Фальшива толерантність
Сучасне поле ідеологічного, філософського, публіцистичного дискурсу активно продукує свої теорії. Причому їхній спектр настільки широкий і розмаїтий, що крайні полюси – взаємовиключні.
А це значить, що на якомусь етапі стався збій, допущено принципову й грубу помилку, компасна стрілка вектору християнського та національного розвитку українського суспільства збита з курсу.
Такі міркування навіяно останніми публікаціями деяких львівських інтелектуалів. Уже вкотре тематика торкається сумісності християнства та толерантності з націозахисними процесами й конкретними діями.
Здавалося б, чудово: надзвичайно важливий пласт буде піднято до широкого загалу та вмотивовано роз'яснено можливу узгодженість даних понять…
Але!
Чомусь давні апологети лібералістичної доктрини, осмислюючи цю проблематику, вирішили застосувати абсолютно новий метод: розгляд усіх питань, що безпосередньо стосуються християнства, без власне християнства. Як таке можливо – спитаєте ви? Погоджуюся – щонайменше нелогічно. Але ж вони потрафили!
Інакше як трактувати підведення до спільного знаменника толерантності – терпимість і розуміння до того, що утверджує людину й націю у світлі Божих істин, та терпимість до того, що знищує людину й націю?
Бо чи можна вважати правдивою толерантністю схильність показних християнських інтелектуалів до захисту україновбивчих ідеологій, начебто в дусі західної демократії – російського чи польського шовінізму, комунізму тощо? До пропаганди антихристиянських ідей – гомосексуалізму, одностатевих шлюбів, евтаназії? До антихристиянських й українофобських церков із відверто антидержавною позицією?
Простежується й певна їх непослідовність: як вже толерувати все, то все. Та ні – тут знову ж-таки модерний підхід.
Виявляється, панове ліберали, котрі неодмінно вважають себе патентованими християнами, полюбляють висловлювати й далеко нетолерантні думки. Очевидно, для урізноманітнення власного життя. Бо, на жаль, деякі самопроголошені "галицькі лицарі" не мовчать тоді, коли б саме їм, як носіям неодноразово здискредитованих в українській історії ідей лібералізму, космополітизму, пацифізму, безнаціонального демократизму, мультикультуралізму тощо – не гріх було б промовчати.
Однак тут вони не змовкають.
Зокрема, чути їх на диво агресивний, як для апостолів толерантності, голос проти тих, хто не мовчить, хто бореться з антиукраїнським режимом, хто не боїться стати на захист несправедливо ув'язнених молодих націоналістів – наприклад, із ВО "Свобода" та "Тризубу". Проти тих, хто пам'ятає, що в науці Христа є місце не лише для Нагірної проповіді, а й для "нетолерантного" вигнання бичем крамарів та міняйлів із храму Отця.
Так, саме представники сучасних націоналістичних організацій і партій висловлюються часом гостро.
Але, по-перше, не гостріше, ніж ліберальні автори-постмодерністи у своїх малохудожніх текстах. А по-друге, ця гострота виправдана, коли йде мова не про примітивне самозвеличення, а про викриття по-окупантськи безжального наступу на українство й кволі паростки національного народовладдя.
То що людяніше: "нетолерантно" захистити свою Батьківщину? Чи "толерантно" промовчати, щоб, не дай Боже, не зачепити основи панування можновладців?
Усім шанувальникам лібералістичного фундаменталізму не завадило б, у вільну від спотворення християнського вчення хвилину, заглянути до статті Івана Франка "Поза межами можливого". У ній Франко закликає "енергійною реакцією" усунути "нашу аж до границь безхарактерності посунену толеранцію хиб та слабкостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності".
Також анітрохи не здивуюся, якщо окресленим інтелектуалам із числа "еліти" видадуться незрозумілими чи неприйнятними думки Ліни Костенко, які вона устами Хмельницького передає нам: "…Кого рятуєш? Ворога?! Спинись!"
А шкода…
Нехай читачі вирішують, що чесніше й щиріше: приховано антинаціоналістичні заяви деяких львівських "холодноголових" чи щира, хоч і не менш "доброзичлива", позиція в коментарях на УП: "От хотів би поспівчувати... а не можу бути нещирим: нема в мене співчуття до ультраправих відморозків-маргіналів, котрими "Тризуб" був, є і буде".
І суду не треба. Розгул демократії. Але суть ліберального мислення передає доволі точно, без еківоків.
На жаль, представники інтелектуальної "еліти", як справжні фарисеї, багато чого недобачають.
Наприклад, нещодавніх нетолерантних виступів проти націоналістів, що піняться на вустах підстаркуватих майстрів порнографічного письменства. А могли б сказати слово правди й про "тризубівців", і про покійного засновника "Тризубу", до речі, приятеля багатьох ліберальних інтелектуалів, Василя Іванишина.
Цей же ж вигнаний свого часу з роботи за антирадянщину "кагебіст" не лише критикував бідних графоманів, а й одним із перших, ще з 1988-го, піднявся на боротьбу за легалізацію УГКЦ. І свідченням цьому – не лише його численні виступи по Західній Україні того часу, а й видана в 1990-му понад мільйонним тиражам розвідка "Українська Церква й процес національного відродження". Паралельно, у тому ж році – виступав на захист української мови й видав у співавторстві з Радевичем-Винницьким знамениту "Мову і націю".
Саме Іванишин, одним із перших, актуалізував поняття сучасного націоналізму як ідеології національного державотворення в роботі "Нація. Державність. Націоналізм" 1992-го року, засновував національні видавництва та молодіжні організації.
При цьому він мав нахабство влаштовувати дрогобицьких лібералів на роботу. Наприклад, одного талановитого робітника заводу, колишнього дисидента – журналістом у міськрайонну газету. Видав їм першу книжку – "Україна на полях Святого Письма", 1991 рік. І всіляко підтримував, коли справа йшла про утвердження національної справи та справді християнських ідеалів.
Дехто із сучасних львівських лібералістичних небожителів багато б міг розповісти про свій дрогобицький період життя й роль Василя Іванишина в ньому, однак чомусь не квапиться.
Мабуть, з надмірної толерантності, скромності та справедливості.
Голобельно критикувати завжди легше. А можна було б, задля пристойності, розказати громаді про свої здобутки в націозахисній та державотворчій діяльності.
Хоча всі й так знають, що зробили для України "негакебісти"-ліберали – на щастя, не всі!
– ідейно дезорієнтували національну революцію наприкінці 1980-х, перевівши боротьбу за українську державу в безперспективне русло боротьби за ліберально-космополітичну "демократію";
– те ж саме повторили в 2004 році;
– систематично, в унісон із російськими імперкомуністами, боролися з українським націоналізмом, ОУН та УПА тощо, безпідставно звинувачуючи їх у нацизмі, фашизмі, антисемітизмі;
– підігрували деяким антинаціональним ідеям і діям влади.
А це вже недалеко від українофобії…
Щоправда, є й порядні, національно свідомі люди, що сповідують демократично-ліберальні політичні ідеали й, без зайвого пафосу, проявляють щось більше за просту толерантність.
Саме вони – харківські правозахисники, дисиденти, письменники, журналісти, політики, підприємці, учені, юристи, митці – негайно після початку політичних репресій стали на захист арештованих націоналістів, писали об'єктивні статті, підписували численні звернення, відкриті заяви, забезпечували моральну та матеріальну підтримку, брали участь в акціях протесту... І навіть, як брати Капранови, мали громадянську мужність вступити до лав переслідуваного "Тризубу".
Та львівські "християни" чомусь знову мовчать: на жаль, вони не можуть або не хочуть зрозуміти тих, у чиї груди, як і Тілю Уленшпігелю, "б'ється попіл Клааса".
Ось і паплюжать патріотів із позицій прозахідного космополітичного лібералізму, неусвідомлене подаючи толерантну руку спільної ненависті московським шовіністам. Чи усвідомлено?..
Хоча ліберали й претендують на роль еліти, особливо в Галичині, але ця еліта, самодискредитована на політичному рівні кількома останніми виборами, показує свою національну та державотворчу яловість.
Особливо це помітно в сферах культурній та релігійно-духовній.
Сказано ж мудро про лжепророків і лжевчителів Великим Галілеянином: "Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, а всередині – хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх".
Думаю, серед української громади достатньо мислячих людей, яких не введе в оману фальшива м'якість овечої вовни й тонке блеяння про "толерантність" до хижаків. Чи не краще вірити щирому пориву молодих патріотичних сердець та їх безсмертному героїчному чину?
Громада, мабуть, чекає від інтелігенції – свого справжнього духовного проводу – осмисленого й відповідального розмірковування, а не фарисейських балачок у дусі спотвореного християнства.
Балачок, що нагадують немудрі пошуки скалки в оці брата свого.
Іван Кілик, Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова, спеціально для УП
