Огида
Огида
Михайло Нічога, для УП
В останні років шість українська політика стала дуже видовищною. Точніше, у неї з'явився видовищний бік, поруч зі звичайним із часів СРСР, прихованим від народу боком, на якому твориться реальна, а не видовищна політика.
Більш того, зараз навіть утворилась спеціалізація на тому та іншому боці.
Є політики, які не фігурують на телебаченні, або фігурують вимушено, не як особистості, а як певні посади, але впливають на реальні справи в країні.
Наприклад, у рейтингу впливовості 2010 року, за версією журналу "Кореспондент", уся перша п'ятірка – саме такі люди. Якщо за посадою президент чи голова уряду вимушені бути публічними, навіть проти своєї волі, то для Клюєва або Льовочкіна публічність зовсім не потрібна. Побачити їх на телеекрані, чи десь на мітингу, майже неможливо.
Таким чином, народові політичне видовище представляє трупа, що складається з вимушених акторів, типу Азарова чи Литвина, та природних лицедіїв типу Богословської та Герман.
Як будь-яке видовище, політичне видовище призначене не для раціонального, а для емоційного сприймання.
Якщо узагальнити емоцію від цього видовища – то це буде огида.
Перш за все, актори – аматори, зовсім не переконують своїми виступами. Наприклад, коли Янукович запевняє, що його мета – вести Україну до європейської інтеграції або подолати корупцію, то не треба бути Станіславським, щоб сказати "Не вірю!" Треба просто зараз жити в Україні.
Або, коли Ганна Герман, випускниця журналістського факультету університету, намагається довести, що Чехов є українським поетом – це не тільки не переконливо, це просто огидно. Тільки доконаний цинік може таке "впарювати" народу.
Якщо ж створювані образи не переконливі, це означає, що актори просто грають самих себе. Вони демонструють свою людську сутність. І ця сутність, на жаль, огидна.
І ця сутність є притаманною владній верхівці українського суспільства.
Візьмемо якусь досить велику випадкову сукупність людей: у ній знайдемо різні характери, різні рівні моральності та розумності.
Чому ж сукупність людей при владі така одноманітна, з точки зору її емоційного сприймання стороннім глядачем?
Тому що це не випадкова сукупність, а результат соціального відбору.
У різних суспільствах діють різні не тільки правові, а й моральні норми. Людина, яка є життєво активною, наділеною лідерськими задатками, просувається на гору в різних суспільствах. Але норми того чи іншого суспільства дозволяють таке просування не всім, а тим, хто відповідає оціночним критеріям цього суспільства.
Наприклад, український мільярдер не може бути подібним до шведа Інгвара Кампрада, одного з найбагатших людей світу. Подібним не тільки морально, але й соціально. Бо жоден із них не став би мільярдером у Швеції. Кампрад є живим, навіть якимось гротескним, втіленням протестантської етики, описаної Максом Вебером як моральна основа капіталізму.
Тому й Кампрада не можна уявити українським мільярдером. Бо його мораль та поведінка геть не схожі на мораль та поведінку українських багатіїв та можновладців.
Найбільш поширена версія – українська еліта є результатом зрощування політики та бізнесу. Люди прийшли в політику заробляти гроші. То не державні діячі, а бізнесмени, капіталісти. Тож очевидно, що політики роблять із влади джерело статків.
Але чи має це відношення до підприємництва та до капіталізму?..
"Моральне обличчя будівельника капіталізму"
Розгорнемо класичний твір Макса Вебера, у перекладі Олександра Погорілого, видавництва "Основи", 1994 року – "Протестантська етика та дух капіталізму", у якому спеціально досліджується мораль людей, які створили сучасний капіталізм. Цими людьми були протестанти різних конфесій, перш за все кальвіністи та пуритани.
Основа всієї моралі протестантів лежить у переосмисленні Спасіння. Вебер пише про вчення Лютера: "Безумовно, новим було тут наступне: розуміння виконання свого обов'язку в рамках світської професії як найвищої мети людського морального життя взагалі. Неминучим наслідком цього стало уявлення про релігійне значення мирської буденної праці й формування відповідного поняття про професію та її значення".
Етика пуритан проповідує постійну, наполегливу фізичну або розумову працю. Вебер із цього приводу вказує: "Насамперед праця здавна вважалася випробуваним аскетичним засобом... Однак значення праці виходить за ці рамки, оскільки вона як така є поставленою Богом метою всього людського життя. Слова апостола Павла: "Хто не працює, той не їсть" стають загально значним і обов'язковим приписом.
Небажання працювати – це симптом відсутності благодаті".
Зверніть увагу, що вимога апостола Павла не відрізняє багатих від бідних: працювати повинні всі, навіть, якщо на їжу кошти у вас є.
"Отож головним і найтяжчим із гріхів є марна трата часу. Життя людське надто коротке й коштовне, і його слід використовувати для "підтвердження" свого покликання. Трата ж часу на світські розваги, розкіш, навіть на сон, якщо це виходить за потрібні для належного стану здоров'я межі, ... морально абсолютно неприпустиме."
Із цієї формули вже зовсім поруч до вислову Франкліна, що "час це гроші", який є просто гаслом класичного капіталізму.
Капіталізм як безперервний інвестиційний, а не споживчий процес – є єдиним можливим результатом такого пуританського ставлення до життя та роботи.
Ще раз цитуємо Вебера: "Всюди, де утверджувалося пуританське світовідчуття, воно за всіх обставин сприяло встановленню буржуазного, раціонального з економічного погляду способу життя, що, звичайно, було набагато важливішим, аніж просте стимулювання росту капіталів".
Релігійне обґрунтування цієї моралі давно стало історичною спадщиною.
Уже навіть для Бенджаміна Франкліна ця етика не потребувала релігійного ґрунту: наприклад, його знаменита теза про чесність як передумову збільшення кредиту не має прямої релігійної основи. Хоча в чистому вигляді протестантська мирська аскеза, наприклад, у мільярдера Кампрада, виглядає дещо перебільшено, але ця етична основа й зараз залишається духом капіталізму.
А що в наших "капіталістів" при владі?
Цілком очевидно, що їхня етика просто протилежна пуританській, тобто протилежна духу капіталізму.
1. Замість мирського аскетизму бачимо показову розкіш, навіть у тих персон, які не мають підстав для законного отримання величезних статків. Наприклад, прокурор або чиновник адміністрації президента.
2. Замість повсякденної копіткої праці бачимо безкінечні світські втіхи та насолоди. Вечірка в Куршавелі ціною в купу мільйонів доларів – яскрава ілюстрація.
3. Надмірне споживання та насолода багатством замість ощадливості та накопичення капіталу. Житло, одяг, автомобілі верхівки нашого суспільства разюче контрастують зі станом виробництва в країні.
Усе це ознаки не капіталістичної, а значно більш давньої етики – феодальної, або навіть моралі ранньокласової.
Як етнографічний зразок, це явище може бути цікавим.
Як сьогоденна практика це явище може бути тільки огидним.
Так само, як огидні сучасній людині побутові умови життя в Х-му сторіччі, або ж умови життя первісних печерних людей.
З точки зору етики класичного капіталізму наше суспільство очолюють виключно аморальні люди.
Чому так сталося й до чого це веде
Так звана "еліта" нашого суспільства є продуктом краху соціалістичної системи в 1991 році. Після цього краху виникла ситуація, яка визначена була Дюркгеймом як "аномія" – термін для визначення суспільної ситуації послаблення соціальних норм та порядку.
В 1991 році раптово зникла держава, закони, суспільні інституції, у яких жили люди до того. Виникла соціальна депресія, яка завжди веде до девіантної поведінки.
Поведінкою людей не керували закони, які вмерли з покійною державою. Не керували ними і якісь лідери суспільної думки, авторитетні особистості. Людина в ситуації аномії керується внутрішніми нормами, тобто совістю. Чим слабші ці внутрішні обмеження, тим більше людина має шансів у конкуренції з іншими.
Так аморальні енергійні очолюють суспільство.
Україні отримала незалежність випадково, у результаті подій у Росії, що викликали розпад СРСР. Якби ця незалежність не впала із зовні, а була би завойована в довгій боротьбі, то суспільство очолили б лідери цієї боротьби. Їхній авторитет створив би норми поведінки для решти суспільства, як буває завжди в історії.
Крім випадковості потрапляння в незалежний стан, Україні ще не пощастило: різні суспільні цінності в різних частинах країни – різні герої, різні міфи, різні мови... У таких умовах взагалі не можливо виникнення загальнонаціональних лідерів.
А звідси пряма дорого до аномії та девіації.
На чолі суспільства опиняються не кращі, еліта – а найсильніші девіанти, порушники соціальних норм.
Голосування у ВР чужими картками, що прямо заборонено Конституцією, є повсякденною практикою, що ілюструє цей верховний орган як зібрання порушників соціальних норм. Спротив у депутатів викликає не сама ця ситуація девіантної поведінки, а спроба її виправити. Така сама девіантна поведінка характерна й для президентів України, і для її урядів, і далі поширюється серед міліції, прокурорів та всіх, хто повинен утримувати людей у межах соціальних норм.
Розвиток суспільства на чолі з девіантами
Найпростіший варіант – авторитарне правління. Усі слухаються одного лідера, для якого нема законів. Порядок може бути встановлений досить швидко, приклади в історії людства численні. Режим може бути достатньо сталим, якщо лідери знайдуть шляхи еманації (перетікання) суспільного невдоволення в якесь постійне русло.
В Україні це зробити легко, бо є великі групи людей із несумісними цінностями, що готові битися одна з одної безкінечно.
Тобто треба постійно підтримувати напругу між Заходом та Сходом, постійно розбурхувати народ мовою, Голодомором, Бандерою, Сталіним. Табачник потрібен як ніколи.
Ще один вихід – стихійний бунт, приклади яких не менш численні, ніж приклади авторитарних правлінь. Остання картина на очах у всіх на екранах телевізорів – Єгипет.
Цей варіант є чимось на кшталт соціальної рулетки: на чолі суспільства в результаті опиняються випадкові люди. Вони можуть бути якими завгодно, з точки зору моралі та здібностей до суспільного лідерства.
Зовсім не легкий варіант – поява морального авторитету, нового Лютера. Але не на релігійній основі, а наприклад, такого морального лідера, як Махатма Ганді.
В історії України подібний моральний авторитет був – Тарас Шевченко. Але він, на відміну від Лютера, не створив етичного вчення. Людина з подібною харизмою може принести нові норми поведінки, які через покоління рутинизації, тобто переходу на рівень повсякденної поведінки, створять спільноту, яка висуне нових політичних лідерів.
Коли ці лідери, мирним або якимось іншим шляхом, прийдуть до влади, то вони унормують свої світоглядні принципи – у закони. Закони будуть написані не під персону чергового авторитарного керівника, а виходячи із загальних принципів. Як була створена, наприклад, Конституція США.
Харизматичних особистостей природа народжує постійно. Але треба щоб був ґрунт, на якому ця особистість визріє в морального лідера нації.
Таким ґрунтом є постійна інтелектуальна та самоорганізаційна праця народу, спрямована на самовизначення та створення горизонтальних суспільних відносин.
Михайло Нічога, спеціально для УП
