Україно, заглядай у поштову скриньку!
"Стук у двері.
– Хто там?
– Полковник удома?
– Вдома. А хто його питає?
– Це листоноша із Франції. Я приніс полковнику лист від лауреата Нобелівської премії миру".
Фрагмент п'єси, яка розігрується на телеекранах усього світу
Так, панове. Президент США, який отримав Нобелівську премію миру з формулюванням "за екстраординарні зусилля в укріпленні міжнародної дипломатії та співробітництва між людьми" написав такого листа Полковнику, якого тому 40 років ніхто не писав. До речі, нобелівському лауреату в галузі літератури Маркесу на замітку, можливе продовження відомого твору.
Хоч сам факт написання листа Полковнику – крок неординарний, зміст листа премійованого миротворця своєму ледь не земляку нічого надзвичайного в епістолярному жанрі сучасної культури мови не виявив: ці ж самі томагавки як голуби миру.
Криза жанру.
Що ж, як говорив не відомий грузин, "інших письменників у мене немає".
Хоч і не гарно читати чужі листи, але, оскільки він свідомо відкритий автором для загального огляду, уважно ознайомимося з ним. Тим більше, між його рядками читаються доволі цікаві речі. Настільки цікаві, що одним із наступних адресатів західних літераторів може бути Україна. І цього, враховуючи японський апокаліпсис, довго чекати не прийдеться.
Не хочу нікому нічого доводити, до того ж раніше ж сам твердив, що доказана правда є брехнею, – але переписка західних лідерів із лівійським старцем через телевізор прийшла в кожну домівку. Злиденному українському народу доводиться дивитися в паузах між нескінченою рекламою чужого щастя.
Тож читаємо чужого листа.
І дивуємося, що його написано Полковникові, а не українській владі.
Невже лівійський народ більш злиденний, затурканий та пригнічений, ніж народ України? Може й так. Може, статистичні дані про те, що більша половина українців живе за межею бідності, а в Лівії таких ледь 7 відсотків, – спотворені та не відображають дійсного стану речей. Але чому ж тоді лівійці живуть на десять років довше за українців? Питання, чи хотіли б українці животіти до 77-79 років, видається риторичним.
Читаємо далі.
"Цивілізоване суспільство надзвичайно стурбоване тим, що від рук військових Бенгазі загинуло близько 90 чоловік", – так починалася на диво короткочасна демонізація Полковника. А 22 березня цього року виконуючий обов'язки президента США Барак Обама заявив, що Полковник становить потенційну загрозу для народу Лівії, якщо залишиться при владі.
Звідси питання про шість із половиною мільйонів трупів у громадянській війні в Конго, у тій же Африці: невже вони не волали про сите демократичне життя та права людини?
Земля здригалася в агонії – а листоноша обминав Конго. Ніхто не писав тамтешнім полковникам.
Тепер – Ненька.
За роки незалежності Україна не дорахувалася близько 6 мільйонів своїх громадян.
Ледь не забув сказати, чому Обама лише виконує обов'язків президента США. Вірніше, завдання фінансової олігархії. Відповідь в одного з батьків засновників США, Томаса Джефферсона: "В державі може бути або демократія, або купка дуже багатих людей. Але не одночасно".
Повернемося до отриманого Полковником листа.
То де ж сотня-друга лівійців – а де мільйони українців? Нам би пасувало першими отримати листи Нобелівського лауреата чи його попередників.
Може вся сіль в особі самого адресата – Полковникові? Ніби не схоже.
Той зовсім на дотягує до апетиту Жана Бедель Бокасса, правителя Центральної Африканської Республіки, який поїдав плоть своїх ворогів, і це до-овго не псувало апетиту всьому іншому світу. Більш НАТО, Захід давно звикли до таких речей, адже відкрито підтримали одного молодого світоча західної демократії, колеги якого (не можу сказати, що він сам) у центрі Європи нещодавно на живо вирізали людські органи та торгували ними, ледь не через інтернет.
Тоді в чому справа?!
Чому така виключна увага до Полковника, якому 40 років ніхто не писав листів?
Важко повірити, що Захід взявся за перо через нафту, значні запаси якої було відкрито в Лівії в 1988 році. Адже ФРС малює долари в необмеженій кількості, хіба що, погоджуючи дизайн купюр із Конгресом США. Могли б і дальше платити скільки заманеться, не вдаючись до голубів-томагавків.
Тож нафта, якщо і є причиною листа Полковнику, то вона – не єдина.
Але не будемо гадати про інші мотиви, і повернемося до України.
У Неньки немає нафти чи газу. Але в неї є не менш важлива та взагалі безцінна підстава очікувати листи-вітання.
Земля. Годівниця. Не всидиш довго голодним, навіть обігрівши себе нафтою чи газом.
Це факт.
То ж, чекай, України, томагавків чи тополь, коли твоїм ближнім чи далеким сусідам конче забракне землі.
Судячи із триваючого японського апокаліпсису, потихеньку збуваються слова "американського сплячого пророка" Едгара Кейсі: "Планету здригне серія жахливих природних катаклізмів: землетрусів, повеней, вулканічних вивержень, цунамі, підйомів і опускань суші, які змінять вигляд Землі. У цих катастрофах загинуть Англія, Париж, Рим, Японські острови, Нью-Йорк, Каліфорнія, частина інших американських штатів ".
Якщо шановні добродії, любителі своєрідного епістолярного жанру, коли перо мокають у кров чи нафту, не захочуть, чи не зможуть чекати до середини цього сторіччя, коли нас за прогнозами ООН залишиться жменька в 26 мільйонів – то вони прийдуть набагато раніше. І як саме вони будуть діяти, щоб нас стало хоча б оті 26 мільйонів – здогадатися не важко.
Якщо не страшно.
Мова йде й про Захід, автора листа Полковнику, і про Північ, який не так давно умиротворив Грозний до стану Сталінграду.
Тож, розставляючи коми в посадковому кодексі, готуючи пенсійний Освенцім тощо – задумайся, владо! Чи не твоїми руками нас роблять менше?
І поглядай уважно в почтову скриньку. Полковнику також ніхто довго не писав.
До пори до часу.
Андрій Ільків, Львів, спеціально для УП
