Як у Печерському суді Бен Ладена ловили
Чи маємо ми право бути присутніми на судовому засіданні, не будучи стороною в справі, а просто – із ціллю ознайомитися з нашим правосуддям поближче?
Другий пункт 129-ї статті Конституції надає нам це право, визначаючи його принципом гласності та відкритості судового процесу; він характеризує демократизм судочинства. Крім закріплення цих принципів в усіх процесуальних кодексах, у Конституції – ще і Європейський суд із прав людини називає відкритий (публічний) характер судочинства одним зі способів забезпечення довіри до судів.
Адже він захищає сторін від таємного здійснення правосуддя поза контролем із боку громадськості.
Відкритий розгляд справ дає можливість будь-яким фізичним особам безпосередньо знайомитися з роботою суду, що підвищує відповідальність суду за законне й правильне вирішення справ.
Це в принципі.
Але всі ми чудово знаємо, що в нашій країні ще не є достатньо врегульованими питання, які стосуються захисту чи дотримання прав громадян.
Коротше кажучи, чхати хотіла влада на наші права.
Тон цьому задають мін'юст та Державна судова адміністрація.
Безумовно, в Україні зроблено низку кроків задля забезпечення прозорості відправлення судочинства. Зокрема, в інтернеті з'явилися сайти судової влади й деяких судів. Прийнято закон "Про доступ до судових рішень", відповідно до якого створено електронний Єдиний державний реєстр судових рішень із відкритим і безоплатним доступом до текстів судових рішень. Щоправда, функціонує цей реєстр із великими проблемами.
ЄДРСР було створено в 2006 році. Однак, незважаючи на те що реєстр діє вже 4 роки, існує низка проблем у його наповненні. Зокрема, більшість судів, попри вимоги українського законодавства, не розміщують прийняті рішення на сайті ЄДРСР. А тисячі судових рішень, що були оприлюднені на сайті реєстру в лютому 2009 року, зникли з нього вже в травні…
Панове судді, ми ж чудово знаємо куди вони поділися, і за які суми приймалися.
Тому що бачимо суперечливість Ваших рішень.
Знаємо також, що по двох справах-близнюках можуть бути прийняті одним і тим же суддею зовсім різні рішення. Знаємо про те, що голови ВСУ, ВРЮ та мін'юсту особисто покривають такий безлад. Тому що якби вони насправді бажали порядку, то хтось із числа голів судів, осіб, що за це відповідають – обов'язково вже були б звільнені.
Та й суди дещо дивно дотримуються встановлених законодавством норм.
Зокрема, у кожному суді повинна бути охорона. Вона має дбати про те, щоб ніхто не пройшов до суду зі зброєю чи небезпечними предметами, або в стані, який ображає суспільство. Зверніть увагу, що ми не ототожнюємо це з нетверезим станом – якби стан сп'яніння був забороненим, то із цього приводу вже давно були б прийняті закони. Як у випадку з курінням у громадських місцях – воно заборонене.
Тому використання металошукача дійсно може бути виправданим.
Але огляд особистих речей і перевірка документів, навіть якщо особа схожа, скажімо, на Бен Ладена, не можуть бути виправданими заходами задля безпеки.
Порушуючи наші конституційні права, у судах, згідно з наказом 1322/11602 від 2 листопада 2005 року діє "правило": щоб потрапити на відкрите судове слухання, потрібно написати й завчасно подати у відповідний прийомний день клопотання на ім'я головуючого судді, і ще кілька днів – до 45-и! – чекати на відповідь. А в результаті – отримати відмову на клопотання, яке посилається на те, що "суд не може взяти на судовий розгляд особу "з вулиці".
Але ж, панове! Ніхто, за Конституцією, не повинен при вході вимагати дозволу керівництва суду на допуск до судового розгляду справ, що відбувається у відкритих судових засіданнях.
Водночас, судді взагалі не повинні перейматися тим, хто, крім учасників процесу, присутній у судовому засіданні, і з якою метою: чи це правники, чи звичайні люди "з вулиці". Головне – щоб не свідки. За порядком у залі судових засідань повинен наглядати відповідний охоронець, який, на сьогодні, за наші кошти, до речі, маючи спеціальне звання, зброю тощо – працює звичайним реєстратором на вході, переписує паспорти.
Хоча закону, який зобов'язує громадян пересуватися з паспортом – взагалі немає.
Крім того, існують "над-таємні" місця в судах, куди не потрапити, навіть маючи перепустку. Це, перепрошую – вбиральні. Туди не можна зайти, у тому ж Печерському суді, та інших судах, без "блату".
Але ж це знущання! Люди проводять у судових чергах години. Тож у судах могли хоча б дозволити справляти природні потреби "за кутом", позначивши цей "кут" окремим знаком.
Тому очевидним є те, що судова влада повинна ще багато чого зробити, щоб повернути до себе довіру громадян.
Одним із кроків у цьому напрямку має стати забезпечення прозорості в діяльності судів, через вільний доступ до відкритих судових засідань. Або хоча б –до туалетів.
Адже правосуддя – це справа світла, а не пітьми.
Хоча, мабуть, не в нашій країні… І не за нашого життя…
Наталія Гунченко, студентка Академії адвокатури України, практикант "Ліги захисту прав людини", спеціально для УП
