Просто треба бути вільним
"Всі ми загрузли в болоті, але дехто із нас дивиться на зірки"
Оскар Уайльд
Чесно кажучи, мені не зовсім зрозумілі той розпач, який декого відвідав і той ажіотаж, який сколихнув журналістську спільноту у зв’язку із новопризначеною прес-секретаркою нашого гаранта.
Можливо, я вже перебуваю в такому віці, коли перестаєш дивуватися будь-чому?
А можливо через те, що не мав особистого щастя бути знайомим ні з самою головною фігуранткою скандального дійства, ні з її творчими наробітками (головредактор "Савік Шустер студії" мені ні про що не каже, бо саме з 2008 я продукцію Шахвіка практично не споживаю), як мало що знаю про її звитяги на громадському поприщі. А тому на особистому рівні ця подія мене не зачепила.
Та дивуватися та обурюватись із приводу фортелю, який відчебучила ця кобіта не варто. А варто розібратися в самих собі.
Десь в середині 90-тих, на якійсь міжрегіональній тусовці ми під коньячок намагались коротко сформулювати кредо українського журналіста. Вийшло щось таке.
Журналіст мусить бути об’єктивним, порядним, максимально можливо незалежним та незаангажованим, постійно перебувати в опозиції до будь-якої влади і трохи ліваком.
Невдовзі я для самого себе в це формулювання вніс одне доповнення і уточнення.
Доповнення таке – для здорової злості журналіст перманентно мусить бути трохи голодним.
А уточнення стосувалось взаємостосунків із опозицією. Журналіст повинен перебувати не просто в опозиції до влади, а в особистій опозиції.
Справа в тому, що однією із найголовніших якостей справжнього журналіста, а не щелкопера (писаки) є об’єктивність. А об’єктивності можна досягти лише за умови максимально можливих незаангажованості та незалежності.
Сама ж по собі належність до опозиційних сил аж ніяк не гарантує журналісту його незалежності. Мало того – його ангажованість може бути навіть сильнішою – будуть тиснути певні моральні обставини чи зобов’язання.
Бо кожне публічно мовлене критичне слово не в бік влади, а стосовно соратників (навіть якщо вони останні покидьки) часто-густо багатьма буде розцінюватися як зрада. Як точнісінько так буде розцінюватися будь-яке добре слово на адресу влади, навіть якщо вона на те заслуговуватиме.
А так не мусить бути.
Бо якщо ти маєш певні життєві принципи і, живучи за цими поконами, ти з одного боку в ладу із власною совістю та оточуючими тебе людьми, а з іншого – зовсім не в ладу із існуючим станом речей, то мусиш намагатися максимально дотримуватися тих принципів, а не правил гри, за якими тобі пропонують жити сили, які отой самий стан речей і створили чи створюють.
В нашому випадку це стосується і влади, і так званої опозиції.
Втім, ситуативно, якщо якісь дії чи прожекти хоч влади, хоч опозиції не суперечать твоїм принципам (і якщо такі взагалі маються), то заради тієї ж таки об’єктивності, ти можеш підтримати хоч владу, хоч опозицію.
Але, повторюсь, аби дозволити собі таку розкіш, треба бути максимально можливо незалежним. Тим паче, коли справу маєш із нашою владою та нашою опозицією.
Бо тут можуть виникнути інші моральні перепони.
Справа в тому, що в українських реаліях – як у владі, так і в опозиції – стільки моральних виродків та інших лайнюків, що підтримуючи ті чи інші їхні, най навіть і найкорисніші ініціативи, ти, в дефініціях Сергія Грабовського (правда, озвучених трохи з іншого приводу), ризикуєш сам опуститися до плінтусного рівня отих самих покидьків.
Що в такому випадку робити, я напевне не знаю.
Давати якісь конкретні рецептурні поради не берусь. Мабуть, що тут кожен повинен вирішувати сам для себе наскільки він готовий опуститися та забруднитися, тобто все залежатиме від індивідуально-встановленої планки моральної гидливості.
Інша справа, якщо вірити анонімному знайомцю Юрія Луканова, у 99% вітчизняних акул пера згадана планка плутається десь під ногами і лишень заважає жити, а то її і просто не існує.
Можливо, згаданий відсоток дещо і завищений, але мабуть що не дуже то й сильно. Що само по собі оптимізму не додає.
Тим паче, що у так званих нонконформістів мається своя, здавалось б, логічна і неубієнна аргументація щодо необхідності, як на мене не дуже то й природного, злягання із владно-опозиційними структурами.
Мовляв, хто як не ми, пішовши на співпрацю (читай: вклавшись під) із тими клятими негідниками спроможемося зробити їх менш негідними.
Це з одного боку, а з іншого, аби не бурхлива діяльність журналістів, котрі в той чи інший спосіб набули статусу держслужбовців, то життя їх колег, які такого статусу не мають, було би важчим – головно в сенсі здійснення професійних обов’язків.
Зокрема, в якості наочного прикладу, наводиться прийняття ВР та підписання президентом законів про інформацію, які розроблялись і лобіювались екс-журналістами – провладною Оленою Бондаренко та опозиційним Андрієм Шевченко.
Так то воно можливо й так, аби не одне але… Судячи з усього, ці закони, на думку деяких фахівців, "чергова "мертва" правова норма". Отаке от "полегшення"…
Взагалі-то, теза про те, що через входження у владу чесних, порядних, фахових і розумних опозиціонерів можна вплинути як на самих владоможців, так і сприяти необхідним реформам, не нова.
Втім, про ту негативну роль щодо формування теперішньої панівної верстви і фактичного нищення системної опозиції в Україні, яку відіграли і продовжують відігравати так звані входженці, якось вже писалось. Правда, стосувалось це найбільше політиків.
До речі, один із перших апологетів такого входження, "батько" так званої конструктивної опозиції, В’ячеслав Чорновіл незадовго перед загибеллю змушений був констатувати хибність такої позиції: "...Не треба було йти у владу – ось основна помилка
Не говорити президентові: ми будемо вас підтримувати, а ви призначте наших людей. Каюся, і моя провина є. Хотів, щоб партія все ж таки була представлена у владі. Хоч окремими острівцям. І що в результаті отримали?".
Але я сьогодні про журналістів. В нашому середовищі теж вже тривалий час точиться полеміка, як з приводу входження/невходження у владні структури, так і про підтримку тих чи інших владних ініціатив.
(Про співпрацю із так званою парламентською опозицією та про моральні аспекти такого співробітництва більше ніж я вже сьогодні сказав якось іншого разу).
Як на мене, найпоказовішим прикладом такої полеміки стало 8-річної давнини з’ясування позицій поміж Андрієм Шевченком із його Маніфестом та Андрієм Бондарем із його відповіддю на це послання.
Олександр Черненко, котрий нещодавно ту полеміку оприлюднив у своєму блозі, зауважує, що вона і дотепер "не втратила актуальності, хоча і не дає відповідей на ті питання, які зараз стоять перед нами". А "по багатьом питанням" у нього і досі "відповідей немає".
В мене теж не на всі питання маються остаточні відповіді.
Але зважаючи з одного боку на сентенцією Андрія Шевченка з приводу доцільності входження у владу: "Ми знаходимо місце для мізинця, ставимо туди ступню, працюємо, якщо потрібно, ліктями і розширюємо простір свободи. Ми не мріємо і не будуємо схеми – ми діємо. Ми не боремося – ми доносимо наші цінності і втягуємо інших у нашу гру".
А з іншого – на слова Андрія Бондаря: "Я точно знаю, що належить мені: це стіл, комп'ютер і вільне право вистукувати на ньому те, що мені диктує моє сумління й талант. І я не претендую на щось більше. Це і є мій "бій", у якому я відстоюю свою, за висловом Юрія Андруховича, останню територію. Бо іншої не маю".
Мені ближча і зрозуміліша позиція останнього, бо й дійсно: "Не треба примушувати себе бути вільним, треба просто бути ним".
Ну, а що стосується конкретних входженців у владу від журналістики (в тому числі і нової президентської прес-серетарки), чи навіть професійних опозиціонерів звідтам же, то як свідчить практика, переважна більшість із них перестають бути журналістами.
Вони трансформуються, в кращому випадку, у звичайних чиновників, а в гіршому – в щелкоперів. І повернення звідти майже не існує.
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП
