Україна a la Russe: вибори без вибору
Це важко собі уявити, але в Україні досі є щиросерді опозиціонері, котрі сподіваються на вибори – чи то 2012, чи то 2015 року.
І сподівання їхні сягають не проведення до Верховної Ради бодай кільканадцяти непідкупних лицарів демократії чи перетворення президентських виборів на масову кампанію з дискредитації чинної влади, а успіху на цих виборах. Тобто – завоювання більшості місць у парламенті та посади глави держави.
Ні, звичайно, сьогодні вже неможливо знайти таких наївних політиків, які вважають, наче нинішня влада налаштована проводити доброчесні вибори.
Проте вважається – якщо на цю владу тиснути, то вона змушена буде визнати реальний стан суспільних настроїв, змиритися з опозиційною більшістю в Раді, з контролем демократичних фракцій за виконавчою владою і так далі.
Одне слово, йдеться про повторення чогось на кшталт весни 1990 року, коли тиск з боку Народного Руху, страйкомів та інших опозиційних сил змусили-таки владу не надто фальсифікувати результати парламентських виборів.
Але навіщо папузі тромбон, а нинішній владі – зайвий ризик із самостійною та малопрогнозованою Верховною Радою, яка хоч і позбавлена вже більшості своїх прав, але все ж спроможна псувати життя "правильним пацанам"?
А відтак паралельно зі статтями та маніфестами про те, як слід напружитися і виграти вибори 2012 року, паралельно із тренінгами щодо техніки виграшу у мажоритарних округах, з’являються повідомлення, які засвідчують чітку й невпинну роботу владних інституцій стосовно забезпечення "правильних" результатів майбутнього голосування.
А оскільки взірцем не якоїсь там прогнилої західної, а істинно-суверенної демократії для нинішніх господарів України є путінська Росія, то й законодавчі корекції правил майбутніх виборів проводяться у стилі a la Russe.
Тож варто придивитися уважніше до цих законодавчих новел, пам’ятаючи, що вони є тільки підґрунтям, тільки передумовою реальних виборчих процесів, які переважною мірою залежать від волі "партії влади", а не від якихось там папірців.
Отже: згідно із підготовленим спеціальною комісією на чолі з міністром юстиції Олександром Лавриновичем законопроектом, половина Верховної Ради, як і до політичної реформи, обиратиметься за закритими партійними списками (проте прохідний бар’єр становитиме тепер 5% голосів, а не 3%, як зараз, і не 4%, як раніше), половина – у мажоритарних округах.
На відміну від часів Кучми, буде заборонена – як у Росії – участь міжпартійних блоків у виборчих перегонах – і в багатомандатному загальнонаціональному окрузі, і в мажоритарних округах.
Натомість в одномандатних округах зможуть брати участь не тільки представники партій, а й безпартійні самовисуванці, при цьому партії й кандидати-мажоритарники замість збирання підписів будуть вносити чималу грошову заставу. Бюджетне фінансування агітації кандидатів та партій буде скасоване.
І ніяких відкритих партійних списків, запровадити які Віктор Янукович клявся у своїй президентській виборчій програмі.
Крім того, пропонується проводити голосування з 8.00 до 24.00.
А на додачу у бюлетені для голосування в загальнодержавному окрузі не буде позиції "не підтримую кандидатів у народні депутати України від жодної політичної партії", а в бюлетені для голосування в одномандатному окрузі – позиції "не підтримую жодного кандидата".
Наявність такої графи, як заявила депутатка від Партії регіонів Олена Бондаренко, "не діалектичний підхід абсолютно". А що ж таке? "Це анархія, повна анархія" – винесла вердикт Бондаренко.
Ясна річ, тепер анархії не буде. Як у Росії.
Якщо за "антинародного режиму Кучми", бодай теоретично, можна було провести партію чи депутата-мажоритарника до ВР практично без грошей, на волонтерських засадах зібравши необхідну кількість підписів на їхню підтримку та відповідним чином провівши виборчу кампанію й ефективно використавши незначні бюджетні кошти на агітацію, то зараз потрібні будуть – навіть виходячи із мінімальних потреб – мільйони і мільйони для партій і щонайменше сотні тисяч гривень для "мажорів".
Адже мажоритарні округи ще наприкінці 1990-х стали ареною змагання кандидатів у роздачі сакраментальної гречки, справжнім полігоном корупції та клієнтелізму.
А ще в них обирали найбільш брехливих і паскудних депутатів: так, 2002 року із 100 обраних кандидатів, які під час виборчої кампанії позиціонували себе як "незалежні", себто рівновіддалені від влади й опозиції, у Верховній Раді 99 негайно приєдналися до урядової більшості "За єдину Україну", чи то пак, "ЗаЄдУ".
Те ж саме буде, поза сумнівом, і на наступних парламентських виборах – хто сумнівається, хай простежить, куди подалися депутати-мажоритарники, обрані торік восени до місцевих і регіональних рад, як співвідносяться їхні передвиборні декларації з нинішньою позицією.
Бар’єр на виборах до Верховної Ради у 5% – це, очевидно, теж засіб проти анархії (почекаємо, втім, ухвалення закону, бо він ще може бути підвищений до 7%).
Теоретично це нововведення повинно змусити ті чи інші партії або самоліквідуватися, або об’єднуватися у потужні команди. Але ж проблема в тому, що влада за допомогою підконтрольних їй ЗМІ здатна – як це було в Росії – успішно провокувати та роздмухувати конфлікти між опозиційними силами і діячами, що не дозволить їм об’єднатися навіть за півгодини до розстрілу, чи то голосування.
Отож і станеться так, як із російськими ліберальними опозиціонерами на передостанніх виборах до Думи: усі разом вони набрали навіть за офіційними даними понад 12% (реально, мабуть, 15-17%), але до парламенту не потрапили.
По-перше, в силу своєї розділеності, по-друге, внаслідок своєї "неправильної політики". Саме про останнє заявив президент Росії Путін запрошеним до нього лідерам "Яблука" та СПС за кілька днів перед голосуванням на виборах 2005 року. Мовляв, народ вас не підтримає.
Так і сталося – офіційно вони не подолали бар’єр, хоча за підрахунками незалежних експертів-статистиків та соціологічними даними обидві ці політичні сили мали бути в Думі. Але Путін заздалегідь знав про "волю народу" куди краще за якихось там соціологів...
Звісно, якби в Росії СПС та "Яблуко" об’єдналися, сфальшувати вибори у таких масштабах владі було б важче. Але ж автократична влада просто вміло використовує і роздмухує те, що існує й без неї: всі демократи-опозиціонери на постсовєтських просторах завжди вважають саме себе найрозумнішими у своєму таборі та найгіднішими представляти відповідний електорат.
В кінцевому результаті цей електорат залишається взагалі без представництва та розчаровується в демократії як такій, на що і робиться ставка.
Це розчарування має далекосяжні наслідки. Радикальний антисистемний електорат перестає взагалі ходити на вибори. Критично налаштовані виборці починають уважати, що від них нічого не залежить, що "партія влади" всесильна й непереможна.
І, врешті-решт, на недавніх регіональних виборах у Росії відсоток тих, хто схилився до абсентеїзму, у різних регіонах країни, за офіційними даними, становив від 42% до 63%.
Застереження про офіційні дані необхідне тому, що реально цей відсоток міг бути відчутно більший – саме за рахунок ухильників найлегше малювати "справну цифру" голосів за "партію влади", навіть у столиці.
А про провінцію нічого й говорити, тим більше, що там широко застосовують й іншу, добре відому з 2004 року технологію: за офіційною статистикою, "на дому", поза виборчими дільницями проголосувала п’ята частина тамбовських виборців, і, що цікаво, з якогось дива "єдинороси" досягли найкращих результатів саме у тих округах, де виборці найактивніше голосували вдома.
Найбільше (76,3%) голосів російська правляча партія отримала в окрузі N9, де з 20 тисяч виборців 4,5 тисяч проголосували "на дому". За таких умов опозиціонери (крім надто вже популярних, яких знімуть за рішенням суду – напрацьована практика) можуть висувати свої кандидатури в мажоритарних округах і брати участь у багатопартійних перегонах – результати відомі заздалегідь...
А взагалі-то встановлення бар’єру у 5% голосів, у світлі президентських настанов за допомогою виборчих законів "стимулювати розвиток партійної системи", виглядає щонайменше анекдотично. Адже Україна саме сьогодні має рекомендований 2007 року ПАРЄ для цієї самої стимуляції бар’єр на рівні 3%.
Можна додати, що Ізраїль та Данія, де живуть не найдурніші люди, мають такий бар’єр у 2%, тоді як Туреччина – аж у 10% і потужний відкат від світської держави Ататюрка до автократичної ісламістської моделі.
Та повернімося до вітчизняних реалій. В експертному середовищі точаться дискусії: для яких політичних сил несе загрозу встановлення 5%-го бар’єру? Хто потрапляє у "зону ризику" – тільки Блок Литвина (який змушений буде перетворитися на партію), чи й Компартія та "Свобода"?
Відповідь на ці запитання насправді лежить зовсім в іншій площині, ніж уявляють зазначені експерти: справа не у кількості реальних виборців, які стоять за тими чи іншими політичними силами "зони ризику", а у "правильності" політики цих політичних сил.
Буде ця політика такою, як треба – і 3% перетворяться на 6%, буде сумнівною – і реальні 7% зсохнуться до 4,5%. Хто не вірить, що таке можливо, хай ознайомляться з російським досвідом останніх семи років та з перебігом підрахунку голосів на місцевих виборах в Україні 2010 року.
Звичайно, можна вірити – якщо опозиція рушить на вибори трьома дружніми колонами, які не будуть конфліктувати між собою і заздалегідь домовляться про створення парламентської коаліції, вона вибори виграє.
Невже ж? А хіба в запасі у влади немає квазіопозиційних сил, які вже сьогодні мають непогані рейтинги, роздуті за допомогою телешоу?
А хіба складно навіть у разі, якщо кожна із трьох гіпотетичних справжніх опозиційних сил набере по 20% голосів, збільшити за рахунок абсентеїстів число учасників голосування і приписати їхні голоси навіть не "партії влади", а квазіопозиціонерам та вочевидь непрохідним політичним групам – так, щоб у результаті опозиційні партії одержали десь так по 12-15%?
А все інше (навіть якщо всі депутати від опозиції виявляться непідкупними) буде зроблене у мажоритарних округах за допомогою гречки та належної фільтрації кандидатів.
Пам’ятаю, у Росії одного доктора наук зняли з перегонів, бо він не вказав в анкеті, що є ще і професором (неповна інформація), а іншого – саме за те, що вказав професорське звання (зайва інформація). Годі й казати, що цей передовий досвід також буде впроваджено в українське політичне життя.
Голосування ж з восьмої ранку до півночі – це зайве страхування тих, хто "малює" потрібні результати: які спостерігачі, тим більше іноземні, витримають подібні марафони? А на додачу згадаймо про дивовижну активність виборців у деяких регіонах перед закриттям дільниць на виборах минулих років та про те, за кого саме ці виборці голосували...
Звичайно, у разі, якщо українські громадяни не ігноруватимуть вибори, якщо реальна явка на них помітно перевищуватиме 70%, якщо опозиціонерам удасться домовитися хоча б не про єдність, а про співпрацю, реалізувати всі описані вище сценарії a la Russe навіть за відповідної законодавчої бази буде не надто просто.
Але і не надто складно, якщо врахувати тотальний контроль влади над телебаченням (якщо його ще немає, то ближче до виборів він стане фактом) та перетворення газети "Сегодня" на новітній еквівалент "Правди" у сенсі монополії на ринку щоденних видань та пропаганди "правильної" лінії.
Отож доля виборів вирішуватиметься не голосуванням і не тиском на владу; навпаки, щоби провести чесні вибори, слід спершу змінити владний режим.
Сергій Грабовський, для УП
