Дзеркало Eire
17 березня – національне свято Ірландії – День Святого Патріка. Святкують усі, хто має в собі щось (кровне, духовне, спірітуальне) з чарівної землі Eire. Так гельською кличуть Зелений Острів – і він завжди озивається.
Цього року Ірландія відзначає ще й 90 років здобуття незалежності. В нас – 20. В них – 90.
У другій половині 90-тих я кілька разів побував в країні Eire. Вражають чисельні паралелі між нашими країнами. Кожна – метафора людського життя (і українського, і ірландського).
Таїнство переживання іншої країни не менш значуще, ніж власної, – особливо ж коли ніяковієш перед спорідненістю, якої не чекав.
Країна – бренд. Патріотизм – інтимне почуття. На кшталт релігійних переконань. Блез Паскаль казав: "Пишатися тим, що ти француз – приблизно те ж саме, що пишатися, що ти народився у вівторок". Ірландці наочно демонструють, що негаласливий патріотизм приносить дивіденди.
Якщо у 60-70 роки минулого століття Ірландія була "падаючою", по-справжньому вмираючою країною, то у 90-ті її було не впізнати. Був Острів Невдах, де люди просто спивалися – і ледь усе змінилося за життя одного покоління.
Eire – це стрімкий розвиток високотехнологічної економіки, сприятливий інвестиційний клімат, глибоко вкорінені демократичні інституції, тощо.
Ірландію не випадково вважали "європейським (кельтським) тигром". Багато що зіпсувала глобальна фінансова криза.
Як би там не було, а маленьку гонористу Ірландію добре знають в усьому світі. Зелений трилисник – shamrock, Кеннеді, О‘Хуліган, ірландські танці, Майкл Флєтлі – Lord of the Dance, U-2, Шинейд О‘Коннор.
Ірландці так само пісенна нація, як і ми. Неможливо вловити, передбачити, вгадати ту мить, коли раптом ірландець починає співати. Його в цьому непросто спинити.
Треба і нам "розкручувати" Україну. Не соромитися. Наступати.
Коли чоловіча збірна Вірменії з шахів виграла шахову Олімпіаду, Єреван святкував усю ніч. Минулого року виграли наші гросмейстери. Ви про це чули?
Пам‘ять: небезпечні глибини. Століттями Ірландія страждала від британського гноблення, що межувало із расизмом. Викорінювалася ірландська мова. За вживання ірландської дітей в школах карали різками.
Незважаючи на це, сьогодні ніхто з ірландців не сприймає англійську як "мову сусідньої держави". Ніхто не зве Джойса "ренегатом" за те, що він писав англійською. Навпаки, англійська сприймається як важливий засіб досягти життєвого успіху.
Відродження ірландської (гельської) мови є проблемою – і є державним (і суспільним!) пріоритетом. Гельська оживає – хоча основною мовою рідна ірландська є по селах.
Серед найнебезпечніших в історії терористичних формувань визначне місце займає Ірландська Республіканська Армія (IRA). Вона оголосила справжню війну британському урядові і вела боротьбу усіма можливими засобами – на війні як на війні.
Пересічні ірландці не схильні підтримувати розмову про ірландський терор – цю тему радять делікатно обходити. Поступово діяльність IRA стає історією.
У нас також в українській історії терористи репрезентовані рясно. Про них не дуже полюбляють згадувати. Народовольці. Есери. Анархісти. ОУН-УПА. РКП (б) – ВКП (б) – НКВС… (це вже терор державний).
Незважаючи на історичні образи, під час Другої світової війни близько 250 тисяч ірландців добровольцями вступили до лав британської армії (ще чимало воювали в армії США). Отже, гітлерівську Німеччину як ворога Британії зовсім не сприймали дружньо.
Теж повчально. Нам також слід було б розрізняти Український Опір в усіх його різновидах (в тому числі, збройний опір Радянській владі) – і колабораціонізм із нацистами.
Істина в тому, що правд багато. Кожний плекає свою. Вважає саме її істиною. Примирення правд важке.
Надмірно глибока історична пам‘ять – не менша проблема, ніж її відсутність.
Колись шаховий майстер Лев Аронін не виграв (у Смислова) надзвичайно важливу партію. Невдача (нічия) у виграшній позиції приголомшила і розчавила шахіста. Йшли роки, а він знов розставляв пішаків – і нарешті вигравав. Одним способом. І ще одним. Можна було перемогти отак. І ще – отак. Але…
Дуже схоже на наші мазохістські історичні розвідки, на пекельне копирсання у наших застарілих історичних ранах, ведення рахунку історичних образ і травм.
От якби Богдан… Ех, якби тоді Карл із Мазепою… Петлюра.. Грушевський… Ми розставляємо наших пішаків і більш важкі фігури – і не бачимо, що змінився світ.
Ми ще хочемо виграти партію ХVII чи XVIII століть – а усі правила гри змінилися. Навіть відповіді учорашнього дня вже не можуть допомогти.
Ми хворобливо занурюємося у минуле, де нічого вже не змінимо (хіба що перепишемо підручник), – і втрачаємо скороминущі шанси.
Діаспора. За кордоном живе набагато більше ірландців, ніж на самому острові. Діаспора (особливо у США) допомагає своїй вітчизні. І інвестиціями, і в політичному плані. Результати показові.
Ми теж покладали багато надій на допомогу діаспори. Особливо у грошовому плані. Особливо коли пошуки рятівного для нас скарбу гетьмана Полуботка зайшли до глухого кута.
Грошей українська діаспора давала дедалі менше і менше. Тицяла нам в очі корупцією і таке усяке. Довелося (дещо згодом) визнати, що корупція таки існує. Ми намагалися приховати від світу, що корупція – наша провідна рушійна сила. Як колись КПРС.
Заповідна країна. В нас багато заповідних місць і краєвидів. Але набагато більше інших – сплюндрованих, захаращених сміттям, звалищами, багнюкою і епічним "гівн…м". Нашу національну ідею геніально просто озвучив провінціал-підприємець: "Треба прибрати сміття і почати жити".
Чомусь ми неспроможні це зробити. Це – скрізь. Смітники об‘єднують Україну. Бо вони – скрізь.
В Ірландії будь де навколо – немов спеціально для вас. Прибрана дільниця. Заповідник – скрізь. Отже – немає заповідника. Є норма.
Голод. Ірландія в середині 50-тих років ХІХ століття пережила Великий Голод. Не вродила картопля – "хліб" простих ірландців. Тисячі сімей вимирали, а британська адміністрація продовжувала експортувати ірландське зерно. З цього часу хвилями покотилася ірландська еміграція за океан – рятувалися від смерті.
Відношення до Великого Голоду в ірландців не є ідеологемою, маркером моральності чи партійної лояльності. А це був геноцид – вмирали винятково ірландські селяни…
Усе це – частина близькосмертного досвіду (від медичного NDE – Near Death Experience, коли людина знаходиться майже потойбіч).
Але наявність цього досвіду зовсім не деформувала ірландців, не спричинила мертвлячу депресію. Попри усе, ірландці є життєрадісною і веселою нацією. До речі, з високим індексом народжуваності.
В нас – свій обтяжливий NDE. Він не вбив нас. Ще не вмерла…
Нобель по літературі. Ми мріємо про отримання хоч кимось з наших літераторів Нобелівської премії з літератури. Хоча будь-яка премія (хоч Нобелівська, хоч Шевченківська) мало що додає (хоча нічого і не віднімає) від достоїнств твору.
Усе ж таки наші комплекси якось особливо комплексують з приводу того, що нас обходять престижними міжнародними преміями. Хоч плач…
Становище особливо нетерпиме, якщо необережно порівняти себе (по Нобелях) з ірландцями, які мають видатні заслуги перед словесністю.
Літературних Нобелів тут аж чотири.
Сем Бекет. За абсурд (і це вони нам розповідатимуть про абсурд!?). Великий дотепник і драматург Шоу. Лірик Єйтс. У стрічці-антиутопії "Еквілібріум" саме вірші Єйтса зображували сутність людської емоційності…
Нашим сучасником-нобеліантом є поет Шеймас Хіні.
Вірші пишуть майже усі ірландці. Кожний може стати п‘ятим.
Характер. Не знаю, як там в інших народів, але в ірландців національний характер справді існує. Він дуже самобутній. Немовби Фройд скаржився, що ірландці є єдиною нацією, до якої абсолютно неприйнятні методи психоаналізу.
Ірландцям властива впертість, завзята наполегливість у досягненні мети, вміння тримати удар, – а не витримавши, знов і знов підійматися з підлоги і продовжувати двобій (чи скільки там їх є).
"О, цей клятий ірландець!" – вигук типовий для багатьох стрічок. Ірландець б‘ється до кінця – і не лякається смерті. Інакше кажучи, ірландський характер – це козацький характер.
В нас навіть були (кажуть) такі чаклуни-козаки. Звалися характерники. Є в нас власне бійцівське коріння, але ми не дуже вміємо боротися і виборювати. На рівні захисту національних інтересів. Ми – втаємничені характерники. Чи безхарактерники?!
І наостанок. Було це в середині 90-тих. Я зустрів у Борисполі свого ірландського приятеля Шеймуса. Далі ми мали продовжити подорож, але затрималися. Через митницю. Шеймус привіз у дарунок нашій інститутській бібліотеці великий пакунок англомовної літератури.
Здавалося б, треба тільки радіти цьому факту. Але митниця (будемо вживати такий знеособлений іменник) була не у захваті. Про всяк випадок з мого приятеля попросили 300 умовних одиниць. Сплачуй – і гуляй.
Ось тут я і побачив ірландську натуру in action. Шеймус почав завзято доводити, що нікому і нічого він сплачувати не буде. Тривав цей діалог цілий вечір. На потяг ми з Шеймусом не встигли, заночували в Києві. Зранку усе почалося знов. Факси. Дзвінки.
Митниця спочатку скинула 50 баксів. Потім 100. Потім ще 50. Було зрозуміло, що вже не стільки гроші були потрібні, скільки треба було "зберегти обличчя".
Водій Степан, із яким ми нудьгували не одну годину, казав: "Ти б йому розповів популярно, що він тут час дарма витрачає. Все одно доведеться платити. Тільки гірше робить".
Спадала спека. Сонце сідало. Ворота відкрилися. До нас йшов Шеймус із переможною валізою.
"Заплатив?" – спитав я. – "Нічого", – посміхнувся ірландець.
Рушили, а Стьопа сказав, немовби ні до кого і не звертаючись: "Як би ми жили, якби усі отакі були…".
***
Там часто йде дощ. Невідомо, це один і той самий дощ – чи завжди новий. Згодом його перестаєш помічати. Тобі скрізь затишно. В Ірландії ти – не на чужині.
Віталій Заблоцький, доктор філософських наук, професор, для УП
