Ідем до нього, до живого…
Цього року вшановування 197-го дня народження Тараса Шевченка збіглося з круглою датою – 10 років акції "Україна без Кучми". Багато в чому неоднозначна, вона поставила багато питань і до організаторів, і до виконавців. Питань, на які досі не маємо відповідей. Та й, мабуть, не матимемо.
У всьому цьому клубку неоднозначностей однозначною була підлість. Підлість, яку тоді вчинили до довірливих, порядних, патріотично налаштованих хлопців.
Деякі з тих 19 засуджених зібралися 9 березня цього року під прапорами УНА-УНСО біля пам’ятника Михайлу Грушевському і рушили до Тараса в колоні, яку очолив їх побратим Ігор Мазур, теперішній голова київської організації.
"Слава Богу, що вони ще є", – мовила жінка, яка стояла біля пам’ятника Шевченку.
Виступило багато промовців. Серед них учасники акції УбК, представники громадських організацій, партій, просто громадяни, які не могли не виступити.
Анатолій Паламаренко, як завжди блискуче, прочитав твори поета. Деякі люди покладали квіти, інші вирішили зробити це після мітингу. Для багатьох з них прихід до Тараса в дні його народження та перепоховання давно став потребою і традицією.
Пригадалися 70-ті роки, часи, коли пройтись у ці дні повз пам’ятник вже було вчинком. А тим більше поставити квіти до його підніжжя. Якось один хлопець поставив і побіг. А за ним – два плечистих хлопці, які невідомо звідки взялись. Квіти до пам’ятника були викликом і загрозою для системи.
Для кожного періоду Тарас Шевченко – символ любові до свого народу, до своєї Вітчизни. Яка непроминуща і запитана завжди.
Данута Костура, для УП
