Система освіти чи надія на самовиховання

"Якби Ломоносов народився наприкінці ХХ століття, то йому не вистачило б грошей навіть на дорогу до університету, а тим більше на репетиторів, і тим більше на хабарі приймальної комісії. Загалом, залишилося б від нього нащадкам тільки одне смішне прізвище".
Стас Янковський

Російський філософ-гуморист не дарма звертає увагу на питання доступності освіти. Слід зауважити, що за часів Ломоносова вчителі були поважними людьми та отримували гідну оплату, а учні, у свою чергу, старанно отримували знання та багато працювали самостійно, розуміючи значення освіти.

Що змінилося сьогодні, і чому варто вносити корективи в систему освіти?

Хто сьогодні отримує освіту

Якщо ми говоримо про вищу освіту, варто чітко зрозуміти мотиви та цілі студентів.

Радянська система давала конкретне уявлення про майбутнє для кожної молодої людини. Налагоджений зв'язок вишів із підприємствами та іншими установами давав змогу готувати саме ті кадри, які були затребувані в державі. Також не останню роль у навчальному процесі відігравала можливість щорічної практики в різних сферах, але суто в програмі формування конкретного спеціаліста.

По закінченню навчання дипломований спеціаліст отримував запрошення до роботи, а інколи й одразу декілька. І вже за початкову зарплатню міг дозволити собі нормальні умови життя.

Сучасний студент розгублений, ще починаючи зі старших класів середньої школи.

Власне, уже з того моменту як учень починає замислюватися над тим, чого хоче в житті – постає питання, на які предмети звертати більшу увагу, і чи варто займатися додатково за розширеною програмою.

Відсутність довузівської підготовки в сучасній системі освіти лякає підлітків, яких і без того залишили без орієнтирів у майбутньому. Кожне рішення випускників продиктоване батьками, інтуїцією або модою.

Хіба так має починатися шлях молодого спеціаліста?

Про практику та перше робоче місце більшість студентів згадують лише як про необхідну безглуздість. У більшості випадків так воно і є. Адже обрана спеціальність не виправдовує сподівань студентів, а завдання в межах практики більше розвивають навички "принеси-подай".

Хіба так варто виховувати надію на краще майбутнє?

Спроби наслідувати успішний досвід зарубіжної освіти мають як позитивні, так і явно негативні моменти.

Болонська кредитно-модульна система передбачає акцент на самоосвіту та саморозвиток. Ринкова економіка та умови конкуренції підштовхують молодь до розуміння вартості та значення освіти. Але як дезорієнтовані школярі обиратимуть курси та науки для вивчення, якщо вони й близько не бачать їхнього зв'язку з майбутньою роботою?

Самостійність та можливість вибору дають результат лише при наявності системи, елементи якої логічно пов'язані між собою та орієнтовані на досягнення результату.

Хто сьогодні дає освіту

Перспективні випускники педагогічних вишів усе рідше залишаються викладачами. "Учитель" звучало гордо в часи Сковороди, а зараз указує на 961 гривню мінімальної зарплатні та на приниження на кожному кроці.

Сучасний учитель в Україні – це обмежена з усіх сторін людина, яка лише за шаленим покликом душі продовжує займатися улюбленою справою. А вільний час витрачає не на продовження власного розвитку та пошуки цікавих тем для уроків, а шукає підробітків.

Студенти вже звикли до фраз на кшталт "мені не доплачують за ваші перескладання" чи "досить питань, час лекції вичерпано". Питання виникають все рідше. Бажання до пізнання нового згасає навіть у тих, у кого воно було свідомим.

Зрозуміти таке байдуже ставлення вчителів можна, бо ж у них голова своїми проблемами забита. Наступний крок – можна виправдати і корупцію у вищих навчальних закладах. І до чого це призведе?

Чи не зрозуміло – якщо зараз не реформувати систему освіти, у нашій країні ніхто не буде вчити, і ніхто не буде вчитися?

Навчання у вузах втратить своє значення остаточно.

Пропозиції

Критикувати можуть усі, але від того нічого не зміниться. Проект закону "Про вищу освіту" містить ряд новацій, якими передбачає:

– визначити структуру, зміст та стандарти вищої освіти;

– засади державного управління в цій сфері;

– типи вищих навчальних закладів та їх правовий статус;

– структуру управління вищими навчальними закладами;

– права й обов'язки учасників навчального процесу;

– наукові ступені та вчені звання наукових і науково-педагогічних працівників;

– основи наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності вищих навчальних закладів;

– фінансово-економічні відносини;

– питання міжнародного співробітництва в сфері вищої освіти.

Якщо оцінювати законопроект у цілому, то важко зрозуміти його суть. Варто звернути увагу на ключові моменти, які можуть врятувати сенс системи освіти й науки України.

1. Узгодити наукові та дослідницькі пошуки для забезпечення прогресу як в економічній, так і в інших сферах життя суспільства. Без поступового розвитку стабільність не можлива. Стояти на місці означає залишатися в минулому.

Для цього передбачається реформувати освітньо-кваліфікаційні рівні та вимоги до них. Таким чином, не на словах, а на ділі впроваджувати принципи Болонського процесу в освітній простір України.

2. Чітка спеціалізація. Вищі навчальні заклади намагаються усіма можливими шляхами бути привабливими для абітурієнтів через відкриття популярних серед молоді спеціальностей: економіка, право, фінанси тощо. Студентів не спиняє навіть те, що вже десятки тисяч випускників юридичних та економічних факультетів кожного року поповнюють лави безробітних.

Новий проект пропонує більш чітко визначити статус коледжу, збільшуються вимоги до кандидатів на посаду керівників коледжів. Це дасть можливість забезпечити високий рівень підготовки кадрів у навчальних закладах цього типу.

Також таке рішення дозволить студентам отримати ту підготовку, якої вони справді потребують.

Університети ж отримають у свою чергу тих абітурієнтів, які дійсно бажають займатися наукою та потребують широкого погляду для розвитку досліджень. І за однією партою будуть сидіти ті, хто говорить одною мовою, працюють над спільною проблематикою.

3. Покращити менеджмент вишів. Керівники таких важливих установ для суспільного розвитку повинні бути справжніми професіоналами не лише в науковому значенні, а й в управлінському. Саме за рахунок цих спеціалістів повинна бути організована співпраця освітніх закладів, як між собою, так і із профільними підприємствами та установами.

Керівник повинен нести відповідальність як за провадження освітньої, наукової, науково-технічної діяльності у вищому навчальному закладі, так і за результати фінансово-господарської діяльності, стан і збереження будівель та іншого майна.

4. Реальна автономія. Розвиток освіти та науки потребує постійних пошуків та новаторських підходів. Чітка регламентація кожного кроку вбиває творчий підхід, а з ним і прогресивні прагнення.

Наразі питання автономії, академічних свобод та суспільної відповідальності вищих навчальних закладів, хоч і задекларовані в міжнародних документах, що стосуються освітньої галузі, але не були належним чином регламентовані в законодавчих актах України.

Наприклад, частина четверта 15-ї статті закону "Про освіту" зазначає, що отримання вищим навчальним закладом певної автономії залежить від розсуду міносвіти. Це положення, а також інші положення чинного законодавства, що обмежують автономію вищих навчальних закладів – несумісні з баченням освітянської системи як дійсно демократичної самоврядної.

5. Покращення рівня матеріального забезпечення. На фінансування науки та освіти в Україні виділяється набагато менше коштів ніж у розвинених країнах.

Але ж інвестування в розвиток науки та освіти в майбутньому – це запорука процвітання держави! Занепад цього напрямку діяльності призведе до деградації суспільства, відтоку кращих наукових кадрів з України.

Бюджет на освіту та науку – це окремий бюджет країни, який, перш за все, повинен враховувати ту базу, яка потрібна для майбутнього розвитку.

Технічна база вищих навчальних закладів та диференційована конкурентоспроможна заробітна платня для фахових кадрів мають стати тими стовпами, які дадуть гарантію стабільності країни.

Реалії втілення основних ідей. Від слів до діла

Вимагаючи від держави уваги до освітньої сфери, часто втрачається основне правило успішної реалізації всіх планів: "Якщо хочеш зробити щось добре, зроби це сам".

Наприклад, 30-40% проблем студентських гуртожитків можна вирішити вже сьогодні-завтра силами студентських будівельних загонів. Мудрі керівники провели ремонти гуртожитків влітку цього року саме в такий спосіб, а впродовж року провели декілька конкурсів, стимулюючи студентську активність в організації належного рівня житлових умов та покращенні санітарного стану.

Мобільність студентів та викладачів забезпечується через домовленості конкретних вузів із партнерами в інших країнах та за рахунок грантів, які можуть отримувати студенти самостійно. Чим активніше керівництво вищих навчальних закладів проводить зовнішню політику, тим краща виходить реалізація проектів міжнародного співробітництва.

Завдання держави – це надати можливості, мотивувати керівників.

Формування держзамовлення потребує перегляду, у зв'язку з реальною необхідністю в певних кадрах та зі зменшенням кількості випускників на 40%. Це об'єктивна реальність, від якої не можливо відмовитися.

З 2011 року різко скорочується кількість випускників у школах. Така демографічна ситуація не радує, але вона чітко регламентує наступні кроки держави. Якщо залишити попередні об'єми держзамовлення, то ледь не всі діти зможуть отримати навчання за бюджетні кошти. Комерційні вузи залишаться без абітурієнтів. А через 4 роки держава отримає таку кількість спеціалістів, яку просто не зможе забезпечити робочими місцями.

Тому необхідно ввести систему чітких розрахунків та робити замовлення, виходячи з реальної необхідності.

Як і будь-яка система, освіта й наука потребують планування, контролю та підрахунку ефективності. Автономні елементи мають працювати злагоджено, не зменшуючи творчої частки та студентської ініціативи.

Законодавче врегулювання основних моментів – це єдиний шлях до дієвої організації освітнього процесу.

Андрій Пінчук, народний депутат України, спеціально для УП