А, може, не в бар’єрі справа?
Нема великого секрету в тому, що в травні-червні ми знову хором будемо скаржитися на владні ініціативи з «удосконалення» виборчого законодавства "під вибори". Вкотре ми мінятимемо коней під час переправи – без огляду на цілком очевидні втрати в якості результату.
Найбільш критикованою ініціативою Мін’юсту в цій сфері є підняття відсоткового бар’єру на парламентських виборах до 5%.
Можна, звичайно скористатися міжнародним досвідом. Але не варто – надто він різний. Від майже відсутнього бар’єру в Нідерландах – до 10% планки у Туреччині. Щоправда, Парламентська Асамблея Ради Європи рекомендує не піднімати бар’єр вище 3%.
З огляду на це, до нашого випадку краще приміряти не абстрактну цифру, а поєднання системи чинників, пропонованих ініціаторами реформи.
Серед однозначних негативів подібного сценарію – цілком очікувана монополізація політичного спектру. Як свідчить досвід ПРіБЮТу, двопартійність місцями має гірший вигляд, ніж "керівна і спрямовуюча" роль однієї монопольної політичної сили – по суті те саме, але при повній відсутності відповідальності.
За таких умов шансів у молодих і амбітних проектів на кшталт Свободи (на національному рівні), УДАРу чи лобістів реальних регіональних інтересів (до прикладу, "Совісті України") немає. Треба домовлятися із власниками парламентських фішок.
Тобто, замість пропонованої розробниками «політичного структурування» суспільства отримаємо на виході чергову кальку російського сценарію – підняття бар’єру із подальшою ліквідацією опозиції як класу. Сумна і жалюгідна перспектива.
Так само немає віри в автоматичність об’єднання постпомаранчевого табору – надто амбітні вожді. І чим менша партія – тим амбітніший лідер.
Якщо представники майже двох десятків "партій Майдану" не можуть поділити навіть сцену на заходах із протесту проти Харківських угод, – марна справа сподіватися, що вони здатні поділити виборчий список. У парламенті наразі немає жодної офіційної повноправної партійної групи з фракції НУ-НС, яка давно наказала довго жити. Об’єднавчі потуги завершуються на позначці 11-12 депутатів при необхідних 15. А жаль…
Відтак, сподівання на те, що 5% бар’єр об’єднає постпомаранчевий табір у єдину (або хоча б достатньо велику) політичну силу, мають відверто ефемерний вигляд. Так само, як і те, що ПР, пропонуючи демократам подібний «розстріл», отримає лаври консолідатора партій Майдану.
При цьому, такі незначні позитиви для ПР, як відсіювання комуністів і литвинівців, за такого бар’єру все одно нейтралізуються збільшенням представництва опозиції в Раді – в тому чи іншому вигляді. У підсумку, виграє влада мінімально, а втратить, у тому числі, в іміджі, – відчутно – критикуватимуть всі, з Європою включно. Навіщо це ПР – залишається загадкою.
Серед найбільш імовірних припущень – ідеться про традиційний для ПР пункт торгу і тиску. Тиску проти КПУ і Блок Литвина – аби не рипалися.
Торгу із БЮТ – аби законопроект підтримали. А потім дискусійну і відверто суперечливу норму здадуть – коли політики зламають списи навколо цього положення.
Досить пригадати долю положення, за яким право брати участь у місцевих виборах мало належати винятково партіям, зареєстрованим за рік до їх початку. А в підсумку, ПР спокійно проведе вигідні для себе правила формування комісій та підрахунку голосів, у тому числі, й щодо пункту "Проти всіх" у виборчому бюлетені.
Адже, як казав ідейних натхненник сьогоднішньої влади, головне не те, як голосують, а те, як рахують...
P.S. І все ж найбільш вразливим місцем ініціатив Мін’юсту є відсутність відкритих партійних списків – попри заклики їх впровадити з боку лідера ПР.
За такої системи водіїв, охоронців та подруг вождів у Раді суттєво поменшало б – люди обирали б тих, кого знають по реальних справах.
