"Умикнена" Україна
Протягом останнього тижня журналістське та експертне середовище жваво обговорювало порушення кримінальної справи проти другого президента Леоніда Кучми. Висувалися різні версії, аналізувалися варіанти закінчення цього процесу та мотиви його ініціаторів.
Проте, напевно, мейнстрімом дискусії щодо справи проти Кучми стало питання: кому потрібен і кому вигідний цей процес?
Із цього приводу вже висунуто достатньо авторитетних версій, у кожній з яких, очевидно, є своя правда й своя раціональна складова. Проте за детальною дискусією якось загубилося те, що насправді в розкручуванні справи Кучми є один великий, хоча й безособовий, інтересант. Це не президент Янукович чи його адміністрація. Це не генпрокурор Пшонка чи його заступник Кузьмін.
Це система влади.
Одразу зазначимо, що всі версії щодо очевидних мотивів цієї справи мають право на життя. Вони були на поверхні й уже стали надбанням громадськості: помста нинішнього президента колишньому; тиск на Литвина; спроба відволікти увагу від переслідування опозиціонерів, справи проти яких зависли в повітрі; зрештою, спроба дати людям чергове видовище вибіркової справедливості, яке має тимчасово затьмарити зголоднілий розум розчарованого у псевдореформах виборця.
Проте головне підсвідоме завдання, яке ставить система, висуваючи обвинувачення Кучмі, – спробувати створити в громадян відчуття невибірковості й неупередженості вітчизняного правосуддя й правової системи в цілому.
Системи, яка, насправді, вочевидь просякнута вибірковістю, упередженістю й заангажованістю.
Судіть самі: системі потрібно посадити чи принаймні відвести до суду другого президента, і цього буде достатньо для того, аби потім усі – від президента до дрібного районного начальника – кричали: "У кого немає справедливого правосуддя? Дивіться, у нас навіть проти президентів обвинувачення доводять!" Нехай колишніх і давно позбавлених важелів впливу на реальну політику…
Автор у жодному разі не хоче сказати цими рядками, ніби справу Кучми не потрібно розслідувати, а самого екс-президента, у разі доведення провини, судити.
Безумовно, треба.
Проте з цієї справи неприпустимо робити піар-кампанію демонстраційної справедливості. Адже поки політики й чиновні правоохоронці в екстазі законослухняності кричатимуть про "непересічний приклад реалізації справедливості", за їхніми спинами й за переможними реляціями про "настання порядку й законності" продовжуватиме зберігатися такий само, як зараз, правовий нігілізм, ігнорування законодавства, свавілля силових органів і вибіркова справедливість суду.
Поки суспільство відволікається на справу проти Кучми, а влада вже готується до бравурних заяв про "остаточну перемогу закону" – на українських дорогах судді продовжують збивати дівчат-студенток, прокурори давлять жінок своїми далеко не бюджетними автівками, власники ЗМІ визначатимуть редакційну політику, а в Україні загалом консервуватиметься стан, який автор визначає як неправову і нелегітимну законність режиму.
Адже із суддею, який майже рік тому збив насмерть дівчину й при цьому продовжує працювати на тій же посаді в тому ж суді, вчинили законно. Провели всі слідчі дії згідно з усіма правилами й не знайшли складу злочину.
Проте це формальна законність.
Вона не є ані правовою, ані легітимною. Вона не є правовою, тому що порушене базове право людини на життя не було відстояне через справедливе покарання порушника. Вона не є легітимною, тому що таке правосуддя не визнається громадянами, які дедалі менше довіряють вітчизняному суду.
Утім, як і владі в цілому. Не довіряють, тому що бачать загрозливу системність випадків, аналогічних вищенаведеному прикладу.
Не меншу небезпеку для суспільства становить те, що подібні приклади вибіркового правосуддя й неправової формальної законності призводять до насаджування в країні подвійних стандартів.
Адже це саме і є подвійні стандарти в здійсненні правосуддя, коли під тимчасову потребу, і з переважно політичних мотивів починає активно розкручуватися справа десятирічної давнини, а конкретні злочини, вчинені нещодавно, спускаються на гальмах і закриваються. Напевно, для того щоб вмонтувати у владу нових залежних і підконтрольних "гвинтиків", які, пам'ятаючи про своє минуле, слухняно виконуватимуть неправові накази владної верхівки.
А тим часом публічні рупори влади розповідатимуть про те, що в країні відбувається "боротьба з корупцією", триває "наведення порядку", "відновлення справедливості", що відтепер усі стали рівними перед законом – нібито "незалежно від мандата, посади чи партквитка".
Проте варто відкрити стрічку кримінальних новин і подивитися, як черговий чиновник або депутат уникнув відповідальності, щоб побачити подвійність стандартів, яка чітко прослідковується в таких висловлюваннях.
Утім, подвійні стандарти чи, радше, відсутність стандартів, притаманна для нинішньої влади, так само прослідковується у всьому, що вона робить. У відносинах із партнерами, у ставленні до колишніх керівників, у ставленні до своїх обіцянок.
Команді Януковича вдалося наочно спростувати тезу "ворон ворону око не виклює".
Виклює... Якщо йому це буде вигідно, і підвернеться вдала нагода.
Причому "клювання" починається з того, хто слабше. Спочатку почали клювати Тимошенко. Зараз дісталися до Литвина, Кучми і "не донецьких" у владі. Потім, вочевидь, клюватимуть того, хто виявиться слабшим усередині команди.
Ми, безумовно, не збираємося захищати "закльованих" сьогодні "воронів". Як то кажуть, "катюзі по заслузі". Проте принцип, який сьогодні послідовно сповідує влада, – "друзям усе, а ворогам – закон" – усе ж є ще одним прикладом подвійних стандартів і двоякого бачення справедливості.
Через подібну імітацію безпристрасного правосуддя, засилля подвійних стандартів та впровадження в щоденне життя нелегітимної законності країна отримує примару порядку, за якою ховається руйнування правової основи життя суспільства.
А в суспільства, яке не має міцної й легітимної правової основи, дуже легко "умикнути" будь-яке право – від права на вибір до права на життя.
Перефразовуючи влучну обмовку Януковича, саме такою сьогодні є наша "умикнена" Україна.
Олексій Краснопьоров, політолог, спеціально для УП
