Політичний підтекст реформ
"Я б в реформаторы пошел – пусть меня научат"! – таке саркастичне гасло, перефразовуючи Самуїла Маршака, можна було б взяти на озброєння реформаторському оточенню Януковича. Принаймні, воно відображало б підхід, з яким ставляться до своїх реформ самі реформатори.
Адже в нинішній владі "реформами" не займається лише лінивий.
Азаров із Клюєвим реформують економіку, Тігіпко з Надрагою реформують соціальну сферу, Табачник реформує освіту, Присяжнюк – сільське господарство. Пшонка і Могильов посилено борються з корупцією. Ну, а Янукович курує здійснення реформ. Причому, як не дивно, у голові керівника держави мало не щотижнево "визрівають" все нові й нові реформи.
Ньюзмейкери від влади вже нарахували понад 20 "структурних реформ", які чи то плануються, чи то втілюються в життя. Про "реформи" спікери влади говорять майже постійно, повторюючи це слово ледь не в кожному реченні.
Здавалося б, чому питанню реформ присвячено так багато загальних слів? І чому про них більше говорять, ніж реально втілюють?
Відповідь очевидна: просто жодних реформ насправді не відбувається.
Ерзац-реформи, а точніше розмови про них – суцільна піар-технологія. Вона спрямована на те, щоб пояснити невдачі, помилки й прорахунки влади та надати суспільству хоч якусь відповідь на сакраментальне питання: чому "покращення життя" не наступає вже більше року?
Очевидно, що реформи країні потрібні й навіть необхідні.
За оцінками спеціалістів, основні фонди промислових підприємств застаріли на 80%. Потребують модернізації газотранспортна система, "Укрзалізниця", телекомунікаційні мережі. У більшості великих міст до межі зношена інфраструктура. Лише декілька трас відповідають європейським автодорожнім стандартам.
Проте, для того щоб змінити цю ситуацію, потрібно проводити справжні реформи. А не підміняти їх гучними словами й половинчастими заходами. Реформи потребують політичної мужності й вольових вчинків. А не пустих розмов, які більше нагадують виправдання за власну нездатність не те що до реформування, а й просто до управляння країною.
Реформа – це запровадження змін, які сутнісне змінюють суспільні відносини, виробничі механізми або державно-політичну систему. З огляду на це визначення, жодну з 21 "структурної реформи" Януковича не можна назвати реформою по суті, за її змістом.
Які суспільні відносини змінює адміністративна реформа? Жодних, адже не запроваджується нічого нового в системі державного управління, реально не підвищується контроль громадян за ухваленням важливих рішень, не підвищується рівень публічності та відкритості в роботі державних органів. Отже, дії Януковича в адміністративній сфері не є реформою. Їх набагато влучніше можна описати поняттями "скорочення" і "кадрові перестановки" у президентському оточенні.
Далі, соціально-економічний блок реформ. Очевидно, що не є реформою просте підвищення пенсійного віку чи житлово-комунальних тарифів – так само, як не є продовольчою реформою зростання цін на гречку.
Так, пенсійна реформа мала б змінювати самі підходи та принципи пенсійного забезпечення. Проте наразі у влади немає навіть чіткого бачення, концепції пенсійної реформи. Є старі напрацювання ще кучмівських часів, силкування до імітації суспільного обговорення із проведенням парламентських слухань. Та ще й розмови про запровадження накопичувальної системи, яку поки що ніхто не знає, як вводити.
Те саме стосується житлово-комунальної реформи. Є ідея ввести пеню за несплату комунальних тарифів. Самі тарифи вже декілька разів суттєво підвищувалися. Проте цілісного бачення реформи ЖКГ, яка, очевидно, необхідна з урахуванням зношеності комунікацій і застарілості обладнання, немає. Натомість суспільство годують суцільними розмовами про те, що реформа нібито готується десь там у надрах кабміну.
Візьмемо фінансово-економічний блок реформ.
Чи є реформою податкової системи ухвалення Податкового кодексу? Очевидно ні. Адже кодекс лише суттєво розширює права податківців стосовно бізнесу, збільшуючи можливості для адміністративного тиску. Цілком у стилі управління та бачення фінансової політики представниками нинішньої влади.
Проте Податковий кодекс по суті не змінює відносини між бізнесом і державою, не перетворює їх на партнерів, використовуючи голосне формулювання провладних спікерів. Зрештою, Податковий кодекс не створює для бізнесу таких фінансово-економічних умов, коли б податки було платити вигідно, а бізнесмени б чітко усвідомлювали, що заплатити податки, а не ухилятися від них – це не лише чесно й законно, а ще й цілком економічно доцільно.
Наразі таких умов не створено. І ніщо не вказує, що Податковий кодекс переглядатиметься в цей бік.
Продовжуючи перелік ерзац-реформ, можна констатувати, що не є реформами встановлення президентського контролю над судовою владою.
Так само, як мало нагадує конституційну реформу напівлегітимне повернення до Основного закону 1996 року й створення Конституційної асамблеї як органу, покликаного не розробляти текст нової Конституції, а слугувати виправданням перед Венеціанською комісією для можновладців.
Зрештою, можна дати піарникам Януковича одну пораду.
Переслідування опозиціонерів, тиск на правозахисників і громадянське суспільство та свавілля міліції – теж можна віднести до реформ! І назвати це все реформою прав людини.
У нинішніх умовах, коли влада взяла за правило подвійні стандарти в інформаційній політиці та вже звикла говорити на чорне "біле", введення терміну "реформа прав людини" у словник публічних адвокатів Януковича виглядало б вельми дотепно.
Не хочеться наврочити, але реформи Януковича цілком можуть закінчитися так само, як реформи Столипіна в Росії на початку минулого століття. Адже тоді також були намагання щось змінити в політично- та соціально-економічно відсталій державі.
Проте реформи Столипіна так і не призвели до зміни сутнісних відносин у суспільстві, не торкнулися економічних і політичних основ, зрештою, лише посиливши соціальне невдоволення монархією Романових.
Нинішні реформи в Україні так само не торкаються політичних і економічних основ. Тому вони лише посилюють розчарування людей у владі, поступово підвищуючи градус соціального напруження.
Проте влада, схоже, не сильно зважає ані на якість реформ, ані на реакцію на них суспільства. Адже основне, якщо не єдине завдання цих реформ – окозамилювання, створення інформаційного фону. Тла, на якому влада могла б почуватися в штучно створеному, віртуальному спокої, продовжуючи працювати на себе, обслуговуючи свої чи олігархічні інтереси. І не зважаючи на потреби країни та суспільства.
Однак реформи як піар-технологія – дедалі більше починають викликати відразу в активної частини громадян.
За розмовами про зростання ВВП чи віртуальний підйом економіки неможливо приховати цілком реальне погіршення життя, з яким стикається в буденному житті майже кожна людина.
І коли кількість громадян, для яких політичний підтекст реформ є очевидним, стане критичною, віртуальний реформаторський замок може рухнути в один день.
Якщо, звичайно, влада не почне справжні реформи замість поверхневих заходів із голосним інформаційним супроводом.
Проте віриться в це з кожним днем усе менше...
Олексій Краснопьоров, політолог, спеціально для УП
