Поза межами можливого. Відвідайте щорічну премію УП 100

Про бойкоти та чорні компути

Середа, 20 квітня 2011, 12:28

Ознайомившись із черговим закликом щодо бойкоту журналістською спільнотою ще одного нардепствующого владоможця у відповідь на чергове хамство, мені подумалось: "А скільки, власне, подібних ініціатив вже було? І чим вони завершились?".

А ще мені пригадалась одна історія…

Якось наприкінці минулої весни я випадково здибався з одним своїм знайомцем. Знаєте, існують такі собі професійні активісти, котрі демонструючи бурхливу діяльність на боці тих політичних сил, які або вже перебувають при владі, або ж незабаром ця синекура ощасливить їх, одночасно намагаються контактувати із протилежною стороною.

Мій знайомець якраз і був таким персонажем. А я, позаяк в районі всі вважають мене "помаранчевим", в його уявленні, мабуть, був представником іншої сторони. Переконувати, що це не зовсім і так, я цього одного не став. Тому й трапився цей контакт.

Так от, сидячи в кав’ярні він напівпошепки торочив мені, що з ініціативи нової районної влади буцімто почали складати "чорні списки" неблагонадійних – така вказівка начебто прийшла із самого верху.

До самого ж цього сумнівного компуту заносились всі ті більш-менш відомі та авторитетні люди в районні, незалежно від їхньої партійної/позапартійної належності, котрі в той чи інший спосіб не виказали свою лояльність до нової влади.

Я поцікавився, яке ж місце відводиться в тих списках персонально мені? І почув у відповідь, що моя персона то не їх – району – номенклатура, а можливо навіть і не області. Почувши це, я навіть запишався. Аж тут знайомець поцікавився в мене, а чи складає протилежна сторона подібні списки?

Я лише здвигнув плечима:

- Не знаю. Але в мене мається свій особистий чорний список. Втім, можеш заспокоїти своє нове районне начальство – вони мені не цікаві.

І в мене дійсно є такий особистий чорний список. Правда, критерії його формування дещо інші від згаданих моїм знайомцем. Та й носить він дещо умовний характер, бо ні на папері, ні на якомусь із електронних носіїв я його не зафіксував.

Просто існує низка персонажів (і не лише, хоча і переважно, із середовища вітчизняного політикуму), прізвища котрих я ні за яких обставин не згадую і не згадаю в своїх матеріалах, а будь-які заходи за їхньої участі не відвідаю.

Бо людців, котрим ти ніколи не подаси руки, а стосовно деяких і взагалі виникає бажання дати по писку, ні до яких конкретно зафіксованих чорних компутів заносити не тре’.

Навіть у власній пам’яті я їх тримаю лише задля того, аби не забути здійснити у випадку чого одну із вищезгаданих процедур.

 

А колекціонувати такого роду діячів особисто для себе я став після того, як зрозумів: жоден колективний бойкот будь-яких негідників з боку журналістського середовища в українських реаліях не можливий. Навіть локальний, не кажучи вже про тотальний.

На те мається маса причин, але в першу чергу через відсутність духу так званої корпоративності. І я навіть не знаю – за наших умов це добре чи погано?

Бо, наприклад, наявність такої корпоративності у вітчизняних правоохоронців або ж медиків, як свідчить вбивча (подеколи в прямому сенсі цього слова) практика, лише на зле.

Хоча з іншого боку, вияви наша журналістська братія хоча би дещицю солідарності, то в поєднанні із бойкотом могла би отримати надзвичайно гостру і потужну зброю.

Принаймні, якщо не в протистоянні системі (бо далеко не всі взагалі-то і бажають їй протистояти), то в поставленні на місце деяких найбільш борзих її представників і відстоюванні власної гідності.

Уявіть лише, що би трапилось із головним регіональним брехунцем і за сумісництвом парламентським диригентом, аби хоча би ще трохи протримався ініційований, вже й не пам’ятаю ким, щодо його персони, бойкот.

Та він просто б слиною захлинувся, не маючи не те що можливості висловитись на тому чи іншому медіа-ресурсі, але навіть лише через те, що ще якийсь час просто би не згадувалось його прізвище.

Дивись на одного брехливого якщо не в усьому нашому медіа-просторі, то хоча би в якійсь його частині стало би менше. Дрібничка, а приємна із корисним.

Це ж саме можна сказати і про деяких інших персонажів нашого політбомонду, стосовно котрих оголошувався, але так і не дотримувався бойкот.

Тому я й вирішив перейнятися вже згаданим колекціонуванням, аби впровадити до деяких непевних діячів свій власний бойкот.

Хтось зауважить, мовляв, отим самим персонажам твій бойкот до одного місця. Та й взагалі – один в полі не воїн. Можливо воно й так, а можливо й ні.

Бо, по-перше, я напевне відаю, що такі особисті чорні списки маю не лише я один. І якщо таких в Україні набереться хоча би сотня – це вже щось.

А, по-друге, не треба забувати, що головною зброєю журналіста є все ж таки слово. При чому, як свідчить практика, не тільки мовлене, але в певних ситуаціях і не мовлене. Теж саме стосується і прізвищ різних негідників.

А для тих, хто сумнівається в силі несказаного слова, нагадаю одну давнішню історію.

Я не знаю як для кого, але особисто для мене початок розпаду совєцької тоталітарної імперії асоціюється в першу чергу із мужнім вчинком ведучої новин Тетяни Міткової, котра в січні 1991 року в прямому ефірі демонстративно відмовилась зачитувати офіційний текст про криваві події у Вільнюсі під час захоплення литовського телебачення.

Довівши тим самим, що і один в полі журналіст – воїн.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:

УП 100. Поза межами можливого

"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.

Київ | 20 листопада
КУПИТИ КВИТКИ
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Покоління перемоги. Хто вони та чому ми не можемо собі дозволити їх втратити

Новий регламент для деревини: зелена революція чи криза для українського бізнесу

Цінність життя на дорозі має бути відображена у санкціях для системних порушників ПДР

Декомунізація лісового господарства: як ми це зробили

Чи є путінізм фашизмом?

Швидка угода з Путіним – це глибинна ілюзія