Патинки для України

Навряд одна стаття призведе до одужання української правової системи, якій залишається лише висповідатися. Але я щиро сподіваюся, що це допоможе нехай невільно, підсвідомо – але повернути пам'ять тим правникам, які хоча б на мить, подумки, зізнаються собі про справжні мотиви та рушійні сили їхнього правосуддя.

Я усвідомлюю, що приведені нижче судження образять слух не багатьох випадкових чесних суддів та прокурорів. Проте ліки, якщо вони справжні, завжди були гіркими для хворого .

Те, що система українського судочинства лежить на смертному одрі – очевидно для всіх притомних, що стоять навколо.

Сучасне українське судочинство нічим не відрізняється від середньовічного. Його генезис охарактеризував французький філософ ХХ сторіччя Мішель Поль Фуко в праці "Про народне правосуддя. Спір із маоїстом":

"В середні віки ми перейшли від суду третейського (до якого вдавалися за взаємною згодою для подолання особистих образ та розбрату, і який жодним чином не є постійним органом влади) до сукупності постійних особливих установ, які свавільно втручаються в справу та залежать від політичної влади, або в будь-якому випадку, контрольовані нею. <…>

Шляхом штрафів, конфіскацій, накладення арешту на майно, відшкодування судових витрат, різного роду винагород – вершити правосуддя було вигідно; <…> правосуддя в руках сеньйорів стало не тільки знаряддям привласнення і засобом примусу, але й власне джерелом доходу, тому що крім феодальної ренти воно також приносило дохід. <…>

Позаяк судочинство слугувало джерелом доходу, воно представляло собою право власності. Воно ставало майном, яке обмінювалося, яке знаходилося в обороті, яке продавали чи спадкували. <…> Судочинство було частиною кругообігу багатств та феодального оподаткування.

Для тих, хто володів ним, воно було правом.

А для суджених воно обернулося додатковою повинністю".

Те, що судити в Україні вигідно й навіть приємно, кожен може пересвідчитися на власні очі. Це зрозуміло навіть не з того, де живуть, на чому їздять та в що одягаються судді, прокурори та деякі адвокати – а хоча б того, як вони царствено ходять, як солодко розмовляють та погладжують бороду свого бога. Як вони, не зважаючи на власний ріст, дивляться зверху вниз навіть на двометрового велетня, що попався в павутиння суду.

Чи може сучасний український суддя бути заздалегідь нейтральним до всіх сторін будь-якого процесу та майбутнього рішення: Чи може він вершити правосуддя, керуючись принципами законності, рівності всіх учасників процесу, змагальності сторін etc? Як він може все це робити, коли на кону стоїть його власний дохід, матеріальне благополуччя?

Відповідь на це риторичне запитання, якщо не очевидна, то, принаймні, доступна кожному, кого недоля завела до українського суду.

Зрозуміло, що не в кожній справі з відомим для судді результатом розігрується матеріальний приз. Нерідко політична влада зухвало не платить, а просто диктує тексти судових рішень далеко від нарадчих кімнат.

Але тоді таке, на перший погляд, альтруїстичне поводження судді – є нічим іншим як інвестицією в майбутні доходи від майбутніх справ.

Люб'язно виконуючи замовлення влади, суд отримує свого роду політичну індульгенцію – уже для власних свавільних пустощів зі справедливістю в справах, до яких байдужа мінлива політична влада.

І все так чинно, благородно по старому, по закону.

Як у воду дивився Тарас Григорович Шевченко у своєму творі "Кавказ" у 1848 році.

"Ми по закону!..

По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті.
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону
Дочці на кожушок,
Байстрюкові на придане,
Жінці на патинки.
Собі ж на те, що не знають
Ні діти, ні жінка!"

Правильно, не жіноча, а, тим більше, не дитяча це справа. Адже на суддівських плечах уже долі людства, патинки для всієї України. Збочена доля, псевдо-місія, але від того, не менш, глобальна й катастрофічна одночасно.

Деспотизм.

Ніцше у своєму відомому творі "По ту сторону добра й зла" цитує свого колегу філософа італійського абата Галіані, який ще в 1771-му році прорік для майбутньої Європи, що "всюди запанує деспотизм, але деспотизм, позбавлений жорстокості, без жодної краплини крові. Деспотизм прискіпливих крутіїв, спочиваючих на інтерпретації старих законів, на вивертах і підступах двору та суддівського стану, цей деспотизм буде домагатися лише фінансів приватних осіб.

Блаженні суддівські гачки, яким доведеться стати нашими мандаринами. Вони й стануть усім. Адже солдати існуватимуть лише для парадів".

Пророцтво ХVIII віку для Європи здійснилось в Україні ХХІ сторіччя.

Судді стали нашими мандаринами, правосуддя – приватизоване, а доходи від нього звели нанівець усі писані державні закони й неписані закони совісті. Мандарини вершать долю народу.

Згадайте, як взули Україну в патинки третім туром виборів президента в 2004-му році, і як перевзули Україну в інші патинки, скасувавши конституційну реформу в 2010 році.

Універсального закляття немає. Хіба згадати ще біблійне: "Ось іде Господь зо Своїми десятками святих учинити суд над усіма … Це ремствуючі, незадоволені з долі своєї, що ходять у своїх пожадливостях, а уста їхні говорять чванливе; вони вихваляють особи для зиску" (Юд. 14).

А діючу систему судочинства – висповідати й поховати.

Створити нову, новими людьми, які щиро й із власної волі – для початку перестануть ремствувати та ходити у своїх пожадливостях, чванитися перед нижнім та вихваляти верхнього.

P.S. Знаєте у скільки Миколаївський районний суд Львівської області безпристрасно та безкорисно оцінив моральні страждання батьків та їхнього малолітнього сина, який став інвалідом, не виключено що на все життя, внаслідок злочину? – Три тисячі гривень.

Життя – копійка, якщо Ви не мандарин.

Андрій Ільків, адвокат, Львів, спеціально для УП