Реальність з-під PRESSу
"Цензура – це ліки, якими зручно вгамовувати головний біль. До них легко звикнути, але наслідки непередбачувані, бо жоден із диктаторів добре не закінчив".
Саме ці слова можна прочитати на фотографії із зображенням Сергія Лещенка в рамках фотовиставки "Під pressом", яка активно поширюється країною.
Продовжуючи тему, наведу приклад з власного досвіду. нещодавно стоматолог (вельми фаховий), до якого мав нагоду потрапити на прийом, незважаючи на гострі болі, усіляко запевняв в тому, що вказані мною зуби боліти не можуть. як і сусідні...
Мовляв, вони є мертвими, з них видалені нервові закінчення… Він приписав звичні для таких випадків ліки, я пройшов курс лікування. біль на певний час вщух. Однак, незважаючи на запевнення лікаря й самонавіювання, дискомфорт не зникав…
В результаті біль став ще гострішим і закінчилося все справжнісінькою операцією із таким незвичним як для зубної болі наркозом. Стоматолог вибачився, однак лікаря вочевидь доведеться змінити…
Як не дивно, однак саме із таким стоматологом на даний момент асоціюється чинна влада. Суспільство намагаються переконати в тому, що життя нормалізується, жити стає краще, влада працює ефективно й країна рухається семимильними кроками демократичного поступу.
Таке враження, що "місто сонця" уже не за горами. от тільки при цьому чомусь забувається, що "місто" це – не більше, аніж утопія.
Разом з тим, саме в таку утопію сьогодні свідомо намагаються втягнути кожного.
Ще Шопенгауер, вважаючи, що "світ є моїм уявленням", стверджував, що пізнання являє собою перехід не від уявлення (ілюзії) до речі в собі, а від уявлення до уявлення.
В сучасному постмодерному суспільстві реальність втрачає критерій об’єктивності.
Реальність стає множинною і жодна з них є нічим не реальнішою за інші. Головним за таких умов стає не те про що мовиться, а те, як воно подається. реальність сприймається як конструкт, ефект, насамперед створений мас-медіа.
Домінантною стає не правда, критерій істинності, а звичайнісіньке шоу. Коли ж це шоу перетворюється на гру одного актора й ця гра видається за єдино можливу правду, сама гра, як і пошук правди, втрачає будь-який зміст.
Втім, саме в таку реальність сьогодні намагаються змусити повірити нас із вами. Саме таку реальність у своїй переважній більшості продукує дискурс медіа. Щоб в цьому переконатися, достатньо лише увімкнути екрани популярних телеканалів країни, чи розгорнути шпальти окремих газет.
Підконтрольні владою медіа вже давно перетворилися на свого роду "зомбі" з продукування лояльних громадян. Інші – перш, аніж подати інформацію, все частіше замислюються над тим, а чи варто це робити.
"Ми дійсно не формуємо завдання для каналів, не диктуємо, як повинні писати журналісти. ми просто працюємо, а це справа журналістів – писати так, як вони вважають за потрібне. Я завжди мріяла про таку владу, яка не буде нав'язувати враження про себе, а навпаки, буде дуже уважно читати і слухати незалежні оцінки і робити вчасно висновки. Зараз у нас так і є. І так має бути в демократичній державі".
І коли Ганна Герман стверджувала дані слова, вона навряд чи безпосередньо вводила в оману… За цензуру ефективнішою може бути хіба що самоцензура. Достатньо лише натякнути, дати всім зрозуміти. А далі спокійно працювати і вчасно робити висновки.
Як наслідок, реальність перестає бути множинною. З добірок новин зникають якщо не цілі сюжети про окремі, важливі для життєдіяльності країни події, то інформація дозується таким чином, щоб максимально знівелювати їх значення.
Країна, приміром, може стежити за подіями в Гватемалі, чи із захватом дискутувати про об’єктивність результатів голосування відбіркового туру Євробачення (хоча дані події можуть бути й не менш важливими), в той час, як вибухи на донецьких шахтах чи акції протесту на заході, просто залишаються поза увагою.
Реальність стає монолітною. її продукує Банкова, її слухняно вибудовує Грушевського й чемно ретранслюють медіа. Дискурс стає одностроннім. Думка протилежної сторони, коментарі експертів більше неважливі, їх подавати недоцільно.
Однак, головний біль від цього не припиняється, дискомфорт не зникає.
Й не дають йому зникнути ті поодинокі "острівці свободи", які ще залишаються, які ще досі не усвідомили, як слід правильно працювати. Є вони й на телебаченні, є й у пресі, й більш масово – у віртуальній сфері.
Після "африканського вибуху", який, за великим рахунком, став можливим саме через кооперацію в соціальних мережах, віртуальна реальність стає ще більш актуальною, аніж була до цього. Її контролювати стає не те що важко – практично неможливо.
І якщо Еріх Фромм вів мову про втечу від свободи, то сьогодні в пошуках свободи людина тікає від контрольованої реальності. Вона шукає реальність у віртуалі – сфері, де пошук правди ще не втратив свого змісту.
Однак, поглинувши в неї, помічаєш, що головний біль починає лише зростати. І коли біль стає нестерпним, коли розумієш, що за свободу необхідно боротися, мимоволі усвідомлюєш, що без хірургічного втручання патологію можна й не усунути…
Ігор Дебенко, політолог, Івано-Франківськ, для УП
