Гоголь як джерело права
Шановні майбутні судді, прокурори, усіх мастей магістри та партнери etc!
Mutatis mutandis, тобто із заміною того, що підлягає заміні у відомому висловлюванні Альберта Ейнштейна – ваші пізнання юриспруденції це те, що залишиться після того, коли ви забудете всю юриспруденцію, якої вас навчали в університетах.
Спробую ненав'язливо пояснити сказане на прикладі "джерел права", до яких юридична наука відносить правові звичаї та релігійні норми, правові прецеденти, нормативно-правові акти та договори. Із цього переліку саме нормативно-правові акти, на думку українських правників, найбільш чітко формулюють зміст юридичних обов'язків та суб'єктивних прав, створюють умови для адекватного розуміння громадянами істинного змісту норм права.
Однак, це тільки юридична наука в такий щирий альтруїстський спосіб кваліфікує та класифікує джерела права. Але тільки не пересічні, маленькі, як любить говорити, не проти ночі згаданий, громадянин Ющенко Віктор Андрійович, українці.
Назвемо їх – Іван Іванович та Іван Никифорович, які на генетичному рівні знають істинні джерела права в українській системі судочинства.
Процесуальні кодекси, інші нормативно-правові акти процесуального права, про існування яких, зазвичай, даруйте, не здогадуються маленькі українці Іван Іванович та Іван Никифорович, втрачають для них будь-який сенс уже на підході до "присутственного места", у якому присутні судді, прокурори etc. А джерелом права для них стає "заповітна скриня" та "забруднені руки чорнильних ділків".
"Але – усе закінчено!
... Він замкнувся у своєму будинку. Заповітна скриня була відімкнута, зі скрині були вийняті – що ж? Карбованці! Старі, дідівські карбованці! І ці карбованці перейшли в забруднені руки чорнильних ділків. Справа була перенесена в палату. І коли отримав Іван Іванович радісну звістку, що завтра вирішиться вона, тоді тільки виглянув на світ і зважився вийти з дому. Нажаль! З того часу палата сповіщала щодня, що справа закінчиться завтра, у продовженні десяти років!
Років зо п'ять тому я проїжджав через місто Миргород.
Я їхав у поганий час. <…> Суддя Дем'ян Дем'янович уже тоді був небіжчиком, Іван Іванович, що із кривим оком, теж наказав довго жити. <…>
– Чи здорові ви, Іван Никифорович? Як же ви постаріли!
– Так, постарів. Я сьогодні з Полтави, – відповів Іван Никифорович.
– Що ви говорите! ви їздили до Полтави в таку погану погоду.
– Що ж робити! Тяжба <…> Не турбуйтеся, я маю вірну звістку, що справа вирішиться на наступному тижні, і на мою користь.<…>
Після перших привітань Іван Іванович <…> сказав:
– Повідомити вас про приємну новину?
– Про яку новину? – Запитав я.
– Завтра неодмінно вирішиться моя справа. Палата сказала, напевно.
... Знову те саме поле, місцями порите, чорне, місцями зелене, мокрі галки й ворони, одноманітний дощ, слізливе без просвіту небо. – Нудно на цьому світі, панове!"
Шановні майбутні судді, прокурори, усіх мастей магістри та партнери etc!
Із часу написання Миколою Васильовичем Гоголем його "Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" до сьогоднішнього другого десятиріччя ХХІ сторіччя – мало що змінилося.
Те ж саме слізливе без просвіту небо судочинства. А джерелом та мірилом права й надалі залишаються "заповітна скриня", тобто хабар, та "забруднені руки чорнильних ділків", себто юристів-правників.
І достеменно не відомо, що ж було первинним, та що породило одне одного: "заповітна скриня" чи "чорнильні ділки". Як досі невідомо, що було спочатку: курка чи яйце.
Але це вже не має значення.
Повість Гоголя про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем – уже котре сторіччя залишається не тільки пам'ятником культури, а й актуальним джерелом права. А для цілого легіону українських правників, власне, закон, судочинство – і надалі виконують мікроскопічну бутафорську роль на тлі справжнього українського судочинства.
Шановні майбутні судді, прокурори, усіх мастей магістри та партнери etc!
Cosa Vosntra, тобто ваша справа, не плутати з "Сosa Nostra"/"Наша справа" – наскільки швидко ви забудете вивчену в університетах юриспруденцію та перетворитеся в чорнильних ділків із забрудненими руками, до яких потечуть карбованці із заповітних скринь.
Чи гоголівська "Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" залишиться для вас лише неперевершеним літературним твором. А джерелом права будуть українські закони, котрих ви не забудете, які б скрині не відкривали перед вами гоголівські іван іванович чи іван никифорович.
Поки що, українське судочинство в більшості випадків – це безперервний кругообіг карбованців із "заповітних скринь" від одних до інших, від інших до ще інших "забруднених рук чорнильних ділків". І так роками – десятиліттями! Що аж деякі справи нудно тривають довше ніж земне життя людини.
Судді дем'яни дем'яновичі стають небіжчиками. Івани івановичі, що із кривими очима, теж наказують довго жити.
А розпочаті ними справи й надалі "вирішуватимуться на наступному тижні".
Я не апелюю тут до вже практикуючих юристів та сформованих державних мужів, адже для багатьох із них служити закону та перестати жити за повістю Гоголя – подібно суїциду. Інші ж можуть сказати краще за мене.
Уже пора. Каміння скоро волатиме від українського правосуддя.
У будь-якому випадку – читайте Гоголя Миколу Васильовича. І не буде так нудно на цьому світі.
Андрій Ільків, адвокат, Львів, спеціально для УП
