1 Травня в епоху Руїни

Світ змінився. А з ним змінилося все. Виключенням з цього правила є тільки наші уявлення про цей факт.

Ми за інерцією знаходимося в полоні старих парадигм – передовсім Просвітницької епохи. Про висхідний характер соціального розвитку, цілераціональність людини, про неухильність прогресу, а, головне, про незворотність соціальних досягнень цивілізації.

Вперта практика цілком дохідливо – на власній шкурі – переконує нас в безпідставності цих наших уявлень. Правда, це ні на йоту не просуває у пошуку відповіді на головні питання: насправді ДЕ МИ і ЩО РОБИТИ?

Якщо неупереджено поглянути довкола, то поза всяких сумнівів очевидно, що ми у Руїні. Між Середньовіччям та Новою ерою. І наявність окремих технічних досягнень ХХІ століття геть не міняє цієї реальності. Хіба що трохи камуфлює.

Пройшовши тріадний цикл епох: вільного підприємництва – корпоративного капіталізму – революції менеджерів, ми відкинуті назад у вихідну точку.

Початок ери вільного підприємництва – та сама епоха Просвітництва, тільки уже з досвідом зворотної сторони та ціни яку доведеться платити за Свободу і Прогрес.

Один аматор соціальної науки, фізик за походженням, пояснює це явище через концепт "первинного спрощення". Цивілізація досягла постіндустріального бар’єру – бар’єру складності.

Подальший сценарій подій можливий тільки двома шляхами: або подолання бар’єру через зміну попередньої парадигми, що себе вже вичерпала. Або через деструкцію і деградацію, повернення у вихідну позицію. Щоб потім знов починати все спочатку.

Що ми і спостерігаємо. Соціальна структура і економіка відкинуті до своїх примітивних форм, з яких більше століття тому починали свій розвиток у вільне підприємництво. Початок промислової епохи і атомізовані локальні соціуми.

Як таке могло статися? Та дуже просто. Ще у своєму класичному тритомнику про феномен Гітлера Еріх Фромм переконливо унаочнив цей механізм – хто неспроможний творити, починає руйнувати. Спрямування вектору його енергії не має значення. Має значення тільки те, щоб енергія була вивільнена.

Креативна людина, людина праці рідко подається у менеджери, управлінці. Вона надає перевагу тому, щоби творити. Тому відсоток креативних менеджерів настільки мізерний.

Вони нічого не створюють, вони тільки управляють створеним іншими. Чужими капіталами, чужими матеріальними і нематеріальними цінностями.

І через це прагнуть панувати над іншими. Та оскільки вони неспроможні креативно управляти, вони роблять те, що тільки і вміють – руйнують.

Секрет полягає в тому, що правляче становище в соціумі вони можуть займати тільки в умовах перманентного процесу тотальної руйнації всього – економіки, соціуму, культури. Та передовсім цінностей.

Сьогодні їхня влада тримається не на багнетах і гарматах, як в примітивні часи. Сьогодні їхня влада тримається тільки завдяки тому, що на руїнах загальнолюдських цінностей, як ви їх не формулюйте – чи "свобода, рівність, братерство" чи "свобода, справедливість, солідарність", чи ще як – вони утвердили свою тріаду – "прагматизм (насправді цинізм), комфорт, гламур".

Не капіталісти, а саме вони, менеджери, "прагматики" встановили принцип: "якщо ти не маєш мільйона доларів – ти лайно".

Найбільш наочні і видимі їхні досягнення в руйнації колись найпотужнішої в СРСР промисловості, чи не найбільших в світі корпорацій. Але, щоб забезпечувати функціонування високотехнологічного виробництва, треба не тільки клепку мати, а і жити в режимі наднапруги. А навіщо? Як сказав один геніальний український менеджер: "Нафіг з пляжа!".

Чим ламати собі голову, як налагодити отримання прибутку з верстата з числовим програмовим управлінням, простіше порізати його на металобрухт вкупі з усім іншим устаткуванням. А виробничі площі здавати в оренду і забезпечити собі окремо взятий комунізм. Собі комунізм, іншим кінець Середньовіччя!

Менш помітним, та не менш відчутним є друге їхнє досягнення – згортання і схлопування соціальних структур. Атомізація і локалізація соціального життя.

Ні, структури нікуди не ділися, вони тільки втратили свою функцію, як парламент втратив функцію народного представництва. І життя пішло поза них – вузесенькими рівчачками особистих ніш.

Відбулося зникнення всезагального – тієї рамки, що тримає соціум, як ціле і, водночас слугує критерієм і дороговказом. А нема критерію – нема чим міряти. Мірило тепер вони, олігархи-менеджери. Правильно лиш те, що вони кажуть і роблять.

Але найжахливіше і геть невловиме сталося на ціннісно-екзистенційному рівні. Кожен опинився сам на сам, адже спільний всесвіт зник. Менеджери його дезінтегрували і структурували суспільство на свій штиб – як міріади дрібненьких, просякнутих безвихіддю і відчаєм життєвих ніш.

Найпідступніше те, що ці наслідки менеджерського соціального конструювання набувають статусу глибоко особистого лузерства всіх креативних людей, неспроможних на попрання моральних орієнтирів.

Через всі менеджерські структури, передовсім медіа, навіюється соціальна секондхендність всіх їм не подібних.

Треба констатувати – ми позиційно програємо цю війну. Вони нав’язали нам свій світ. Світ убогих людей з мрією про "багато бабла". Просто інших цінностей і мрій у них нема. Як і майбутнього.

І що з цим робити? Що робити людині праці, яка раптом знову опинилася на зорі цивілізації? Коли знову за вікном 1789 рік?

Чи буде попереду реіндустріалізація? Чи відбудеться соціальна емансипація з відкиданням поділу людей на аристократів і піпл, що її вже за два попередні століття добився широкий громадський рух людей праці?

З такими головними її досягненнями, як загальне виборче право, яке виборов для цивілізації англійський робітничий рух завдяки чартизму, 8-годинний робочий день, обідня перерва, щотижневі вихідні і щорічна відпустка. Так само, як соціальне забезпечення на старості і у нещасних випадках.

Сьогодні всі ці завоювання світового робітничого руху, руху людей праці, а не тільки робітників, поставлені під сумнів фактично. А владні дотепники знахабніли і перейшли до спроб законодавчого закріплення фактичного статус-кво.

Що ж робити? По-перше, не живіть у їхньому світі. Не розділяйте їхніх цінностей.

Назвіть речі своїми справжніми іменами.

Вони заклали у підмурок свого світу як наріжний камінь глибоку недовіру між людьми. Відкиньте його. Це – механізм їхнього панування. Він розпорошує нас. Унеможливлює нашу солідарність, що є єдино дієвою зброєю проти них.

Мало того, що зацікавлені із-зовні нав’язують нам хибну ідентичність, начебто ми радіємо, коли у сусіда корова здохла, так ще і рідні олігархи-менеджери накидають нам це фуфло.

Якби нашою провідною рисою не була солідарність, ми би не збереглися як народ. Адже такого глибоко ідентичного явища, як толока, нема ні в кого з наших сусідів.

По-друге, будуйте свій світ, світ в якому би хотілося жити всім. Як там у Стругацьких: "Щастя для всіх, безкоштовно і нехай ніхто не піде обділений!".

Нам потрібно відновлювати свої громадянські структури – наш соціальний простір. Яких би форм вони не набирали: від громад до професійних спілок. Багато з них формально уже і так є, лиш треба дати їм нове життя, справжній зміст.

По-третє, змініть обрій. Відкиньте нав’язане нам гасло виживання, як сенс життя. Просто тому, що турбуючись тільки про особисте виживання, неможливо вижити.

Потрібно щось більше. Провідна зоря. Мрія.

Щоб витворити світ без олігархів-менеджерів-прагматиків. Світ людей праці – творців. Адже, як відомо, "життя й свободи гідний той, хто кожен день іде за них на бій!".

І тому всі відповіді на питання про нове відвоювання завойованих у минулий історичний цикл прав і свобод, починаючи з загального виборчого права і закінчуючи 8-годинним робочим днем, включно з реіндустріалізацією, знайдуться, як тільки відбудеться повернення від новочасного гасла "Всі на городи!" до першоістинного – "Всі на 1 Травня!".

Олена Скоморощенко, для УП