Єдина наша реформа, що здолає їхню "стабільність"
"Людина не повинна скаржитися на часи; із цього нічого не виходить. Поганий час: ну що ж, на то й людина, щоби його покращити".
Томас Карлайл
У тому, що найпопулярнішою темою сьогодення в інтернеті є неприйняття дій чинної влади в різних сферах національного життя, немає нічого дивного.
На шпальтах інтернет-видань, у власних блогах, просто на форумах численні автори виступають з осудом чергової "реформаторської" ініціативи уряду, підраховують "економні витрати" чиновництва на власне утримання в контексті зростання платіжного навантаження на населення, або ведуть облік "посадових нападів" на українську мову, культуру та історію.
Розмаїття їхніх прізвищ свідчить про справедливість тези Алексіса де Токвіля: "Людське серце найбільше прихильне до тих або інших цінностей не тоді, коли може спокійно користуватися ними, а тоді, коли відчуває незадоволене прагнення оволодіти ними та невпинний острах їх утратити".
Ці прагнення та острах чітко проглядаються нині й у соціальних мережах, користувачів яких стає дедалі більше.
Так само більше як і людей, які, на тлі позбавленого соціально-корисної аналітики телебачення, вважають за краще синтезувати власні знання про день сьогоднішній із поданих через екран комп'ютера фактів.
З цих фактів вимальовується тенденція, яку свого часу озвучив той же Токвіль. Він описав такий стан справ у суспільстві, який "перетворює, зрештою, весь народ на лякливих і працелюбних тварин, пастухом яких виступає уряд. Така форма рабства, тиха, розважлива й мирна, могла б поєднатися, хоч це й важко собі уявити, з деякими зовнішніми атрибутами свободи й що вона цілком може постати навіть у тіні народної влади.
За такої системи громадяни виходять із залежності тільки на момент обрання свого господаря, а відтак знову потрапляють у неї".
Сторонньому читачеві було б, мабуть, важко повірити цим словам видатного французького публіциста позаминулого століття. Особливо, якщо перед тим щиро сприйняти тезу сучасного поважного експерта з питань соціального рабства, який "за сумісництвом" керує виборним органом законодавчої гілки влади.
Та й хто такий Токвіль супроти цього доктора наук, який "справедливо обурений" наявністю в суспільстві критиків влади, котра прагне лише стабільності й реформ?
До речі, про реформи...
Попри сезонність зміни владних команд, в Україні досі панує думка, що того чи іншого політика слід оцінювати за рівнем емоційності під час відстоювання певної реформи. Самі ж політики не надто пручаються, якщо їм рясно аплодують статисти студій політичних ток-шоу, існування яких чинний президент назвав першочерговим показником свободи слова в державі.
Річ інша, що із плином часу результати діяльності чергового "героя біля мікрофону" заслуговують на кардинально протилежну реакцію. Але водночас масштаб народної здатності до прощення важко переоцінити. За це чиновники мали б дякувати щовечора Богові, якщо вони, звісно, у Нього щиро вірять.
Такий примат наміру над наслідками описав видатний німецький філософ Фрідріх Ніцше, аналізуючи генеалогію людської моралі: "Протягом найтривалішого періоду історії людства, який називають доісторичним, вартість чи негідність певної дії виснували з її наслідків, а власне дію, як і її причину, майже не брали до уваги.
Натомість за останні десять тисячоліть на окремих просторах суходолу люди крок за кроком дійшли до того, що вирішальне судження про вартість учинку виводили вже не з його наслідків, а із причин, які спонукали до нього".
Нинішня Україна віддавна належить до саме такого простору суходолу.
І досі ситуація не вказує на те, що суспільство у своїй масі цілком готове до якісних зрушень. Поки що можемо самокритично визнати за Ніцше: "Ми живемо за доби масовості, коли передусім масово плазують на пузі".
Українці у своїй більшості плазують перед владою "талановитих сімей", що підім'яли під себе народні матеріальні ресурси й природні багатства; пасують перед нахабством, позбавлені власної моральної та громадської сили. І цей стан справ нині комусь теж вельми імпонує. Бо стабільність – понад усе!
У що ж виливається нині ця стабільність в Україні?
"Над кожного пана є ще старший пан, тільки що там, на самім вершку, де котяться мільйони, чоловік із пана робиться слугою того маєтку, невільником грошей, які опановують усю його силу й волю, мов якийсь злий дух.
Нерівність між людьми ніколи не була більша як власне в наших часах, коли думки про рівність та демократизм непохитно запанували в головах усіх освічених людей.
Біда в тім, що одні багато й тяжко працюють, а мало мають до вжитку, а інші користуються плодами їх праці.
Соціальна динаміка нашого часу показує, що збагачення одиниць стоїть звичайно в простій пропорції до зубожіння народної маси, а число збагачених одиниць стоїть у простій пропорції до числа зубожілих. Чим більше багачів у центрі, тим більше бідноти довкола, чим більше нагромадження багатства в одних руках, тим більші простори займає зубожіння мас.
Соціальний супокій, се найкраща гарантія для п'явок – висисати їх жертви".
Останні п'ять абзаців – не продукт творчості автора, а цитати із праць Івана Франка столітньої давнини.
З актуальністю цього опису погодяться, мабуть, усі: від Львова до Луганська, від Чернігова й до Севастополя. Бо в більшості людей ще жевріє інстинкт самозбереження.
А по той бік барикади, завдяки власним рішенням та крокам, дедалі частіше опиняється влада, про яку Джованні Сарторі писав: "Влада – це завжди сила й спроможність контролювати інших, зокрема, і спроможність порядкувати їхнім життям та заподіювати їм смерть".
Така "демонізація" влади не може бути випадковістю й надмірністю, коли у формальній демократичній республіці три гілки влади злиті воєдино. Коли вони допасовують закони до своїх потреб, відмежувавшись від простого люду гелікоптерами, парканами й озброєною охороною. Коли вони послідовно погіршують умови життя народу, виправдовуючи свої дії власними постановами, або закордонними порадами.
Чи можна їх зрозуміти? Мабуть, так.
А вибачити – ні!
Тобто індивідуально кожен із нас може уявити мотивацію влади (бо не факт, що сам би так не чинив – на жаль) при піднятті податків, зростанні комунальних платежів і збереженні корупційних схем управління державою.
А от пробачити нікчемному відсотку народу безсоромне паразитування на решті нації – неможливо!
Проте, допоки українці будуть роздрібненою сукупністю індивідів, "День гніву", за Ліною Костенко, так і не настане. Вершиною змін може бути лише планова рокіровка владних команд без жодних якісних змін для держави.
Справі здатне зарадити лише громадянське суспільство, яке впорядковується за допомогою великої кількості моральних норм і є самокерованою системою.
Що характерно, воно аж ніяк не заперечує права на існування індивідуалізму Бо, як стверджує Френсіс Фукуяма: "Хоча індивідуальний особистий інтерес і може бути найголовнішим поясненням розвитку будь-яких альтруїстичних тенденцій, певні форми альтруїзму й соціальної взаємодії надають індивідам значної переваги".
У цьому випадку американець японського походження дещо продовжив думки шотландського філософа Томаса Карлайла:
Відокремленість є сумою всіх видів нещасть для людини. Попит і пропозиція – не єдиний закон природи, а сплата готівкою – не єдиний взаємний обов'язок людей.
Коли українці це усвідомлять – тоді й відбудеться найважливіша реформа в житті держави.
Реформа морально-етичного переродження людей, яким долею випало народитися саме в цей час, саме на цій землі.
Решта реформ, порівняно із цією, даремні.
Якщо ж в Україні далі збережеться нинішня стабільність світогляду, що не є корисним для загалу, а лише грає на руку ворогам громади – про перемогу правди в цій державі партійності й несвободи можна забути!
Сподіваймось, що у свободи й правди є шанс вийти поза межі інтернету. Так само, як українці мають можливість стати кращими й самостійно вдосконалити власну державу.
Ото буде реформа!
Юрій Залізняк, спеціально для УП
