Хіба й собі поцілувати пантофлю Папи?

У медицині є термін "відволікаючі процедури". Це коли в тебе заклало ніс, а ти, замість адекватного лікування, починаєш парити ноги, ставити гірчичники, банки.

Дитячий лікар Євген Комаровський називає ці дії "типовим совковим садизмом" і варіантом психотерапії. Мовляв, ефективність цих методів ніким не доведена, однак "треба щось робити", а попарив ноги – наче щось зробив для власного одужання.

Подібна ситуація – в інформаційному та інтернет-просторі. Тисячі патріотів обговорюють, хто, що, кому сказав, висловлюють свої міркування, підтримують один одного в прагненні "заклеймить позором" мерзенних русифікаторів і врятувати націю від остаточного винищення.

Однак реальних пропозицій – як це зробити – там не зустрінеш. Виходить якась "відволікаюча терапія": поспілкувався у віртуальному клубі однодумців, утвердився у власній правоті, вихлюпнув енергію – можна і відпочити. На реальне життя ні часу, ні енергії вже не вистачає.

Між тим, інформаційний простір постійно підливає олії у вогонь, щоб тримати людей в тонусі.

Про різноманітні політичні ток-шоу, які давно вже не мають нічого спільного ні з реальною політикою, ні з реальним tolk, я просто мовчу. Та й люди поступово перестають сприймати їх серйозно і починають ставитися до них як до шоу.

І їх більше цікавить не провокаційні заклики урядовців затягти паски, "потерпіти", а подробиці бійки Олеся Бузини та Сергія Пояркова.

А увагу публіки треба тримати. І ось в інформаційному просторі з’являється дует Штепселя і Тарапуньки, що міцно утримує на собі увагу українців. Йдеться про активне протистояння між міністром освіти Дмитром Табачником та заступницею голови президентської адміністрації Ганною Герман.

Він – інфернальна істота, ставленик самого Патріарха РПЦ Кіріла Гундяєва та всього "руского міра", рафінований аристократ, який спить і бачить Україну російською губернією, а себе – "особой, приближенной к імператору".

Вона – віддана захисниця "доброго президента" Януковича, всі найкращі якості якого ніхто досі так і не розгледів і не оцінив… Людина, яка визначила своєю місією відстоювання "інтересів тих, хто не голосував за цього президента", а значить – боротьбу проти ганебних намірів Табачника повернути Україну в лоно "руского міра", і проти його реформ у галузі освіти.

"Сценічне протистояння" цих персоналій набуло характеру непримиренної дуелі.

Наприкінці січня в одному з телеефірів у Шустера Герман заявила, що готова відмовитися від своєї високої посади, повернутися на "вільні журналістські хліби" чи навіть стати безробітною, аби лишень міністром освіти був хтось інший. Не Табачник.

У відповідь міністр ввічливо порадив їй скористатися своїм правом і подати у відставку. Герман відбила: "на кожного Табачника в Україні є свій президент". Табачник у відповідь поблажливо повідомив, що пані Герман "телефонує мені чи пише листи, а я на них із абсолютною увагою відповідаю".

Василь Шкляр публічно просить вручити йому Шевченківську премію "коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника", а пані Ганна заспокоює розбурхане суспільство заявою, що вимога Шкляра врахована.

Це все на публіку. А що за кадром? То міністр освіти у Варшаві рятує пані Ганну, віддавши свій шалик… То згадують як 2008 Ганя на людях обнімала Табачника і запевняла журналістів: "Табачника ми нікому не віддамо"…

Або візьмімо ще один приклад. З кінця минулого року у Міносвіти з’явилися претензії до Національного науково-дослідного інституту українознавства. То директор їм не такий, то в статуті "нечітко прописана процедура ліквідації" установи.

Коли ж колектив інституту відмовився переписувати статут за канонами міністерства, під Різдво з’явилося розпорядження уряду про реорганізацію ННДІУ шляхом перетворення його у Національний науково-дослідний інститут українознавства та всесвітньої історії".

А на Міносвіти покладалося зобов’язання "затвердити у місячний строк Положення про Національний науково-дослідний інститут українознавства та всесвітньої історії", тобто, прописати в новому Статуті "процедуру ліквідації" та інші потрібні позиції за своїми потребами.

Класична рейдерська схема, офіційно, без будь-яких реверансів, благословенна державою.

Практично одразу ж після цього директор ННДІУ Петро Кононенко офіційно звернувся до Віктора Януковича з проханням "втрутитись в процес так званої реорганізації" та не допустити в рік 20-ліття незалежності України фактичного знищення інституту українознавства.

У відповідь на цей лист із АП були отримані запевнення у збереженні статус-кво інституту.

Але вже 10 березня (чи не в рамках святкування Шевченківських днів?) на президентському сайті з’явився підписаний Януковичем указ (№277/2011): "Підтримати пропозицію Кабінету Міністрів України щодо збереження статусу національного за науково-дослідним інститутом українознавства та всесвітньої історії, що утворюється у зв'язку з реорганізацією Національного науково-дослідного інституту українознавства".

Мовляв, ми за статус національного, а ви хіба проти? Все решта – наче між іншим, хоча в цій решті – вся ціна питання.

Пані Герман – ані пари з вуст. Не помітила підміни?

Натомість інституту українознавства можна лише поспівчувати. І не лише тому, що поважні науковці не одразу помітили, що протистояння Табачник-Герман є примітивною грою на публіку.

А й тому, що вони (та й чи тільки вони) випустили з уваги той факт, що до влади прийшли вихованці того світу, де неписаним законом є постулат: "Не вір. Не бійся. Не проси".

А між тим, цей епізод класичної рейдерської атаки на інтелектуальну інституцію дуже показовий. Тому що після приватизації державних об’єктів і рейдерського захоплення бізнесових, розпочався сезон полювання на інтелектуальні.

І справа тут не стільки в посяганні на якісь інтелектуальні надбання, скільки в банальному зацікавленні майновим питанням. Книгарня "Сяйво" була першим дзвіночком.

Приміщенню інституту українознавства неподалік проспекту Перемоги теж із часом можна буде знайти більш гідне застосування (наприклад, збудувати на тому місці черговий бізнес-центр).

На черзі – приміщення Національної спілки письменників України, яке вже другий тиждень стоїть зачинене.

З останнім – взагалі цікава історія.

За кілька років воно зменшилося на третину: знаменита літературна кав’ярня "Еней" з фресками Базилевича на стінах, куди заходили ще Тютюнник, Загребельний, Рильський, нині перетворена на "арт-ресторан для нової еліти "Кобальт".

Там можна замовити горнятко кави за 70 гривень, салат із обсмажених гребінців та моцарели-бейбі за 112 і пляшку шампанського "Кристал" за 5 тисяч.

У фойє ліворуч на першому поверсі, де раніше прощалися з відомими письменниками, нині – приймальні народних депутатів та якісь офіси…

І от, наприкінці лютого, нинішній голова НСПУ, нардеп Володимир Яворівський виступив із заявою про "жахливий тиск" на Спілку з боку влади, яка "знаходить зачіпки на наших орендарів. Влаштовує їм перевірки, арештовує банківські рахунки. Вони не в змозі заплатити нам, а ми, відповідно, не можемо розрахуватись за комунальні послуги, оренду землі, сплатити податки".

Через це, заявляє пан голова, "за два-три місяці приміщення Спілки на Банковій 2 можуть забрати за борги".

Але замість того, щоб звернутися до громади, журналістів, надати усі документи і факти, які підтверджують тиск на Спілку, зрештою, написати відкритого листа Януковичу (як колись писав Кучмі та Ющенку), він… закриває на місяць приміщення Спілки.

Все це помпезно називається СТРАЙКОМ.

Так і хочеться наївно запитати у Яворівського: а що, страйк звільняє від обов’язку платити за комунальні послуги, оренду землі, податки?

Насправді, є великі підозри, що це приміщення уже продане, і через 2-3 місяці на цьому місці може з’явитися черговий арт-ресторан, бутік чи щось подібне.

А прецедент уже є – хто знає, що нині розташоване в ще одній історичній будівлі в Музейному провулку 8, де колись було приміщення "Просвіти"?

Хто згадує про це народному депутатові і голові "Просвіти" Павлу Мовчану?

Виникає одвічне запитання російської (і не тільки) інтелігенції: що робити?

Є два варіанти. Один – закрити на все очі, а за можливості – поцілувати й собі пантофлю Папи, як рекомендував колись Павло Тичина і що успішно зробили спочатку Ганна Герман, Тарас Чорновіл, пізніше Дмитро Стус, Владислав Каськів та інші, отримавши взамін позірну гарантію тимчасової стабільності свого становища й ілюзію того, що від тебе щось залежить.

Або інший: не вірити, не боятися, не просити, а діяти, щоб не розділити долю наївних і романтичних індіанців, нащадки яких мирно доживають свій вік в резерваціях, зберігаючи залишки унікальних колись традицій і культури.

І якщо з інститутом українознавства справа вже фактично програна, із "Сяйвом" – геть незрозуміла, то в ситуації зі Спілкою можна ще спробувати поборотися. Але не чекати з’їзду, а попросити керівництво Спілки документально підтвердити свої слова, зробити голосні заяви, організувати якісь показові акції чи флеш-моби біля закритого приміщення.

Зрештою – звернутися до Яворівського з пропозицією збирати гроші не на премію Шкляру, а на сплату боргів Спілки (цікаво, скільки їх?). Але – діяти, навіть тоді, коли комусь здається, що Спілка письменників – це радянський рудимент і нині нікому не цікава.

І діяти не постфактум, а на випередження, пропонуючи свої правила гри, серед яких на першому місці відкритість, порядність, чесність. А то ще трохи очікування і скарг на те, що народна душа виснажилася й розчарувалася, – і реально почнеш розуміти глибинні причини, які в 30-тих роках зробили можливим Голодомор в Україні.

А історія, якщо з неї не зробити правильних висновків, здатна повторюватися.

А Ганя Герман із Дмитром Табачником і далі будуть обмінюватися люб’язностями – така вже у них робота.

Іншим же варт замислитися: чи й далі захоплюватися відволікаючими процедурами, чи почати активне адекватне лікування.

Наталка Позняк-Хоменко, для УП