Відсіч, опір і перспективи громадянської опозиції
Минулий, 2010 рік, виявився важким для української опозиції та всіх прибічників громадянського суспільства. Партія регіонів і її сателіти показали новий формат роботи з опозицією –нахабний і жорсткий.
Навіть за часів Кучми ніхто не дозволяв собі калічити народних депутатів, як це було зроблено з Олесем Донієм і Миколою Волинцем.
Тож, чи може сьогодні громадськість дійсно виступити проти влади? Чи є зародки справжнього громадського активізму, незалежного від владного спрута, який, здається, увійшов у всі сфери політичного та громадського життя?
На жаль, висновки невтішні… Більшість зусиль, які докладають громадські діячі, нищаться через одвічний фатум українців – нездатність домовитися між собою, бажання тишком-нишком обдурити інших та бажання увірвати хоч шматочок, якщо пиріг у руках в інших.
Перша ілюстрація – майдан підприємців проти Податкового кодексу.
Чи можна вважати його перемогою? Дійсно, влада пішла на поступки. Але чи не були ці поступки спланованими? Такими, що були закладені вже при розробці проекту кодексу? Своєрідними "пішаками", які можна було б віддати представникам малого та середнього бізнесу, які вийшли на вулицю?
Гіркоти поразки більше.
По-перше, наявність декількох незалежних центрів управління протестом. Вкотре було показано одвічну слабкість українських громадян. Я не берусь критикувати ні Олександра Данилюка, ні Оксану Продан – фактичний поділ на два табори, а не присутність цих осіб, звів нанівець створення єдиного центру протидії владі.
По-друге, нам не вдалося відстояти Майдан – його знесли. Знесли після того, як Янукович і Азаров позували на тлі бунтівних наметів, продемонструвавши по ЗМІ схильність до діалогу та демократії.
По-третє, ми не сформували активної групи тиску на каральні органи: занепокоєння викликає сам факт відкриття справ проти координаторів Майдану й членів ВО "Тризуб", які традиційно виступали на стороні протестувальників.
Друга ілюстрація стосується спроб повторити успіх "Пори" під час Помаранчевої революції.
Використання горизонтальних структур, які послуговуються соціальними мережами є передовим досвідом Європи. Однак, чи можемо ми говорити про наявність мережевої організації, справді позапартійного опозиційного характеру?
Надію вселяло створення організації під назвою "Відсіч", серед засновників якої приємно було побачити ім'я Михайла Свистовича. Однак, незважаючи на резонанс у суспільстві, діяльність організації можна більше побачити не на вулицях міста, а в інтернеті. Можливо, розгорнути широку діяльність заважало місце роботи пані Мирослави Свистович, яка деякий час була радником міністра економіки Цушка.
Звідси питання: навіщо створювати ситуацію, коли в одній родині може визріти конфлікт між громадянським боргом і посадовою інструкцією?
Не менше питань викликає і діяльність руху "Опір!", презентований Андрієм Парубієм у Будинку актора в останній тиждень січня.
Рух позиціонується як горизонтальний, створений на засадах децентралізації та добровільності. Чому ж тоді організаторські функції виконує голова виконкому громадської ініціативи "Оновлення країни" Андрій Левус? А особовий склад заявленого оргкомітету майже цілком співпадає з контактами учасників структури Валентина Наливайченка, розміщеними на веб-сайті?
Я підтримую Валентина Олександровича як політика та професіонала, однак не може не викликати застороги дивне бажання приховати партійне будівництво за прапорами "безлідерного спротиву".
Ми вже навчені досвідом "троянських вірусів" – Влада Каськіва та "любих друзів", які різко змінили демократичні цінності на приватні інтереси.
Однак, не хочеться залишати прогірклого трунку песимізму.
Зростання українських громадян – це справа не одного дня. І , як показав час, не одного покоління. Кожен майдан і майданчик, кожен рух і ініціатива – творять нових професіоналів, які вміють захистити свої права та передати досвід іншим.
Головне – дочекатися, коли кількість активістів переросте в якість політиків нової України.
І сподіватися, що це відбудеться до того, як українська модерна незалежність стане жертвою олігархічних апетитів.
Андрій Семанчук, спеціально для УП
