Як шулерські методи стають частиною культури й освіти
Як шулерські методи стають частиною культури й освіти
Останнім часом у сфері культури прокотилася низка скандалів зі звинуваченнями, прямими й не дуже, у нечесності й підтасуванні фактів. Один з останніх стосувався результатів присудження цьогорічної Шевченківської премії в галузі театрального мистецтва.
Повернувшись з Абу-Дабі, де згідно з контрактом давав концерт і майстер-класи, Вадим Писарєв, художній керівник Донецького оперного театру, із подивом дізнався, що престижна Шевченківська премія вручена ... Національній опері, за постановку класичної опери Вінченцо Беллині "Норма".
При чому, Національна опера отримала цього року аж дві премії (із чотирьох) – другу було присуджено солістці столичної опери Лідії Забілястій за оперні партії останніх років, а також за концертну діяльність.
Не будемо судити поважних членів Шевченківського комітету – їм видніше. Хоча авторитет донеччанина Вадима Писарєва теж змушує прислухатися до його слів.
І справа не лише в тому, що кого-кого, а його важко запідозрити в певній заангажованості, адже він відстоював право на престижну премію не для вистави зі "звичайного репертуарного процесу" – а постановці за творами Марії Матіос "Нація" Івано-Франківського драматичного театру. Саме ця постановка стала помітним явищем у культурному житті країни й змушувала плакати всіх, хто приходив на вистави.
Річ у тім, що Вадим Якович запевняє, що в час, коли засідав Шевченківський комітет, він відправив SMS зі словом "Нація", але його голос зарахували… до більшості.
От і доводиться тепер Писарєву розводити руками, відповідаючи на десятки дзвінків із запитаннями "Ну як же це! Хто там сидить? Хто за це відповідає?" А ще на засіданні з поважних причин був відсутній Богдан Ступка.
А тим часом...
Доки Вадим Писарєв намагається сам для себе знайти відповіді на ці запитання, інший шанований чоловік – завідувач відділу давньої української літератури НАНУ, Микола Сулима, намагається всіма способами довести, що його підпис під оприлюдненою МОН "Концепцією літературної освіти в загальноосвітній школі" – не відповідає дійсності.
Тобто, він і справді, разом із професорами Ольгою Ніколенко з Полтавського педуніверситету, Лесею Мірошниченко із НПУ імені Драгоманова, Лідією Кавун із Черкаського університету та представником МОН Катериною Таранік-Ткачук, брав участь у розробці цього документу.
Але остання його редакція викликала шок у Миколи Матвійовича.
Адже українська література там трактується виключно як етнографічно-шароварна, така, що "прищеплює любов до мови та звичаїв українців, у конкретно-образній формі доносить до читача інформацію про своєрідність українських традицій та культури"... На відміну від російської, якій тут відведена "особлива роль", "як художньо-словесному надбанню, у тісній взаємодії з яким протягом декількох століть формувалася українська література, а також з урахуванням того місця, яке займає російська література в загальнолюдській системі духовно-культурних цінностей".
"Я б такого ніколи не підписав" – розводить руками професор Сулима.
Є в останньому документі й ще кілька цікавих "нововведень", які в майбутньому можуть мати серйозні наслідки.
Так, російську літературу тут пропонують вивчати "вагомим окремим блоком" у курсі "світова література". І тут виникає низка запитань.
Наскільки вагомим має бути цей блок? І за який рахунок? Адже сподіватися на розширення й без того перевантаженої шкільної програми не доводиться. Тому, вочевидь, це можливо лише за рахунок скорочення або української, або світової літератури...
А в 10-11 класах взагалі пропонують ввести "Інтегрований курс "література (рідна й світова)". Тут уже трактуй, як на душу ляже й виставляй пропорції, які хочеш.
І де гарантія, що в російськомовних школах "рідною" не потрактують російську, потіснивши українську на задвірки, а то й узагалі викинувши із програми? Хоча ту ж таки російську літературу важко уявити собі без світового контексту: без байок Лафонтена не було б Крилова, а той, у свою чергу, взяв сюжети з Езопа; російський соціально-психологічний роман виріс із французького натуралізму, а література Срібного віку – з поезії французьких символістів.
Причина такого намагання винищити одну літературу над іншими зрозуміла.
Зрештою, чого іще чекати від пана міністра, який допускає висловлювання про галичан як "конюхів і покоївок", які лише в ХХ столітті навчилися мити руки? У цивілізованому світі за таке державному чиновнику якнайменше загрожувала б відставка й бойкот, а то й дуель чи суд Лінча...
Та й взагалі, а якою російською літературою заповнювати шкільну програму, особливо в старших класах? Уявити Радищева, Салтикова-Щедріна чи Чернишевського, як і інші зразки "обличительної" літератури – там важко. Бо це не вкладається в концепцію "русского міра", апологетом якого є Табачник та його духовний наставник Патріарх Кирил (Гундяєв). А твори російських ура-патріотів Загоскіна, Побєдоносцева, Леонтьєва навряд чи адекватно сприймуться сучасними школярами.
Усе це можна було б сприйняти як невдалий жарт, якби не сакраментальне питання, яке ось уже кілька тижнів задає Микола Сулима: "Як "достукатися" в МОН і щось довести"?
І якщо ми вже давно звикли до голосування чужими карточками, то шулерство в освіті й культурі насторожує.
І тут, справді, потрібно шукати методи, щоб цьому протистояти.
Бо коли говорить один Микола Сулима – його можна й проігнорувати. Але коли б усі розробники Концепції відхрестилися від своїх підписів – може, це створило б прецедент. Так само, якби питання Вадима Писарєва були б не риторичними, а отримали б компетентну аргументовану відповідь – менше було б сумнівів у правильності вибору.
А протистояти, діяти вкрай необхідно.
Бо завтра до шкіл надійдуть нові програми вивчення літератури, за якими українська література, як у ХІХ столітті, буде лише етнографічним доважком до російської, а українська культура – дивним непорозумінням.
А вчителі – народ підневільний, як сказала одна знайома вчителька: "Нам іще на ставку поставити 24 години – і всі вчителі заткнуться, бо ніколи буде вгору глянути".
І навряд чи від цих змін школярі краще знатимуть російську літературу. А от що українську гірше – це факт.
Що, власне, і потрібно вельминешановному панові міністру.
Але чи потрібно це нам?!..
Наталка Позняк-Хоменко, спеціально для УП
