Якщо завтра війна…
Світ сьогодні дивує і страшить. Дивує стрімкою ходою в бік "прогресу" зі щоденним погіршенням екології, натуральності харчів, комп’ютеризації в поєднанні зі зворотнім рухом від розвитку Людини та пізнання її Призначення.
Дивує глобальними викликами без відповіді, відволіканням "сильними світу цього" мало розвинутих країн від справжніх цілей та проблем.
Дивує своєю простою і страшною логікою "потужних" країн : головне – вижити. "Мені, сьогодні і будь-за що".
Страшить своєю злочинною сліпотою. Рахуванням людського життя на кілограми через фунти, євро та долари.
Страшить бомбардуваннями заради вищої Справедливості, вбивствами заради свого майбутнього щастя. Або хоча б спокою. Навіть якщо цей спокій буде забезпечено вбивством мільйонів людей.
За кілька останніх тижнів через геополітику США,Євросоюзу та Росії в близькосхідному регіоні війна стала дихати в спину всьому світові. Всім нам.
Хоча "великим" до цього – немає ніякого діла. Ми всі – просто пил на їхніх великих солдатських чоботях.
Вірніше – багно на їхній дорозі.
І цього не заперечити і найголоснішим криком. Навіть передсмертним…
Я вірю, що цього ніколи не станеться. Що війна оминатиме Україну. Хоча історія світових воєн оптимізму не додає.
Тож дамо оцінку своєї готовності до найгіршого : чим зустрінемо і яку відповідь зможемо дати ворогові, якщо будемо піддані нападу ?
Оцінимо державне управління . Маємо президента, який продовжує попередню політику здавання всіх українських інтересів пришвидшеними темпами: Чорноморський флот, газові угоди, неукраїнська власність та наступна продаж сільськогосподарської землі… Продаж "Укртелекому", як останнього зв’язкового армійського форпосту.
Аналіз можливих дій уряду мільярдерів-мільйонерів, що тримає свої кошти у швейцарських банках, здається, не викликає сумніву навіть у найбільших оптимістів: опору не буде. Як і не буде самого уряду.
Закуплена в Китаї гречка підтверджує лише одне: абсолютну неготовність країни до будь-яких природних катаклізмів або військових дій.
В разі порушення комунікацій, повітряних ударів або військових операцій, вже на першій стадії країну чекатиме звичайнісінький голод в містах та продовольчі мародерства в селі.
Ми лишимось без єдиного центру керування країною, без електро- і газопостачання, зв’язку та управління армією.
Почнеться новий (але не довгий) період махновщини в поєднанні з можливістю українців "розібратися" за утиски з "не українцями". Та навпаки.
А світ стоятиме на порозі нового, небаченого до цього переділу впливів. Який закінчиться поглинанням третини світових запасів чорноземів кимось із "сильних".
Що буде платою нам усім за безжурне та пусте життя протягом останніх двадцяти років? За те, що не змогли побороти штучні пута у вигляді дозволів, ліцензій та експертиз на власне виробництво.
Не дозволили тим, хто покинув край у пошуках реалізації потенціалу своєї активності, реалізувати себе. Замість того на кредитні гроші купували вироблене українцями за кордоном.
Що мовчали, спостерігаючи за грабунком всього і вся, створеного дідами. При цьому на сало і масло закордонне переходячи, забуваючи прислів’я "Чия пляшка на столі – того й влада на селі".
Що допустили самі собі на лоба повісити тавро "нації-паразита", яка не здатна утримувати себе на чорноземах, яким заздрить весь світ!
Нагайка розплати піде по спинах наших та онуків. Бо вирішили ми, що у світі цьому жити вільно – це жити в неробстві та недбальстві. Що терпіти можна будь-які уряди, слухати їх байки про "покращення вже сьогодні"…
За те, що шматок хліба не самі собі заробляли, а кредитом оплачували незароблений, за який дітям доведеться розраховуватись. Може тому й брали, що не самим платити.
А та "еліта", що править сьогодні, – дуже швидко перебудується під нову владу. Адже з приходом німців багато охочих було з голів колгоспів старостою сільським покерувати.
Так при "новому порядку" матимемо старі обличчя з новою нагайкою. Навіть можна сказати "рідною".
А далі що? Знову боротьба за звільнення та опанування українським простором. Але двічі в одну річку – напевне, не ввійти.
"Страшилки", скажете? Звичайно, що так! І мирне небо над головами нашими безжурними – сам Бог оберігає.
Оберігає – це точно. Та крім нього – більше й нікому. Бо створив нас такими безвідповідальними і безжурними, що самому йому нас і охороняти від всіх бід і нещасть.
А ми далі спатимемо. Бо нам можна те, чого не можна світові…
Петро Камінь, Товариство "Мале Коло", для УП
