Суспільство скепсису чи перспектив?
На фоні загальних політичних подій, наростання опозиційних гасел та загальної ситуації в країні, не перестаєш дивуватися вітчизняній соціальній логіці, головне завдання котрої – відтворення собі подібних. Українське суспільство хворе на реваншизм. Він допомагає відігратися за власні невдачі, концентруючи національну меншовартість та соціальне ханжество.
Однак шанс на одужання, як завжди, є.
Нам весь час хтось заважає…
Це можна прослідкувати крізь усю українську риторику. Ми нічого не будуємо, у нас цього й на меті немає, ми роздуваємо демагогію щодо цього будування. Ні, будувати, насправді, ніхто й не думає, просто треба ж чимось забивати пробіли вільного часу.
Думаєте, я про політиків? У певному сенсі так, але не зовсім. Це вже стиль життя, окаліченого століттями невдач. Ці невдачі породжують бажання до реваншу в будь-якому вимірі.
У всіх він різний. Хтось чинить реванш, забруднюючи одежу перехожим, коли підмітає вулицю. Хтось експлуатує державне майно, користуючись державним становищем. Хтось плює в каву клієнтам у кафе. Це явище не має матеріального чи вікового цензу. Воно суспільне за своїм проявом.
В Україні люблять говорити. У нас така національна риса.
Причому про все, особливо про політику, котра нам не подобається апріорі – але так цікавить. А це "апріорі" відтворює наші стереотипи, чи то на ґрунті власних бажань, чи то на ґрунті невдач.
Ми не керуємося раціоналізмом, ми керуємося тільки лозунгом "ганьба".
"Ганьба" – уже національний політичний бренд, який політичні сили передають одна одній. На цьому ґрунті народжується вся вітчизняна риторика, як провладна, так і опозиційна. Провладна – у тезах про боротьбу з корупцією та "ляпи" попередників. Опозиційна – в оцінках дій влади та соціальному популізмі.
Суспільству це подобається. Точніше, стало подобатись останні років з десять. За ці роки ми й зростили електорат масового скептицизму, котрий керується виключно позиціями "проти", а не "за".
Еліта перестала генерувати проекти та ідеї. Вони вже не цікаві суспільству. Суспільство вимагає шоу, політичного протистояння, а не конкуренції, барвистих висловів та оцінок, скандалів та акцій.
У цій логіці не фігурують жодні конструктивні речі, які направлені на вирішення нагальних українських завдань, у тому числі з контексту державної ідеології – зроблю вже реверанс убік моїх ідеологічних читачів.
Питання не в замовчуванні чи ігноруванні – питання в будівництві.
Тільки мотив будівництва може створити політичну конкуренцію. Тільки домінування тематики цього самого "будівництва" в широкому сенсі в усіх ЗМІ зможе переорієнтувати надто політизовану електоральну свідомість, замінивши політичні закулісні інтриги – на державні проблеми.
У разі повернення ідеї українського відродження, ми оздоровимо й суспільство – зневірене й інертне. На кожному соціальному рівні з'явиться свій проект розвитку. І вже не влада, а саме суспільство матиме шанс реалізувати свій потенціал.
Європейська громадська філософія, котру легко відрізнити від похмурого пострадянського суспільства, стала можливою тільки завдяки, перш за все, ідейному й одночасно прагматичному відродженню. І нема чому дивуватись, що багато-хто з них не знає прізвище свого прем'єр-міністра. Вони вирішують свої завдання на рівнях соціальної кооперації.
Нам, звичайно, до подібного ідеалізму далеко, і менталітет може стати на заваді.
Діагностувати можна лише одне – сучасний український електорат знаходиться в деструктивному політичному полі, на що існує безліч причин, у тому числі й складного соціального характеру.
Пролонгація подібної політичної риторики в подальших політичних кампаніях може доколоти країну й убити українські перепекти.
Як цього уникнути?
Генерувати конструктив і на соціальному рівні – лідерів суспільної думки, і на політичному – новий формат політичної конкуренції.
Чи буде це реалізоване? На моє щире переконання – так. Рано чи пізно…
В Україні існує доволі сильний соціальний потенціал людей прагматичних, відповідальних та ініціативних, котрих цікавить майбутнє країни й своїх дітей. Їхня система цінностей, у тому числі політичних – відмінна від сучасної. Тому омолодження електорату – шлях виходу на нову виборчу якість.
Але тут є й аспект зацікавлення політиками цих людей щодо активної участі у виборах. Чого, до речі, не було на жодних виборах. Звичайно, що активність довірливих пенсіонерів їх більш цікавить.
Щодо політичної складової, то будь-яка система, що активно функціонує, має механізм самозбереження. У тому числі й у новій якості.
Якщо зростаюча негативна риторика буде шкодити державі, політична система, реалії котрої вже змінилися – відтворить або нових політичних гравців, або нові правила гри. А орієнтована на "центр" політична кон'юнктура потребує нової стратегії.
Рецепт уже можна запропонувати – конструктив.
Тож, не дивлячись на тотальний скептицизм, українці мають перспективу, а чи зможе суспільство протидіяти маніпулятивним технологіям – це велике випробовування найближчих років.
Віталій Філіповський, політичний аналітик, спеціально для УП
