Експатологія

Незабаром службу новин телеканалу СТБ очолить росіянин Михайло Єрмолаєв. Він прийде на зміну Олексієві Мустафіну, який керував "Вікнами" п’ять років, і за якого програма стала такою, якою ми всі її знаємо.

Це своєрідний комплімент Мустафіну – рівних йому в Україні не знайшлося, раз довелося імпортувати шеф-редактора з іншої країни. Тієї, що вже дала українському телебаченню Анфісу Чехову, Нікіту Джигурду, Максима Галкіна, Аллу Пугачову, Дмитра Нагієва і Савіка Шустера, хоча останній наполягає, що він канадо-італієць.

У журналістської команди "Вікон", натомість, немає підстав для радості, натомість є - для занепокоєння. Є також деякі підстави для виникнення комплексу провини: ось, мовляв, бавилися у "Стоп цензурі!", воювали з Мустафіним, вижили його – маєте тепер варяга.

Звісно, ми ще не знаємо пана Єрмолаєва і не можемо виключати, що він ліберал і ревно дотримується професійних стандартів… Але тоді не дуже зрозуміло, як він міг працювати на державному каналі "Вести".

За Мустафіна, хай там що про нього говорили, "Вікна" були найчистішими новинами українського телебачення. Вони часто говорили про те, про що інші канали мовчали, й містили мінімум джинси.

Навіть якщо погодитись із тим, що рівень першого-ліпшого російського медіаменеджера є значно вищим за середній по Україні, як керувати такою специфічною програмою, як "Вікна-новини", без глибокого розуміння українського контексту?

Людина, яка не відрізняє Колесникова від Колесниченка, а Семиногу від Семиноженка, просто не відчуватиме тієї тонкої іронії, з якою "Вікна" підходять до висвітлення політичних подій.

Навіть якщо до нього приставлять непоганого перекладача з "мови СТБ", і він швидко розбереться, що Герман – жінка, Пшонка – чоловік, та затямить, хто з екс-президентів папа, а хто кака. Залишається припустити, що пріоритети роботодавців пана Єрмолаєва полягають у чомусь іншому.

В чому ж? Дозвольте здогадатися. Часи для Віктора Пінчука зараз непрості – криве слово, сказане на адресу влади, може позначитись на добробуті його родини й навіть свободі деяких її членів. Заповідник справжньої журналістики, що кілька років існував – не в останню чергу завдяки авторитетові Мустафіна, який протистояв тискові згори, – у новинах СТБ, може стати небезпечним для власника, якщо не взяти його під контроль.

Усі росіяни, яких запрошували "робити політику" на українському телебаченні – згадаймо тут Дмитра Кисельова на ICTV у першій половині 2000-х, Володимира Карташкова на НТН та "1+1" у 2004-2007-му, Євгенія Кисельова, Іллю Канавіна й демонічного Ігоря Шувалова на "Інтері" в останні роки, - окрім безсумнівного професіоналізму, відзначались відсутністю сентиментів до журналістської етики та ідеалів, а також готовністю змусити ввірений їм медіаресурс ефективніше служити інтересам власника.

Навіть ті з них, хто в Росії мав імідж демократів і борців за свободу слова, в Україні з легкістю погодились на формування редакційної політики (а також складання списків запрошених, заборонених для висвітлення тем тощо) в кабінеті власника.

Вони спокійно розповідають про те, як навідуються в політичні штаби для консультацій.

Вони не приховують, що "радяться", "йдуть назустріч" і "враховують думку" власника.

В їхніх інтерв’ю слово "компроміс" трапляється значно частіше, ніж "принципи".

Не поділяючи паранояльних претензій до "шустерів", які начебто руйнують Україну зсередини на замовлення кремлівської гебні чи вашингтонського обкому, мусимо все ж визнати: експати нічого не винні цій країні та її суспільству. Для них це лише робота, нехай на особливих умовах, але що поробиш, якщо в української демократії такий, як казала одна чиновниця, особливий шлях?

Нещодавно Олег Вергеліс у "Дзеркалі тижня" блискуче проаналізував явище російського гастарбайтерства на українському телебаченні. "Ці іноземці чітко усвідомлюють свої спецзавдання. Бо покликані продажними олігархами виконувати "інтернаціональний обов'язок — з соціально-політичного промивання мізків електорату", - пише він.

Втім, хіба тільки варягів-менеджерів це стосується? Схоже, що навіть у розумінні тих, кого ми звикли вважати уособленням ідеалів професії та свободи слова, журналістика перетворюється на мистецтво компромісу – між тим, що ти повинен донести до аудиторії, і тим, чого від тебе хоче "дядя, який дає гроші".

Нещодавні історії з "Газетою по-киевски" і Kyiv Post – тому яскрава ілюстрація. В боротьбі за "Газету по-киевски" Ігор Коломийський здобув цілковиту перемогу, поморивши колектив кількамісячною невиплатою зарплатні, а потім успішно змінивши головного редактора і з принизливим формулюванням звільнивши творця видання Сергія Тихого. Протести журналістів, схоже, не справили на власника жодного враження.

У випадку англомовної газети сталося диво: колективу вдалося, об’єднавшись і наполягаючи на своєму, принаймні, тимчасово відстояти редакційну свободу і навіть повернути головного редактора.

Але Kyiv Post – особливий випадок: власник газети Мохаммад Захур сам експат, цільова аудиторія – іноземці, які звикли до демократичних стандартів журналістики. Конфлікт через політичну цензуру в редакції дискредитує видання в їхніх очах.

Водночас, для іноземців значно переконливішим є аргумент щодо збитковості видання. Міжнародні журналістські організації, довідавшись про історію "Газети по-киевски" і Kyiv Post, дивуються: а що ви, мовляв, хочете – вони ж збиткові!? Те, що в Україні збиткові практично всі ЗМІ, не вкладається в їхню голову.

Одначе, на відміну від західного підходу – якщо ви не приносите прибутку, вас закривають, - в Україні діє інша логіка: якщо ви не приносите прибутку, ви повинні приносити власникові користь іншого роду. І з цим погоджується чимало журналістів.

Росіянам близька і зрозуміла ця логіка, поширена практично в усіх їхніх медіа, крім кількох острівців відносної (згадаймо нещодавню ситуаці. з програмою "Поэт и гражданин" на каналі "Дождь") свободи слова, які влада спеціально залишила для імітації плюралізму. Їм не треба пояснювати, як і що робити, адже вони бачили на власні очі, як це робилося в Росії.

Я дуже хотів би помилятися щодо майбутнього "Вікон" СТБ. Бажаю поки що не знайомому нам Михайлові Єрмолаєву стати не руйнівником, а продовжувачем славної традиції найякісніших новин українського телебачення. Впевнений, що колектив "Вікон" захистить себе або, принаймні, не здасться без бою у разі, якщо його спробують заламати через коліно.

Хоча в новітній історії українського телебачення вже не один унікальний журналістський колектив був "відформатований" - ІАС "Інтера" 2007-го, "ТСН" 2008-го, або просто ліквідований - новини К1 та НТН. І наш першоквітневий жарт про те, що "Вікна" закриваються, бо закінчились теми, може виявитися не таким уже й жартом.

Проте жодна виграна битва не стане перемогою, адже проблеми лежать глибше: у нездоровій економіці медіа, створених задля обслуговування потреб влади і власників, у азіопській ментальності, владі і власникам притаманній, у нерозумінні більшістю журналістів своїх прав і обов’язків та небажанні їх, відповідно, відстоювати й виконувати.

Отар Довженко, журналіст