базисна точка уваги
Якщо виходити із простої життєвої аналогії, то державна еліта для нації – це як її син. На нього всі сподівання щодо дня завтрашнього.
Спадок, що отримує державна еліта в управління, складається як з історико-суспільних, політичних вимірів, так і матеріальних багатств рідної землі. За порядного використання цих багатств – мільйони громадян здатні століттями жити без нужди та біди.
Шкода, але для нас у цій причинно-наслідковій ланці щось не так: пересічна українська громада замість заможного життя має одні лише сподівання на кращу долю для своїх дітей через відоме: "Тільки б не було війни".
Будь-де люди знають, які величезні фінансові ресурси витрачаються урядовцями на те, щоб, за Юджином О'Нілом, "перетворити барабанний бій політиків на звуки арфи". Громадян привчають до думки, що державні еліти намагаються втілити в життя концепцію "співтовариства безпеки" в міжнародних відносинах, але в цьому щось дуже сильно їм заважає.
То, що ж до цього гарного задуму може бути в постійній опозиції?
Виявляється, що таким є розходження в базових цінностях людей, котрі сильно залежать від рівня взаємної довіри. Остання, у свою чергу, прямо витікає зі ступеня спільної ідентичності.
При цьому той шар еліти, що розумний розумом-хитрістю, постійно поширює думку: "Ідентичність між людьми різних країн призводить до втрати культурних коренів". Однак таке посилання є лицемірним, бо дбає не про культуру, а про збереження владно-цільової формули – "розділяй і владарюй".
Для громади більш важливими є сподівання на інше – на ідентичність поглядів щодо системно-суспільного вибору: співпраця чи експлуатація?
Визначальним є те, що в одних національних спільнотах людина праці, інтелектуальної в тому числі, цінується високо – тоді як в інших високо цінуються чиновники та силовики, а людині праці відводиться роль суб'єкта для жорсткої експлуатації.
За бідного вчителя замовте слово
Основним платником податків до місцевого бюджету українського обласного центру є вчительство та інші бюджетні ж працівники.
За пронародної еліти так не буває.
Зазвичай бюджетникам видають зарплату перед святами на декілька днів раніше встановлених норм – так гроші швидше повертаються назад, адже в школах працівники живуть від зарплати до зарплати.
А візьмімо єзуїтські щодо гаманця громадян методи поширення шкільних навчальних та тестових посібників чи розв'язників? Спочатку люди платять податки на організацію освітньої діяльності своїх дітей, а потім ще й бізнесовим структурам за те, щоб заповнити її змістом.
За пронародної еліти так не буває.
Хіба є проблемою за невеликі гроші залучити охочих до створення солідних "банків" навчального та тестового матеріалу у вигляді зручних для пересічного користувача форматах?
Пронародна еліта Америки 30-х років ХХ століття залучала безробітних до громадських робіт фізичного плану – будівництво доріг, риття комунікацій, озеленення тощо.
Чом би нашій сучасній еліті не проявити свою пронародність не у вигляді риторики, а просуванням практичного проекту громадських робіт інтелектуального змісту?
Подача в мережі деяких навчальних матеріалів заднім числом та у форматі PDF чи DJVU ніяк не свідчить про турботу за ефективне використання коштів громади. З тих причин, що:
– більшість усе одне купить паперовий варіант;
– методисти неофіційно вказівкою будуть вимагати багато варіантів у кожній аудиторії, хай навіть учні там сидять по одному за столом;
– наступного року внесуть мізерні зміни, а куплять знову;
– попереду збірників завдань друкуються розв'язники, продаються ще й надруковані у видавництві шпаргалки величиною з мобільний телефон;
– жоден освітянський очільник у нас ще не закликав офіційно боротися зі списуванням;
– тощо, тощо...
За практики, що допускає подібне – пронародністю еліти й не пахне. Наше чиновництво постійно відвертає увагу людей від усвідомлення, що головною ознакою суспільства як співтовариства безпеки є його ставлення до людини праці.
Саме від цього базисно внутрішнього розуміння суспільно-економічних відносин і був у радянські часи осуд народом так званих "спекулянтів". Адже прямо виразити своє негативне ставлення до експлуататорських чиновницьких та силових структур – було просто небезпечно.
З розпадом радянської системи влади було з'явилося дві можливості.
Перша – побудувати нові суспільно-економічні відносини на фундаменті високого поцінування людини праці, інтелектуальної в першу чергу. Друга – це виїхати в країну, де такі відносини давно вже склалися.
Шкода, але в Україні першого в загальнодержавному вимірі не сталося. Особливо щодо вчительської праці.
Біди країни в бідах її школи!
Автору як педагогічному працівнику випало почергово пізнати спочатку радянську безсоромну експлуатацію, потім закордонну практику високого поцінування педагогічної праці, і тепер до певної міри не впасти в пострадянську злиденність завдяки локальному інноваційному проекту.
Але ж скільком (!) учителям сучасної України стало жити-працювати ще тяжче, ніж за радянських часів? Практично ніде у світі вчитель не жив і не живе гірше матеріально за працівника виробничої, побутової чи адміністративної сфери.
Прикро, але українське вчительство змирилося з низьким поцінуванням своєї праці.
Втім, змирилося старше покоління вчителів, але не молодь України – найрозумніші сучасні хлопці не йдуть працювати до школи.
Останнім часом школа перетворюється в об'єкт "виходу у світ" для жіночок та дочок тих розумних мужів, що пішли працювати деінде. Зрозуміло який (?) рівень розвитку чекати від школи, біля дверей якої не стоїть черга конкурентів, що бажають у ній працювати.
Низький стан матеріального забезпечення шкільних педагогів влада пояснює браком можливостей держави, бо, мовляв, економіка "лежить". От тільки така формула не є правильною, коли йдеться про вчителів.
Не будемо займатися економічним аналізом по лінії "А хто ж у тім винен?", бо можливості держави не вичерпуються лише економікою як такою.
Вектор пошуку: природний потенціал України
За наявності щирої політичної волі проблема бідності вчителів легко вирішується завдяки природно наявних ресурсів. Своїм природо-ресурсним потенціалом Україна входить до першої двадцятки країн світу. Досить задіяти дуже просту, але ефективну формулу – "природні ресурси країни добуваються у першу чергу для людей інтелектуальної праці, а не задля чиновників, силовиків чи їхнього ж скритного бізнесу!"
Саме з останньої причини жодна мерія місцевої української громади до цього часу не наважується відкрито показати через системи автоматизованих відкритих даних – на скільки її ресурси такі вже й "мізерні". Адже доступ до публічної інформації відкрито.
У сучасному світі такі системи з активу локального рівня активно перетворюються на інструменти глобальної світової взаємодії задля поширення спільної ідентичності між людьми як людьми праці, у повноцінному сенсі слова.
Саме останнє є альтернативою безсоромній експлуатації, що принижує людське в людині. І в першому, і в другому випадку – "треба працювати", але ж між цими "треба" пролягає різниця історично-космічного масштабу.
Запитаєте: А до чого тут школа? Яке її місце у формуванні системи суспільно-економічних відносин дорослих?
У тім-то й "сіль", що місце школи в житті суспільства є визначально центровим.
Наша сучасна проблема в тому, що історично успадкований стиль управління, покликаний оберігати системи експлуатації, мінімізує просвітницько-розвивальну роль школи. Останню як раніше тримали, так і продовжують тримати в ролі "загону для молодняка" – щоб не тинялися по вулиці та не натворили біди.
А такі вже реалії: без грошей нічого по-справжньому дійового не буває.
Без гідної зарплати шкільним педагогам ми ризикуємо не тільки повністю втратити все гарне, що мали у своїй школі, бо справжні інтелектуали до неї не прийдуть, а й взагалі держави позбутися. Бо звідки ж візьметься гідне часу молоде покоління?
Де шукати вихід
Перспектива сучасного державного, політично-партійного, громадського будівництва в тім, щоб із доходів від розробки природних ресурсів фіксувати загально державну бюджетну цифру, яка б гарантувала кожному шкільному педагогічному працівнику законодавчо встановлену зарплату.
Цей фінансовий ресурс і буде природним гарантом практичного втілення концепції по-сучасному якісної школи, котра реально починається з високо-конкурентного інтелектуального вчительського середовища. Тільки така школа може бути гарантом держави в сучасному глобально конкурентному світі.
Юридичною основою для впровадження такого прошкільного пріоритету є 13 стаття Конституції: заробітна плата педагогічних працівників усіх шкіл України стабільно фінансувалася із центрального державного бюджету.
Усі інші громадяни, у тому числі й працівники ВНЗ, свою заробітну платню заробляють.
Звісно, що приватна власність має найвищий індекс цінності, але й державна власність за порядної організації суспільних "правил гри" не пасе задніх.
Школа видається непродуктивною сферою тільки з побіжно-поверхового погляду.
Саме в школі формується головний носій продуктивності держави, а відтак і первинна умова існування її самої та нації в цілому.
Не на школі та не на вчителях треба економити. Бо, як відомо, "скупий платить двічі" – аби не доскупитися до того, що втратимо саму українську державу.
Адже влада заявляє: "Наше завдання – витягти Україну з історичної ями перехідного періоду, у яку вона потрапила в результаті постійних криз, у результаті боротьби за владу й власність"
Тому реальну пронародність влади, а не лише її риторичну вправність найдоцільніше проявити для початку саме на школі, на основних стовпах майбутнього громади – його шкільних педагогах.
Володимир Бєлий, заступник директора фізико-технічного ліцею Херсона, спеціально для УП
