Півкроку назад, але назустріч владі
Щонайменше кілька столичних депутатів припустили, що вибори до міської ради можуть відбутися вже цієї осені. Тим часом досі виборча система не гарантує головного – народовладдя. Ні на місцевому, ні на національному рівнях.
Серед новацій, пропонованих Мін’юстом у резонансному проекті "Про вибори народних депутатів", найбільше згадують про суттєві, але все ж деталі – ліквідацію графи проти всіх ізапровадження 5% прохідного бар’єру. При цьому центральна пропозиція "від влади" стосується реформування системи виборів у цілому.
Якщо стисло – нас вкотре агітують повернутися до змішаної системи. Мовляв, 50% нардепів обиратимуть за партійним спискам (закритими), а решту – в мажоритарних округах. Саме така система діяла до 2004 року, була нещадно критикованою з боку Майдану і реформованою на чисто пропорційних засадах у 2006 році. Рік 2011 – біг по граблям триває?
"Змішались в купу коні, люди…"
У 2004 році найбільше нарікань озвучено було на адресу продажності мажоритарників, не пов’язаних відповідальністю з "ідеологічними" політичними силами. Адже саме вони – як позапартійні, так і "симпатики" Віктора Ющенка – виявилися в підсумку тим патичком-рятівником, який дозволив Леоніду Кучмі назбирати пропрезидентську більшість у 2002 році.
Попри переконливу перемогу опозиційних сил.
Тоді ще вчилися сумно жартувати: поки в штабі Ющенка пили за перемогу, у штабі Кучми активно працювали.
Іншими словами, найбільшим злом і ризиком змішаної системи є депутати, що пройшли не за партійним списком. Вони легко купляються поодинці. Як сьогодні кажуть, "тушками" або парламентськими групами – чи то під конкретні голосування, чи то під довшу співпрацю.
З огляду на те, що змішана система страждає на мажоритарну складову, чисто мажоритарна модель має ще більш неприйнятний вигляд.
Хоча щонайменше двом десяткам інших держав із Великобританією, Японією та США (нижня палата парламенту) включно така загроза не заважає чомусь користуватися мажоритарною системою "на повну". Схоже, якісь ментальні навороти. Або з демократією знайомі трохи довше за нас.
Відповідальність, пропорційна повноваженням?
Пропорційна модель так само успішно працює в семи десятках держав, серед яких – Фінляндія, Бельгія, Нідерланди, Італія. А в нас під прикриттям партійного бренду і кількох "брендових" партійних вождів до парламенту потрапляє будь-хто.
Адже, зрештою, партійні вожді, як основні тримачі акцій партійних фракцій у ВРУ, потребують у парламенті не депутатів, а кнопкодавів. При цьому – за існуючої системи голосування – вистачає одного кнопкодава на 10 фантомів зі списку, які навіть не обов’язково мусять бути живими (досить згадати хоча б голосування карткою покійного депутата Лисіна).
У підсумку функціонал депутата зводиться лише до натискання на кнопку. А новації до регламенту 2010 року відновлюють у повній красі ринок купівлі-продажу голосів нардепів, нівелюючи примарні очікування прихильників пропорційної системи.
Депутати не лише забувають обличчя тих, кого переконували в округах голосувати за їх політичну силу, але й не прагнуть хоча б раз на півроку там з’являтися.
"Гюльчатай, відкрий личко"
То що ж маємо на виході? Мажоритарка нам не підходить, бо депутати продаються, а пропорційка не підходить, бо продаються керівники фракцій, а депутати забувають про народ. Чи нейтралізує ці виклики змішана система?
Ні, і ми маємо вже в цій сфері гіркий досвід. Звісно, така система є оптимальною для влади, рейтинг якої падає, але, як показують місцеві вибори, – рейтинг ніщо, правильна організація виборів – все.
Депутатів, які потрібні для рішень, завжди можна підкупити з мажоритарників, навіть якщо для проформи вони входять у владу від інших партій. Але чи підходить така система для суспільства, якому діючий законодавчий орган, зважаючи на спроби монополізації всієї влади у руках виконавчої гілки, дуже необхідний? Логічна відповідь – ні.
Тим часом правильне рішення лежить на поверхні. Ідеться про так звані "відкриті" партійні списки або пропорційну систему із преференціями. До прикладу, в Фінляндії чи Нідерландах виборець голосує не лише за список партії, а й відзначає у цьому списку людину, яка, на його думку, достойна представляти інтереси громади у владі.
З одного боку, мінімальна залежність від диктату вождів та партійного тоталітаризму, з іншого – чітка персоніфікована відповідальність.
Звичайно, не без проблем. Працювати у виборчих комісіях за такої системи не можуть волонтери, покликані (переважно рекрутовані у переддень виборів) партійними командами з мінімальним державним та досить привабливим партійним забезпеченням.
Якість таких виборів напряму залежить від навченості фахівців, які представляють інтереси громади і мають відповідним чином винагороджуватися.
Так – це не дешево, але скупий платить двічі. Принаймні за неякісно обраного і неадекватного депутата ми платимо щодня. То чи не краще більше заплатити один раз, але за якісного?
Отож, повернення до змішаної системи є кроком назад, хоч і мотивованим благими намірами. Хай навіть і півкроку назад, але в інтересах влади.
Леся Оробець, спеціально для УП
