Втеча від свободи – це схвалення українцями сильної руки

На двадцятому році незалежності нам є привід задуматись над класичною закономірністю, сформульованою Еріхом Фроммом: "Дикий індивідуалізм – це свобода, яка веде до найгіршого рабства".

Не секрет, що ринкові умови життя для держав із суспільно-політичними умовами як в Україні – означають "війну всіх проти всіх", фактично без визначених правил виживання. Покладаючись тільки на себе в країні, де інструментом вирішення складних життєвих проблем виступає хабар чи потрібне знайомство, багато хто з неадаптованих ризикує врешті потрапити в абсолютну залежність від системи, що склалась.

У такому становищі, як показали результати соцдослідження інституту Горшеніна, точно може опинитися принаймні третина українців, які ледь виживають і інколи не мають грошей навіть на їжу. А також – ще третина, які, окрім їжі, дозволити собі вже практично нічого не можуть.

Боротися за нормальні умови життя люди, звісно, на словах готові. Підтвердження – у свіжому дослідженні того ж інституту Горшеніна. Головними причинами, через які українці можуть протестувати є затримка зарплатні, інфляція та відсутність роботи, або ж загроза її втратити.

Але в результаті чомусь виходить, що ізольовані й безсилі "вільні" люди за 100 гривень тримають транспаранти на проплачених мітингах із лозунгами, зміст яких іноді не можуть пояснити журналістам, займають чергу ще зночі, щоб отримати "Юліну тисячу", голосують за пакет гречки й кіло цукру, чи за "покращення життя вже сьогодні".

XX століття показало, що влада сильної руки часто ставала наслідком криз.

Ленін обіцяв віддати "всю владу радам" – і підкорив свідомість убогого натовпу. Мільйони людей, зіштовхнувшись із важкою економічною ситуацією початку 30-х, шукали привід для того, щоб відмовитись від тягаря голодної свободи.

Німці ототожнили Гітлера з "Великою Німеччиною". Вони легко пожертвували тим, за що боролись їхні батьки у Веймарській республіці, нехай навіть демократією з досить сильними президентськими повноваженнями – заради того, щоб мати фюрера.

Історично сформувалося завдання тотальної влади – за допомогою інсинуацій та різного роду інформаційних приводів, простіше – окозамиленям – переконати людей у тому, що вони абсолютно вільні, і цей стан найкращий для них.

Якщо люди приймають такі правила гри – їм потрібна сильна рука.

Вони віддають частину своєї свободи владі, щоб не стати ізольованими рабами власного важкого життя. Їхня мета полягає в тому, щоб відійти від дикого індивідуалізму до правил гри, чітко визначених згори для суспільної ієрархії. Це механізм внутрішньої легітимізації режиму, який часто повторюється.

Поява руху шестидесятників із його самвидавом свідчила про початок переродження радянської системи. З того часу українське суспільство почало прагнути справжньої свободи. Піком цього процесу стала помаранчева революція.

І саме тут для пересічного українця закралась основна підміна понять, яку люди зрозуміють уже за кільки місяців після інавгурації Ющенка:

Свобода не означає забезпеченого життя! Це тільки інструмент у руках політиків і, власне, людей для самореалізації й досягнення цього самого кращого життя.

Українці почали мислити критичніше. Під час виборчої кампанії політтехнологам стає дедалі важче примусити електорат віддавати голоси за політика "в яскравій обгортці", який здатний лише на дерибан державних коштів, але не на реальну допомогу людям. Але все ж загальна маса продовжує вірити популістам і демагогам, котрі обіцяють золоті гори, а прийшовши до владного корита, самі ж забувають про захмарні обіцянки.

У цьому полягає парадокс уже ніби то навченого гірким досвідом теперішнього українського суспільства.

Не варто сперечатися з видатним американським психологом Абрахамом Маслоу. Для пересічного громадянина поняття демократії, прав людини, парламентаризму, що є невід'ємними атрибутами колективної свободи – відходять на другий план, якщо не забезпечені нормальні умови життя.

Цього року експерти Freedom House віднесли Україну до числа частково вільних країн, а не "вільних", як це робили незмінно з 2005, чим породили привід для дискусій у сфері журналістів, оглядачів та громадських діячів. Але, думаю, небагато пересічних людей зважили на такі повідомлення. У цьому міститься значний ризик і суспільний виклик одночасно.

За результатами опитування, проведеного компанією Research&Branding Group,

47% (!) українців хотіли би збереження Радянського Союзу. А це означає, що стрімко падає число прихильників самостійності держави. Більшість опитаних – 70% – згодні із твердженням, що головна відмінність СРСР від нинішньої України в тому, що в Радянському Союзі була об'єднавча ідея, спільна для всіх мета, а зараз цього немає.

Влада, керуючись інстинктом консервації режиму, прекрасно розуміє суспільну потребу в стратегічних орієнтирах. Тому на кожному кроці твердять, що потрібно трохи потерпіти – реформи принесуть свої плоди, ми ж заживемо набагато краще.

На догоду євробюрократам, підсумовуючи свою річницю президентства, Янукович обіцяє, що позитивні наслідки реформ варто очікувати вже в 2012. Не випадково сказано, оскільки це рік проведення футбольної європейської першості, яку приймуть Україна й Польща, що провіщає значні інвестиційні вливання.

Але орієнтир "покращення життя вже сьогодні" канув у Лету.

Влада інтуїтивно шукає нових суспільних цілей – наприклад, до 2020 року президент провіщає входження України в G-20 – клуб найпотужніших світових економік, які динамічно розвиваються. Це завдання під силу лише завдяки пріоритетному розвитку науки й технологій, визначених державною ціллю.

Наприклад, згідно із законом "Про пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки", який вказує на важливі для держави напрями розвитку науки якраз до 2020 року.

На папері ніби все правильно. Такими пріоритетними напрямами визначено: фундаментальні наукові дослідження з найбільш важливих проблем розвитку науково-технічного, соціально-економічного, суспільно-політичного, людського потенціалу, інформаційні та комунікаційні технології; енергетика та енергоефективність; раціональне природокористування; науки про життя, нові технології профілактики та лікування найпоширеніших захворювань; нові речовини й матеріали.

Згідно Лісабонської стратегії, державам ЄС рекомендовано фінансування науки в обсязі не менше 3% від ВВП. В Україні ж це реальне фінансування складає близько 1% ВВП. На практиці подолати статус України на світових ринках як експортно- орієнтованого сировинного додатку не вдасться за одне десятиліття .

Це не ціль, а самопіар.

Тому загалом виходить, що крім "реформ задля реформ", таких зрозумілих для всіх орієнтирів поки немає.

Палкий поборник Реформації та одночасно прихильник святості та непорушності світської влади Мартін Лютер писав: "Правитель повинен мати частину підданих, за якими піде решта". Тили у ПР є. Проте виходячи з об'єктивних реалій нашого теперішнього життя, вони повільно тануть, як і рейтинг самого Януковича.

Тому стратегія окозамилення буде дедалі форсуватись.

Влада прагне змусити нас повірити в режим і стати його частиною. Але чи варто жертвувати частиною своєї свободи заради життя, яке ми маємо сьогодні?

На щастя, поки є вибір – між справжньою позитивною свободою, або ж її soft-версією на догоду верхам.

Василь Кедик, політолог, Івано-Франківськ, спеціально для УП