Арабські революції: уроки для України
Останні соціально-політичні події в країнах Північної Африки і Близькому Сході показали всьому світу, що громадські революції можуть бути таким самим легітимним способом зміни влади, як і вибори (а можливо навіть більш легітимнішим в очах широкої громадськості включеної у цей процес).
Ідеї європейської політичної теорії про народний суверенітет і право широкої громадськості змінити чинну владу в будь-який момент (і в будь-який спосіб), коли ця влада втратила її підтримку знову на часі.
Це чудовий приклад відомого правила – політичні ідеї тільки вдають з себе мертвих, але насправді вони тільки вичікують слушного моменту щоб повстати з "мертвих". Отож Локк, Руссо і Маркс знову з нами. Що це конкретно значить для нас? Які уроки з цього ми можемо вивести для себе?
Урок перший. Громадяни мають право розірвати чинний "суспільний договір" з владою в будь-який час.
Навряд чи є великою таємницею, що поверхова стабільність більшості режимів у Північній Африці та Близькому Сході (і не лише там) декілька останніх десятиріч будувалась на негласному пакті правлячого класу з власними громадянами: "політичні свободи в обмін на економічне благополуччя".
Суть цього пакту досить проста – ваші політичні права будуть більше або менше обмежені, політичне життя в країні буде знаходитися під значним контролем правлячих владних сил, однак ви внаслідок цього отримуєте більш-менш стабільні економічні дивіденди (вам піднімають зарплату кожні півроку на певну кількість процентів якщо ви працюєте у державному секторі, ніхто не заважає вам розвивати власну маленьку справу). До тих пір поки цей пакт діяв більша частина громадян була готова терпіти корумповану і авторитарну владу.
Однак світова фінансова криза значно звузила можливості правлячого класу у цих країнах підтримувати таку політику надалі – скорочення у державному секторі, тотальна приватизація, зменшення соціальних видатків для більшості (це все і там називали "необхідними, але болючими реформами"), і на тлі цього – спроби правлячим класом втримати власний бізнес за рахунок державного бюджету.
Логічно, що у більшості громадян це викликало обурення, а зрештою і прозріння: чого ми маємо терпіти цю владну верхівку, якщо від неї ми нічого окрім "скорочень" не отримуємо? Досить!
Урок другий. Соціальні медіа – це засіб!
Поширеною є теза – що події у Тунісі, Єгипті – створили нові демократичні "соціальні медіа" з Інтернету – Твіттер та Фейсбук. Ці революції часто подаються, як викликані "електронною демократією". До певної міри це так – однак уважніший погляд дозволяє побачити, що ці технічні можливості насправді є нейтральними – вони це просто засіб, а не саме повідомлення.
Складна соціально-економічна ситуація в країнах зумовила революційну ситуацію – і вона сприяла поширенню незадоволення режимом серед широких верств громадян, які у свою чергу "виливали" його у соціальні мережі (адже офіційні засоби мас медіа продовжували "співати" про "стабільність і процвітання").
Саме такий обмін критичною інформацією і сприяв ще більшому народному незадоволенню. Однак без наявних соціально-економічних причин жодні соціальні медіа самі по собі не викликали б революцій! Адже в деяких країнах ці ж самі соціальні медіа дозволяють навпаки ще більше контролювати власних громадян існуючими режимами
Урок третій. Молодь – це ключ!
Як це вже було неодноразово у минулому – саме молодь стала одним із каталізаторів революції. Ця молодь отримавши добру освіту в університетах після них не знайшла придатних місць для власної самореалізації. Влада нічого для цього не зробила, а то й навпаки – зробила своєю "політикою скорочень" все щоб гідна робота за фахом для випускників університетів стала недоступною.
Звісно можна підти працювати і не за фахом на малокваліфіковану роботу. Але чому молодь з освітою має так чинити? Зрештою така молодь має гідність і усвідомлення що вона здатна на більше аніж вибивати чеки в супермаркетах. Саме така незадоволена і без постійного місця роботи молодь мала досить часу щоб вийти на вулиці і почати революцію через соціальні мережі. Що вона і зробила! Зрештою про що йде мова, якщо навіть молоді єгиптологи у Єгипті незадоволені мізерною зарплатнею і відсутністю перспектив вийшли на вулиці!
Урок четвертий. Арабські революції – це соціальні революції.
Якби комусь не хотілось викинути Маркса на смітник історії, але без нього тут ніяк. Адже те, що ми бачили у Тунісі, Єгипті – це типові класові революції. В них більшість населення – яка немає жодних засобів виробництва – вийшла проти владної меншості – яка ними одноосібно володіє. І цій більшості, справді, як виявилось "нічого втрачати окрім власних кайданів" – бідності, безробіття, відсутності перспектив.
На наших очах справджується передбачення Жан-Пєра Тагієффа, який обігруючи добре відому характеристику марксизму, як "ісламу ХХ століття", написав, що іслам в арабських країнах перетворюється в "марксизм ХХІ століття", поширюючи антикапіталістичні гасла та продовжуючи відповідну боротьбу після занепаду "радянського комунізму".
Що це буде означати для майбутнього цих країн – покаже час. Проте для всього світу це означає повернення питання класової боротьби і справедливого розподілу ВВП країни серед усіх її громадян до актуального політичного порядку денного у ролі питання №1. Подібний поворот вже зробив у США в ході своєї передвиборчої боротьби Барак Обама у 2008 році, а в Німеччині на цьому наголошують представники Лівої партії.
Урок п’ятий. Західний світ у ролі спостерігача.
Події у Тунісі, Єгипті показали нам всю безпорадність західних країн перед демократичними змінами в цих країнах. На словах підтримуючи демократію в усьому світі керівники Франції, Італії, Німеччини були просто спантеличені пробудженням тієї самої демократії в арабських країнах.
Адже старі авторитарні режими були їх союзниками, а нові демократичні – ще невідомо чи будуть такими. Водночас якось зарадити подіям, що відбуваються та офіційно допомогти своїм "авторитарним союзникам" ці країни вже не можуть: бо ж власні громадяни не зрозуміють та і грошей на ці прожекти - катма. Соціальне невдоволення політикою уряду наявне і у Франції, і в Італії, і в Греції, і у Великій Британії. Отож і залишається тільки чекати та спостерігати чим усе закінчиться.
А й справді чим усе закінчется?Чи зможуть арабські народи подолати власне авторитарне минуле і побудувати краще майбутнє? Чи може революційний досвід цих народів стати прикладом і натхненням для інших країн у схожій ситуації? Питання відкриті.
А чи можна було запобігти подіям, що сталися? Адже, як пише Нью-Йорк Таймз адміністрація Обами ще у серпні 2010 року мала в своєму розпорядженні секретну доповідь про можливі народні протести у ряді арабських країн .
В ній пропонувалося і низка соціально-політичних реформ, які б могли запобігти такому розвитку подій (звісно там не йшлось про "реформи" пов’язані зі збільшення пенсійного віку для жінок, зменшення соціальних видатків, скорочення державного замовлення в освітній галузі або щось подібне J).
Цікавим пасажем для роздумів завершується вказана стаття у Нью-Йорк Таймз: "Президент Обама також наполіг щоб його радники дослідили питання наявності народних протестних рухів у Латинській Америці, Східній Європі і Південно-Східній Азії, щоб визначити, які з них можуть відбутися, а які ні". Висновки робіть самі.
Олексій Якубін, політолог
