Майдан на піску

"Натовп жадібно читає сповіді, записки etc., тому що в підлості своєї радіє приниженню високого, слабкостям могутнього. При відкритті будь-якої гидоти натовп у захопленні. Він малий, як ми, він мерзенний, як ми! Брешете, падлюки: він малий і гидота – не так, як ви – інакше".

Олександр Пушкін. З листа Петру В'яземському. 1825 рік

Надто великою була спокуса не скористатися таким прикметним епіграфом, щоб спробувати висловити власний погляд на перші кроки самостійного життя, які робить роман Ліни Костенко "Записки українського самашедшого".

Художню цінність роману та велич його автора залишимо – для оспівування чи осуду – тим, хто свідомо чи підсвідомо прагне зігрітися в променях слави письменниці. Письменниці, мовчання якої впродовж останніх десятиліть було не менш красномовним ніж сьогоднішній зорепад метафор.

Отже, залишимо іншим, більш достойним та підготовленим оцінювати те, що сказала наша велика співвітчизниця своїм романом. Без щонайменшого пафосу йому приготовлено довге життя. І настільки довге, що, можливо, про Майдан-2004 року наші нащадки судитимуть не за історичними хронічками, а лише за кількома вцілілими через сторіччя екземплярами "Записок українського самашедшого".

Обмежимося спробою для себе зрозуміти, про що промовчала, і не могла в принципі відкрито сказати наша мудра сучасниця.

Коли одного з радянських дисидентів за деякий час після повернення з ув'язнення запитали, чи звик він уже до свободи, той здивовано відповів, що ніколи від неї не відвикав.

Так і Ліна Василівна: впродовж усього свого життя не переставала бути вільною людиною, свобода якої не залежала ні від радянського, ні від теперішніх, назвемо їх умовно українських, режимів. Свободи вона ні в кого не просила.

Свобода була в ній завжди.

Але за такого факту, коли мільйони простих людей заполонили та підтримали київський майдан із надією, що хтось їм може дати свободу, чи цю свободу в когось можна відібрати для себе, Ліна Василівна не могла написати в романі. Люди не зрозуміли б Ліну Костенко, коли б вона сказала, що Майдан-2004, яким вони пишаються, і на якому вони боролися за свободу – був марним у здобутті свободи.

Ті, хто не повірив Христу, що Царство Боже всередині кожного з них, ніколи б не повірив Ліні Костенко, що свобода не виборюється на майданах чи на барикадах. Свобода захована в серці кожного.

Vulgus vult decipi, ergo decipiatur. Натовп хоче бути обманутим, то нехай обманюється. І в "Записках українського самашедшого" свобода претендує на рушійну силу майдану.

Ліна Василівна також не могла сказати у своєму романі, що свобода, яку прагнули мільйони в 2004-му році на київському та інших майданах України, є непід'ємною ношею для багатьох нас.

Адже свобода передбачає невідворотну відповідальність.

А то й жорстоке покарання за власний вільний вибір життєвої поведінки. Страх відповідальності за власні слова та вчинки робить людину рабом власного вибору, власної свободи. Таку свободу не кожен витримає. Куди легше віддати її будівничому Безрадичів чи мешканцю Міжгір'я, переклавши тим самим на них відповідальність за власні вчинки.

Це ми робили, і це ми продовжуємо робити, у всьому звинувачуючи простих смертних земних владик.

Vulgus vult decipi, ergo decipiatur. Натовп хоче бути обманутим, то нехай обманюється. І в "Записках українського самашедшого" не могло бути й натяку на те, що й свобода слів та вчинків тотожна рабству від страху відповідальності за таку свободу.

"Кайданами міняються, правдою торгують і Господа зневажають". Це про нас говорив Тарас Шевченко, і зміна такого порядку, таких основ та принципів сучасного українського суспільства знаменувала б революцію в Україні.

Але київський Майдан-2004 не міг стати, і не став революцією. І про це знає, але про це не могла написати у своєму романі Ліна Костенко.

Революція назавжди ламає старі та утверджує нові принципи, основи суспільної організації, а не лише скидає одних та саджає на трони інших. Революція змінює правила гри, а то й взагалі відміняє саму гру, а не пересуває гравців чи змінює козирну масть.

Коли в 2004 році мільйони стояли на майданах, декілька з типових друзів-гравців, довго граючи у свою гру, повстали та перекинули стіл із вимогою змінити в грі козир. З-за кордону махали пальчиком, а перекидачі столу погрожували незгідним перекинути майданом усю Україну. Україну ніхто перекидати й не думав. Адже тоді вона б розчавила під собою й козирних, і не козирних гравців.

І між гравцями "перемогла дружба".

Самопроголошені вожді та польові командири приспівали майдан, який, як і у всі віки обрав Варраву, а народ покірно повернув у стійло.

Стара, як цей світ, гра – продовжилася.

За тим же самим столом сидять ті ж самі гравці, і грають тими ж самими засаленими картами стару гру, час від часу лише змінюючи козир, щоб випустити з народу пари гніву.

А саму назву гри та її зміст ніхто сильно вже й не приховує – корупція.

А скільки охочих прислужувати за цим столом – можна заселити не одну область.

Vulgus vult decipi, ergo decipiatur. Натовп хоче бути обманутим, то нехай обманюється. В "Записках українського самашедшого" заміна козиря в триваючій корупційній грі названа революцією, щоб, бодай, відмітити спробу змінити, чи скасувати саму гру, спробу революції.

Ось такі мої записки українського самашедшого на те, що промовчала Ліна Костенко.

Але промовчала – не те ж саме, що не сказала. Кожен чує свій марш.

Час десь притулити епіграф. "Натовп жадібно читає сповіді, записки etc., тому що в підлості своєї радіє приниженню високого, слабкостям могутнього. При відкритті будь-якої гидоти натовп у захопленні. Він малий, як ми, він мерзенний, як ми! Брешете, падлюки: він малий і гидота – не так, як ви – інакше ".

Шановний читачу.

Я навіть думки не припускаю назвати натовпом простих українців, які, віддавши останнє, як вдовину лепту, виступили на київському та інших майданах по всій Україні на захист та утвердження людської гідності.

Але натовпом були й залишаться дві інші категорії учасників майдану.

Перші – це ті маленькі українські кати, яких погнав на майдан та примусив вдягнути маску жертви страх перед судом справжньої жертви. Панічний страх, що заберуть награбоване, що скинуть із теплого місця та примусять чесно працювати.

Другі – це ті, яких теж чимало серед українців: для яких поговорити про вічне – це поговорити про гроші. І які збивали до крові коліна на майдані, щоб замінити на теплих місцях перших.

Це натовп.

І до цього натовпу спрямований епіграф. Цей уцілілий від народного гніву та суду натовп, читаючи "Записки українського самашедшого", вважає Ліну Костенко своєю соратницею.

І тим самим наділяє її своєю мерзенністю. "Вона з нами, ми були на майдані, про нас пише, ми маємо навіть довідки".

Ні, панове.

Вона не з Вами. Не Вам, і не мені, взагалі нікому не судити Ліну Костенко так, як вона сама себе судить.

Говорять: людина – це те, що вона думає, чи те, що вона їсть, чи що говорить, як стоїть etc.

Деколи, за словами Альбера Камю, людина – це те, про що вона мовчить.

Багато про що промовчала Ліна Костенко. Багато про що далі мовчить. Кожен по-своєму розуміє це мовчання.

На мій погляд, багато про що Ліна Костенко промовчала у своїх "Записках українського самашедшого" саме для того, щоб кожен зрештою сам, без поштовху в спину, усвідомив:

– що свободу не начерпають на майданах ситі вожді в пусті миски голодним;

– що бути вільним чи рабом – це власний вибір кожного у власній зачиненій від чужого ока комірчині;

– а справжня революція станеться тоді, коли цей вибір буде зроблений на користь свободи, за яку людина відповідатиме не перед державою чи своїм феодалом, а перед Творцем, чи власною совістю, для тих, хто не вірить у Бога.

Що робити з безсовісними? Це питання іншого книжки.

Шановна Ліна Василівна! Вибачте зухвалість, яку, сподіваюся, виправдовує те, про що промовчав уже я. Назву статті кожен пояснить для себе сам, як захоче.

Із щирою повагою,

Андрій Ільків, адвокат, Львів