Про станове суспільство, Чарльза І та синдром королівської шиї
Спостерігаючи як нищаться рештки сподівань на демократичний розвиток України, сьогодні абсолютна більшість українців погоджуються, що ТАК далі жити не можна. Проте виникає природне запитання – ЯК тоді можна жити? І, що саме головне, як тоді жити ТРЕБА?
Ще донедавна багато хто мріяв про авторитарну та сильну владу, пов’язуючи наші негаразди саме з демократією, яка начебто розбалансовує державу.
Безумовно, період "помаранчевої відлиги" відрізнявся більшим рівнем свобод і суттєво нижчим рівнем фальсифікацій результатів волевиявлення. Але чи була в Україні справжня демократія? І як від неї залежить наш добробут?
За відсутності демократії, єдиним мірилом рівня несприйняття урядової політики стають протестні акції, апогеєм яких є революція. Тобто і в демократіях, і в деспотіях урядовці керуються почуттям самозбереження та реагують, в першу чергу, на загрозу припинення свого перебування при владі.
З тією різницею, що в демократії метод зміни влади є значно простішим – для цього не потрібно виходити на барикади, достатньо в день виборів не голосувати за тих, хто не виправдав сподівань.
Основною перепоною на шляху від олігархії до республіки, орієнтованої на забезпечення потреб всіх громадян, є розрізненість та чвари між самими громадянами. Ці чвари штучно інспіруються та підтримуються на рівні постійної публічної дискусії підконтрольними олігархам ЗМІ.
Вступ до НАТО, стосунки з Росією, мовне питання, ставлення до тих чи інших історичних постатей – ось лише деякі з тем, що дозволяли впродовж довгих років уникати консолідації громадян навколо спільних проблем – рівня корупції в країні, неефективного державного управління, знищення цілих галузей економіки, жахливого стану системи охорони здоров’я, несправедливої системи оподаткування та, що найголовніше, відсутності стратегії розвитку держави.
Навіть сьогодні, перебуваючи в епіцентрі "реформаторської" активності влади, ми не отримуємо відповіді на прості запитання: ЧИМ і КОЛИ ці "реформи" мають закінчитись.
Натомість влада свідомо провокує суспільство на обговорення інших, більш комфортних для неї тем. Провокує, встановлюючи пам’ятники Сталіну, заперечуючи Голодомор, або вивішуючи на державних установах прапори СРСР.
Влада навмисно минулим відвертає нашу увагу від сучасного та майбутнього. Публічними сварками про те, чи був Голодомор геноцидом, вони намагаються відволікти нас від того Голодомору та геноциду, який вони розпочали сьогодні.
Найбільший цинізм цієї ситуації полягає в тому, що самі можновладці не є носіями тих конфліктних ідей, якими вони розділяють громадян. Яскравим прикладом, який це повністю підтверджує, є ставлення Партії регіонів до співпраці з НАТО.
Перебуваючи в опозиції, представники ПР щороку блокували трибуну парламенту в знак протесту проти спільних Україна-НАТО військових навчань "Сі Бриз". Проте, як тільки Янукович став президентом, всі протести припинились.
Військові кораблі НАТО безперешкодно почали заходити до Севастополя, не зустрічаючи жодних перепон не лише з боку влади, а й з боку мешканців міста. Це ще раз доводить, яке місце в системі життєвих проблем пересічного севастопольця займає це питання.
Я переконаний, в тому, що у пенсіонерів у Львові та Донецьку абсолютно однакові проблеми. Так само як абсолютно однакові проблеми у студентів Києва і Сімферополя, або лікарів Вінниці та Луганська.
Однакові проблеми у підприємців Луцька та Харкова.
Проблеми представників тієї чи іншої соціальної групи – стану – не можуть залежати від місця проживання, оскільки забезпечення їхніх потреб регулюється однаковим недолугим законодавством, спільним на всій території нашої держави. І втіленням цього законодавства займаються однаково некомпетентні та корумповані чиновники.
Ця теза є настільки зрозумілою, що я не зустрічав жодної людини, яка б її намагалась спростовувати. Проте розглядаючи електоральну карту України, традиційно розділену навпіл, розумієш, що, на превеликий жаль, ця теза для більшості громадян не була достатньо очевидною.
Політична партія – не футбольний клуб. За неї не можна вболівати тільки тому, що вона з нашого міста. Вона не може за визначенням представляти інтереси мешканців території. Не може одна й та сама партія задовольняти антагоністичні інтереси донецького олігарха і працівника його шахти, або закарпатського податківця і місцевого підприємця.
Це – нонсенс. У олігарха і працівника від початку закладено конфлікт інтересів. Працівник хоче більшу заробітну платню, кращі умови праці, більшу відпустку, а власник підприємства зацікавлений в тому, щоб мінімізувати свої видатки, в тому числі, на забезпечення своїх співробітників.
Обираючи до парламенту не за становою, а за територіальною ознакою, вчителі, лікарі, студенти, пенсіонери, військові, вчені, підприємці повністю позбавляють себе справжнього представництва, більше того, позбавляються справжньої демократії.
Справжню демократію може забезпечити тільки потужне структуроване громадянське суспільство. Базою для такого громадянського суспільства мають стати багаточисельні загальнонаціональні станові об’єднання, що представляють інтереси, в першу чергу, економічно-активної частини населення.
Саме ці люди створюють той продукт, який в їхніх же інтересах має перерозподіляти держава.
Економічно активна частина населення ділиться на дві прості категорії: роботодавці та наймані працівники (студентів можна формально віднести до останніх). Таким чином, основними громадськими об’єднаннями мають стати профспілки, організації роботодавців та галузеві асоціації.
Саме вони, шляхом діалогу, мають визначати соціально-економічну політику держави та перерозподіл національного продукту. Найвпливовішим громадянським органом в державі має бути Національна Асамблея – зібрання представників всіх галузевих організацій, як роботодавців, так і працівників.
Такий підхід не означає демонтажу політичних партій. Проте між політичною партією та громадянином нарешті з’явиться той посередник, який одночасно може виступати гарантом виконання передвиборчих обіцянок, що даються конкретній соціальній групі.
Таким чином, будь-яка політична сила, яка хоче отримати підтримку тієї чи іншої соціальної групи, буде змушена переконати її представників в тому, що після приходу до влади нею будуть втілені ті законодавчі зміни, які є найбільш сприятливими саме для цієї категорії.
В системі спілкування партія-виборець давати обіцянки дуже просто, зазвичай партії навіть не намагаються підготувати обґрунтування або законопроекти, які будуть прийняті після перемоги на виборах.
В такій системі в цьому й немає необхідності. Експертний рівень пересічного виборця все одно не дозволяє йому проаналізувати реальність втілення таких програм. Крім того, не об’єднаний з іншими представниками своєї соціальної групи виборець не має можливості спитати потім з політичної партії за невиконання нею своїх обіцянок.
Зовсім інша ситуація буде складатись тоді, коли політикам доведеться виходити на передвиборчі домовленості з підготовленими галузевими організаціями, які не лише спираються на значну кількість своїх членів, а також мають можливість утримувати фахових експертів та самостійно розробляти ті законодавчі пропозиції, які їм імпонують.
Домовлятись, беручи на себе конкретні зобов’язання з зазначенням термінів їхнього виконання. Домовлятись, знаючи, що кожен твій крок перебуває під постійним контролем з боку іншої сторони.
Наслідком цього буде жорстка селекція шахраїв від політики, які не здатні нічого запропонувати окрім порожніх обіцянок, які вони до того ж ніколи не планують втілювати.
Ті багатомільйонні бюджети, які сьогодні витрачаються партіями на політтехнологів (фактично на маніпуляції громадською свідомістю), доведеться витрачати на роботу експертних інститутів.
Кожній політичній партії доведеться реально шукати свою соціальну платформу, оскільки неможливо сидіти на кількох стільцях одночасно. Буде неможливо одночасно виступати за зменшення податків та збільшення соціальних виплат. Або стояти на захисті і імпортерів, і експортерів. Власне робити все те, чим сумновідома українська політика.
Для запровадження станової демократії сьогодні склались надзвичайно сприятливі умови.
Антинародна соціально-економічна політика уряду провокує по всій країні громадян до самоорганізації. На зміну портфельним та контрольованим владою профспілкам та об’єднанням роботодавців приходять справжні.
Вчителі і зернотрейдери, перевізники і державні службовці, лікарі та підприємці змушені вчитися захищати свої станові права.
Чисельність галузевих акцій показує, що у випадку об’єднання всіх категорій, громадяни вже сьогодні здатні поставити владу на місце, відновити в країні конституційний лад, змінити парадигму податкової та соціальної політики.
Більшість наших співвітчизників справді сьогодні готові до цього. Причиною того, що цього ще не відбулося є не страх, як наївно вважають на печерських пагорбах. Більшість цих людей свій страх залишили на Майдані, чекаючи поки до Києва підтягнуться озброєні бойовими набоями війська.
Сьогодні люди більше бояться, що в кінці місяця їм не буде за що купити хліба, ніж досить сумнівного силового розгону революції. Основною перепоною революції є запитання – а хто замість?
В далекому 1215 році, підписуючи на спині короля Джона Безземельного Велику Хартію Вольностей, англійські повстанці не задавали собі подібного запитання. У них навіть не було можливості провести вибори.
В династичному королівстві нащадка престолу можна поміняти тільки на іншого нащадка. Проте вони визначили правила, які суттєво обмежили його повноваження.
А вже через 400 років нащадки цих повстанців, захищаючи своє право формувати парламент, стратили короля Чарльза І, який вирішив встановити абсолютизм. Йому відрубали голову. Англійці надто добре знали, що відсутність негайного покарання провокує рецидив правопорушення.
В Англії й досі є монархія. Формально монарх досі є головою держави і міг би спробувати демонтувати парламентаризм. Наприклад, рішенням Конституційного Суду. Але цього не відбувається. Щоразу, коли в голову британського монарха приходить така думка, в нього нестерпно починає боліти шия.
Олександр Данилюк, адвокат, координатор громадянського руху "Спільна Справа", спеціально для УП
